Розділ VI Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії

Термін «малороси» був найбільш нейтральним з усіх трьох, активно вживався протягом усього XIX століття. Твердження А. Каппелера про те, що так називали українців, що ступили на шлях сходження соціальною драбиною і прагнули влитись до російського суспільства, через що вважалися, попри деякі мовні й культурні особливості, частиною російського народу, в принципі є слушним для другої половини XIX століття, для першої — це слово скоріше позначало всіх українців загалом.

Вивчення текстів, подорожніх записок російських мандрівників до України першої половини XIX століття довод ить, що у свідомості росіян різного соціального статусу в цей період часто існували схожі образи українців та України. Проте образ «малороса» теж зазнавав змін протягом XIX століття. Так, 1803 року росіянин П. Шаліков ось що писав у своїх записках «Путешествие в Малороссию» (тут і далі — цитати в перекладі з російського оригіналу): «Побачивши Малоросію, очі мої не могли намилуватися побіленими хатами, чепурним одягом мешканців, ласкавим, милим поглядом прегарних тутешніх жінок». Цікаві питання ставив собі П. Сумароков («Досуги крымского судьи», 1803): «Інші обличчя, інші звичаї, інший одяг, інший устрій і чую іншу мову. Невже тут межа Імперії? Чи не до іншої в'їжджаю держави?» Ще один мандрівник, А. Левшин, у своїх «Отрывках из писем о Малороссии» (1816) відзначав в українських селянах побожність, палку любов до батьківщини, войовничість, патріархальний родинний лад, чистоту звичаїв, розвинене почуття власності. Він також уважав, що українські жінки працьовитіші за своїх «лінивих чоловіків». Князь І. Долгорукий («Дневник путешествия в Киев в 1819 г.») зазначав, що в Малоросії іншими є не тільки мова і звичаї, а й вигляд полів, доріг, інша церковна архітектура, обряди та співи. Особливо князеві сподобалась… українська вимова латинських висловів, почута в Харківському колегіумі. Відомий історик та ідеолог у дусі офіційної народності графа Уварова Михайло Погодін (відомий зокрема тим, що винайшов теорію про запустіння Подніпров'я в період після приходу монголів, унаслідок чого нібито суто російські землі Київщини та Подніпров'я заселелили вихідці з карпатських гір — українці) писав 1842 року про те, що він любить малоросійські села, мешканці яких живуть у гармонії з природою, полюбляють вирощувати дерева (на відміну від росіян, для яких хата — лише місце для ночівлі). Українці, за Погодіним, не жадібні, і вони вдоволені тим, що мають, не прагнучи збагачення (це твердження можна частково пояснити помітною перевагою в українській торгівлі купців–неукраїнців). Зрештою, майбутній діяч слов'янофільського руху Іван Аксаков у своїх «Бесарабських листах» писав про власне перебування в Україні 1848 року та про сприйняття українців звичайними росіянами: «Проїхавши поза Харків, я відчув себе в Малоросії — у країні, де, здається, мало приязні до Русі; незважаючи на православ'я, на найближчий зв'язок, ви одначе не почуваєте себе вдома; однак це стосується нас [освічених росіян. — Д. Ж.], але російська людина [з числа «простого народу». — Д. Ж.] скрізь походжає без соромливості, хазяїном, і з надзвичайним почуттям поблажливості… Це властиве і моєму слузі Нікіті. Він… дурний, неписьменний, нездогадливий, сонний і дивиться як колода. Посмішка постійно тримається на його обличчі, щойно забачить хохлів… Якось побачивши одного старшину, котрого везли на возі парою волів, він реготав протягом цілого перегону на 25 верств; найкращим його заняттям було дратувати хохла–візника». Цікаву інформіцію щодо поводження в Україні російських солдатів (армія імперії була не тільки потужним військовим знарядд ям, а й своєрідним «плавильним котлом» національностей) подає той-таки Аксаков, котрий як офіцер ополчення 1855 року побував тут під час Кримської війни: «Давно вже Малоросія не бачила бородатого російського війська і під час нової зустрічі з ним мусить відчути те саме почуття образи й обурення, котре відчула колись. Наші вояки залишаються зовсім байдужі до цієї уваги [перед цим ідеться про українську гостинність щодо солдат і офіцерів, котрі йдуть на війну. — Д. Ж.], навпаки грубіянством і цинізмом жартів ображають українок, вимагають іще раз їжі від господині, що стільки клопоталася над гостиною, кепкують з «хахлов», наче ненажерливі вовки на овець, кидаються на горілку, перепиваються і [сплять] п'яні до гиді; а на ранок господиня побачить, що в нагороду за її гостинність у неї багато гусей і курей покрадено й порізано… Відтоді як ми прийшли в Україну, наші люди почали більше пиячити і красти, ніж раніше… Окрім дешевої горілки та інших причин, здається мені, що тут існує почасти почуття своєї вищості у деякому сенсі, крім того тут він [російський солдат. — Д. Ж.] ніби в країні чужій, не в Росії і дивиться на мешканців, як на людей для нього цілком чужих».

