Розділ II У складі двох Великих князівств

Україна та Росія. Як брати горщики побили

У складі двох Великих князівств

На початку цього розділу автор має відразу зізнатися в одному маленькому шахрайстві. Протягом XIV-XVI століть політичних відносин між Україноюта Росієюне існувало і не могло бути. Проте виявити україно–російські сюжети можна спробувати. Адже українці та росіяни мешкали у двох сусідніх великих князівствах (Литовському і Московському), далеко не в усьому схожих за політичним устроєм та культурою. Якщо росіяни були для свого Великого князівства, мовити б, титульною нацією, то українці у Великому князівстві Литовському знали різні часи стосовно їхньої ролі в житті «не їхньої їхньої» країни. Утім, почнімо — спочатку.

XIII століття було для всієї Східної Європи неспокійним часом. З далеких східних степів прийшли непереможні жахливі завойовники — одні називали їх монголами, інші татарами, а були й такі, хто вважав, що правильне ім'я цих кочовиків дуже символічне — «тартари», тобто «пекельнілюди», «люди з Тартару» (відоме малоприємне місце з давньогрецької міфології). Монголи не просто пустили шкереберть усталену політичну структуру Східної Європи — вони спромоглися заснувати власну доволі міцну імперію, одним з улусів котрої став північний улус Джучі, який все частіше називали Золотою Ордою, зі столицею в місті Сарай у пониззі великої річки Ітиль (Волги). І якщо Польща та Угорщина зуміли оговтатись і зберегти політичний суверенітет, то над князями роздробленої Русі запанував хан Золотої Орди. Запанував як верховний володар і сюзерен, і саме його руські літописи стали називати терміном «цар» — видозмінене грецьке «кир», тобто «кесар», від імені «Цезар», котре вже давно перетворилося на титул, що означав найвищу імперську світську владу (звідси, дивні для нас сьогодні літописні згадки про «доброго царя Джанібека» чи «суворого царя Узбека», котрі означали золото- ординських ханів). Сьогодні існують різні погляди щодо того, наскільки тяжким було «іго татарське» для земель Русі, проте так чи інак воно було досить обтяжливим для тих князів, котрі намагалися вести самостійну політику, — це стосується обох нових політичних центрів руських земель, як Галицько-Волинської, так і Володимиро–Суздальської Русі. І якщо перша через закінчення династії Даниловичів фактично розпалася, то друга стала ядром для так званої Залесської Русі, згодом — Московського князівства. Але святе місце порожнім не буде — замість могутньої Галицько–Волинської держави постало інше державне утворення, сформоване, здавалося б, найбільш занедбаним європейським етносом, «останніми язичниками Європи» — литовцями. Потужний зовнішній чинник у формі тиску з боку як Русі, так і Тевтонського ордену, під патронатом котрого відбувалася активна німецька колонізація Балтії, змусила окремі литовські союзи племен (аукштайтів, жемайтів, курземе, земгалів) об'єднатись і створити цілком життєздатну державу. Сталося це вже в середині XIII століття, за князя Міндовга — супротивника, а інколи і союзника Данила Галицького. Після зникнення Галицько–Волинської Русі в 1340–х роках її землі, так само як і землі інших південно–західних та західних руських князівств, навдивовижу швидко увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Ми практично не маємо даних про якесь серйозне литовсько–руське військове протистояння: ресурси Литви не дозволяли вести справжню широкомасштабну війну на кількох напрямках (тим більше проти все ще небезпечного південно–східного сусіда — татарських орд, що почали виокремлюватися зі складу Золотої Орди). Утім, вигідну зовнішньополітичну кон'юнктуру на півдні та сході (роздробленість Русі, і згодом — у XIV столітті — роздробленість Золотої Орди) дуже вчасно доповнила виважена політика литовських князів, котру, зазвичай, скорочено формулюють як «ми старого не змінюємо, нового не запроваджуємо». Як писав Михайло Грушевський, «рідко коли в європейській історії можна було бачити такий швидкий і великий територіяльний зріст. Сей напрям [на південь. — Д. Ж.] був подиктований принципом найменшого спротивлення або найменшої трати сил. Бо на нові здобутки в землях північних: білоруських і великоросійських треба було більше сил і більше енергії». Справа в тому, що українські князі стали почуватися невпевнено з початком явного розпаду Золотої Орди, коли ярлики на княжіння вже не гарантували, як раніше, безпеки ані їм, ані їхнім підданим, адже хани в Сараї почали змінюватися з калейдоскопічною швидкістю, і кожен хотів подарунків за ярлик, а у випадку «ставки не на ту конячку» в цій боротьбі за ханський престол доля нещасливого князя могла бути не надто доброю. Литовські ж князі пропонували захист і політичну стабільність. Тому не дивним є те, що починається ланцюгова реакція приєднання дрібних руських князівств до Литви. Ба більше, дрібні князі–Рюриковичі цілком могли розраховувати на те, що вони залишаться при владі у своїх князівствах, тоді як більші князі часто–густо все ж таки мали що втрачати — тому, наприклад, київські Рюриковичі пробували вчинити опір литовцям князя Ольгерда в 1360–х роках, покликавши на допомогу татар (кульмінацією протистояння стала знаменита битва на Синіх Водах і перехід Київщини й Поділля під владу Литви). Але такі випадки були рідкістю, і нащадки великого князя Литовського Гедиміна поступово посіли князівські столи в більшості південних руських (українських) значних міст. Дрібніші князівства (а їх, наприклад, тільки на Чернігово–Сіверщині були в цей час десятки) залишилися при колишніх власниках. Просування литовців на південь і схід вражало за швидкістю та масштабами — в останні десятиріччя XIV століття верховенство Литви визнали князі не тільки Волині, Київщини, Поділля, Чернігівщини, а й Сіверщини, Смоленщини, навіть Брянська і Калуги.