Загалом неважко помітити, що і в першій, і в другій половині XIX століття більшість російських авторів підкреслювала приблизно ті самі риси українців, що дає змогу говорити про складання певного етнічного стереотипу. Проте цікаво, що в другій половині століття, очевидно, паралельно з процесом розгортання диікусій щодо того, ким є українці й чого вони хочуть, а також із розквітом українофільського руху, негативні чи підкреслено–карикатурні риси, «притаманні» українцям, поступово стали превалювати над наївною ідеалізацією тих-таки українців багатьма росіянами, на відміну від попередніх десятиліть, коли взагалі образ був позитивним.

Наслідком стало викшталтування десь у середині XIX століття специфічного образу так званого «хохла». Абсолютна більшість населення українських губерній, українські селяни, які й далі жили в традиційному україномовному світі, сприймались як доброзичливі, сумирні, колоритні, але загалом «некультурні», «дурні» «хохли» (походження терміна очевидне: вже в XVI столітті російські джерела називають українських козаків «хохлачами» через особливу зачіску — оселедець. Це слово досить рано стало сприйматись як позначення національності — так, один із соратників донського отамана Афанасія Булавіна, котрий 1707 року зчинив повстання проти Петра І за права і вольності Тихого Дону, мав прізвище-прізвисько «Хохлач», схоже, через своє українське походження). Як слушно вважає сучасний український дослідник Ігор Лосєв, чимало (якщо не більшість) росіян цього періоду були цілком щиро переконані, що всі відмінні від росіян риси українців (пов'язані з мовою, культурою, традиціями) є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати за умов міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських культурних формах. Звісно, це пов'язане насамперед з відносно швидкою русифікацією українських міст (не відверто насильницькою, як інколи можна прочитати, справа, либонь, в іншому — у престижності російської мови, котра поступово стала мовою освічених верств імперії саме в XIX столітті, витримавши серйозну конкуренцію з французькою) і тим, що українська мова збереглася практично всюди в сільській місцевості.

З цим першим стереотипом був пов'язаний і другий — стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності всього українського, його орієнтації на минуле. За тими уявленнями, надбання української культури (у широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. Якоюсь мірою такому сприйняттю сприяла діяльність декотрих українських діячів, що вважали за «єресь» проти української справи будь–який відхід від традиційних культурних зразків, перетворивши, наприклад, ту ж таки творчість Шевченка на культ. Утім, поступово талановита українська молодь насмілилася відійти від «свого собачого обов'язку бути просвітителями народу», ставши творцями мистецьких зразків справді високої якості. Українська культура, звісно ж, тільки збагатилася через появу в ній модерних течій, суголосних тогочасним європейським культурним тенденціям.

Із цього стереотипу архаїчності випливав стереотип, згідно з яким українська культура є виключно таким собі «фольклорним феноменом». Багатьом росіянам здавалося, що їхні сусіди чимось схожі на відомого персонажа Шельменка з драми Григорія Квітки–Основ'яненка про Шельменка–денщика. Як наслідок, укорінилося поблажливо–іронічне ставлення до українців, як до людей досить простих, елементарних до примітивності, незлих, але лукавих і доволі хитрих (проте ця хитрість не сприймалась як ознака розуму), із цілком одновимірним мисленням, таких собі «селян», «дітей природи» без особливих психологічних проблем і властивостей. Можливо, і на початку XX століття це було якоюсь мірою продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще першої половини XIX століття, коли в російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей і пляшущей Малоросии».