Стали на якийсь час литовськими васалами князі Новосильські, Таруські й Оболенські (ті самі, що були предками відомого декабриста та безсмертного пісенного «корнета»). Проте саме на сході Литва стикнулася з найсерйознішим суперником у справі «збирання руських земель». Спочатку поширення литовського впливу зіштовхнулося зі спротивом Рязанського князівства, яке посилилось під владою талановитого князя Олега (помер 1402 року) Так, Олег відбив у литовців Єлець і Козельськ (той самий, що колись заслужив у монголів Батия славу «злого города» за відчайдушний опір) і намагався відвоювати Брянськ, але зазнав невдачі, а після смерті Олега Рязань перетворилась на бойовище між Литвою і Москвою, навіть на якийсь час ставши литовським васалом. Більш небезпечним для Литви виявилось суперництво з Московським князівством, котре набрало сили за князювання Дмитрія Донського. Москва була не слабшим центром тяжіння для дрібних руських князівств за Литву, до того ж усі невдоволені політикою великих литовських князів могли знайти тут захист і допомогу. Постійні «від'їзди» невдоволених князів і бояр то «на Москву», то на «на Литву» були цілком звичайним явищем — цим займалися навіть члени правлячої в Литві династії Гедиміновичів, зокрема сини великого князя Ольгерда. З погляду старого феодального права князів на вільну зміну сюзерена, який не виконує обов'язків щодо васала, такі князі мали право «на від'їзд», хоча великі князі (і литовські, і московські), усвідомлюючи небезпеку, намагалися зашкодити таким діям своїх васалів. Інша справа, що так буває завжди: «той, хто утік до нас, — людина, яка зробила вільний вибір, а від нас — підлий зрадник». Коротше, «у нас» є доблесні розвідники, а «в них» — підлі шпигуни. Тих, хто цікавиться цим моментом, відсилаємо до знаменитого листування Івана Грозного з відомим «емігрантом» з Московського царства, князем Андрієм Курбським, де Курбський саме обстоює право на свободу вибору для князя, а Грозний — абсолютну владу царя над підданими, зокрема й князями.

Як писав Михайло Грушевський, Литва поступово почала програвати боротьбу за серця й душі, а також за земельні володіння дрібних руських князів Москві через свої менші ресурси і «несистематичність» просування на схід. Хоча якась концепція щодо цього просування у литовських правителів була — так, великий князь Ольгерд (Альгірдас, правив у 1345—1377 роках) якось заявив представникам Тевтонського ордену, що «вся Русь має належати до Литви». Це викликає сильну підозру, що литовські правителі сприймали себе не як учорашніх «варварів–язичників» (хоча той таки Ольгерд був іще напів'язичником, на чому неодноразово наголошувала московська пропаганда — хоча є дані і про його хрещення у православ'я,), а як законних спадкоємців князів Київської Русі, котрі «збирають руські землі». Щось подібне мав на увазі й великий князь Литовський Вітовт (Вітаутас, правив у 1392—1430 роках), коли обіцяв своєму союзникові, вигнаному з батьківщини хану Золотої Орди Тохтамишу посадити його знову на ханський престол, натомість сподіваючись із його допомогою «сісти по всій Руській землі» (проте, як відомо, цим планам завадила програна Вітовтом і Тохтамишем грандіозна битва на Ворсклі 1399 року, коли від рук татар темника Єдігея і хана Темір–Кутлука загинули десятки українських, білоруських та власне литовських представників княжої еліти).