Коли часопис «Украинская жизнь», що видавався російською мовою в Москві з метою ознайомити росіян з Україною й українцями (редактором газети був ніхто інший як Симон Петлюра), здійснив анкетування російської читацької публіки, то лише двоє учасників анкетування були схильні вважати українців представниками іншого народу, ніж росіяни. Переконання більшості втілив анонім, який назвався просто «журналістом»: «Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки й фінляндці — народи з власною історією і культурою, а малороси, українці — етнічний різновид без помітного минулого»*. Так, видатний російський культуролог, філософ і публіцист цього періоду, професор князь Е. Н. Трубецькой, відповідаючи на анкету «Украинской жизни», навів такі цікаві аргументи: «…В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарними і "великоруський", і "українській" народ. Таких зовсім немає у світі». Цікава думка про те, як найчастіше зображують українця в російському красному письменстві другої половини XIX — на початку XX століть, належить Володимирові Винниченку. У своєму «Відкритому листі до російських письменників» Володимир Кирилович не без обурення писав таке: «…на сумну схильність до "хохляцьких" анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. "Хохол" неодмінно знайдеться у кожного белетриста…. Завжди і скрізь "хохол" — трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний. Про інші властивості людської психіки у "хохлів" з цих оповідань зовсім не чутно. Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка–зрідка це недалекий, сентиментальний, незлий телепень, на кшталт "хохла" М. Горького».

______

*К нашей анкете//Украинская жизнь. — 1913. — № 12.

Нарешті, мазепинцями наприкінці XIX століття стали називати тих українських діячів, котрих хотіли охарактеризувати як небезпечних сепаратистів, ворогів Російської імперії. Вони сприймались як агенти ворожих Росії держав, підбурювачі спокою «хохлів» і вороги вірних «малоросів». Зрештою, прихильники ідеї про єдину російську націю часто–густо називали українців навіть просто «росіянами» — як це робив, наприклад, уже відомий читачеві Василь Шульгін у своїх спогадах «Годы», пишучи про своїх волинських селян: «По национальности они были русские, или как тогда говорили, малороссияне, по нынешней терминологии украинцы» (нагадаємо: ця остання книга Шульгіна вийшла друком в СРСР у 1970–х роках, коли таке пояснення вже було необхідним).

«А що ж термін "українці"?» — може запитати читач? Ним найчастіше окреслювали тих людей, котрі намагались розвивати власну самобутню культуру, плекали рідну мову і до того ж створювали національні спілки та організації (тобто поняття буде тотожне термінові «українофіли»). У принципі, на думку багатьох росіян, зовсім невелика грань відокремлювала «українофільство» другої половини XIX століття від відвертого «мазепинства».

Так чи так, але росіяни XIX століття мали деякі етнічні стереотипи щодо українців, і це свідчить про певне розуміння інакшості останніх в очах перших. Утім, ця інакшість не сприймалась як аж така суттєва, щоб становити підґрунтя для визнання українців окремою нацією.

Загалом, як правильно завважував А. Каппелер, україно–російські стосунки в XIX столітті не визначалися ні лише «дружбою братніх» (як гадають і сьогодні декотрі історики та публіцисти), ані «ворожнечею діаметрально різних» (як не менш палко запевняють інші автори) народів; проте існувала множинність різних контактів на рівнях держави, освіченого суспільства та широких верств населення. Численні аспекти цих взаємин залишаються цілком недослідженими й дотепер — це насамперед міжетнічні контакти українців і росіян у містах та на селі, зокрема в прикордонних та змішаних місцевостях, змішані шлюби, взаємні запозичення українців і росіян у сфері мови, культури, обрядів та звичаїв (А. Каппелер). Отож–бо й у справі дослідження цієї, здавалося б, добре відомої тематики ще вистачить роботи багатьом поколінням істориків…