Утім, якщо в XV столітті темпи просування литовської влади на схід і уповільнились, то принаймні

величезні території українських і білоруських, а частково й російських земель вже були об'єднані ідеєю служіння великому князеві Литовському. Важливо, що він, цей великий князь, почав сприйматися не як чужоземний володар, а фактично як свій. «Останні язичники Європи» почали швидко змінюватися, засвоюючи більш розвинені форми державного устрою від своїх васалів. Так, із семи відомих нам синів засновника правлячої литовської династії князя Гедимінатроє стали православними, діставши на додачу до язичницьких литовських іще й руські імена (Наримунт став також Глібом, Коріат — Михайлом, а Любарт — Дмитром). А з дванадцяти синів Ольгерда (онуків Гедиміна) православними були вже аж десять, серед них, скоріш за все, і Ягайло, котрий згодом став католиком і заснував знамениту династію Ягеллонів. Навіть язичницькі імена князівським синам дають дедалі рідше, представники династії Гедиміновичів стають усе більш «руськими». Норми руського судочинства беруться за основу литовської судової системи (знамениті Литовські статути багато в чому наслідують «Руську правду» Ярослава Мудрого), старобілоруська (чи все ж староукраїнська — розрізнити їх у цей час непросто) мова стає офіційною мовою Великого князівства Литовського настільки міцно, що документів, написаних власне литовською, не збереглося взагалі. Єдиним слабко «обрусілим» регіоном князівства якийсь час лишалася Жемайтія (Жмудь), але особливої політичної ролі вона не відігравала вже починаючи з XV століття. Аристократія Литовської держави складалась як з литовсько–руських, так і з питомо руських родів — причому і князівських, і боярських. Як мінімум двічі руська (україно–білоруська по суті) еліта князівства зазнавала страшних утрат — у програних битвах на Ворсклі (12 серпня 1399 року) та на річці Швентої під містечком Вількомир (1 вересня 1435 року), коли число вбитих лише самих князів вираховувалося десятками; проте це не підірвало її позицій, сильних аж до самої Люблінської унії 1569 року й початку домінування польських політичних і культурних впливів у Великому князівстві (цьому не завадили династійні Кревська та Городельска унії 1385 та 1413 років відповідно, за якими Польща і Литва отримували єдиного короля, проте лишались окремими державами). Навіть на початку XVII століття невідомий нам патріот «Литовської Русі» написав на звороті одного з аркушів Литовського статуту 1588 року цікавий віршик (цит. за М. Грушевським):

Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною:

Без той в Польще не пребудеш,

Без сей в Литве блазном будеш…

…Весели се тн Русине

Тва слава никгдьі не згине.

Усе ж розширення Великого князівства Литовського не було безмежним — край йому поклали принаймні дві обставини. Першою була експансія Великого князівства Московського на захід, другою — зміна позиції багатьох руських князів, які раніше вітали прихід литовців. Проте спочатку трохи про те, як і чому звернули свій погляд на захід московські князі. Як ми вже згадували, поки литовські князі Гедимін та Ольгерд об'єднували білоруські й українські землі навколо Вільни, на північному сході виріс осередок, який почав об'єднувати навколо себе північно–східні князівства Русі. Цим осередком став спершу Володимир–на–Клязьмі, а з початку XIV століття — Москва (протягом XIV-XIV століть держава московських князів називалася Великим князівством Московським). Ліквідуючи один по одному уділи та приєднуючи їх, звільняючись від татарської влади (вирішальним тут стала навіть не знаменита Куликовська битва, а відоме «стояння на річці Угрі» 1480 року, бо великий князь Іван III не платив ханові данини ще з 1476 року), московські князі встигли на кінець XV століття створити потужну, досить централізовану державу. Вони приєднали Твер, Рязань, Новгород і почали приєднувати сіверські князівства, де й зіткнулися з Литвою.

Об'єднавши майже всі землі «Великої Русі» (див. розділ про терміни), великий князь Іван III починає претендувати на землі білоруські та українські, як на історичну спадщину дому Рюриковичів, бо титулує себе «Государем усієї Русі». Тут була своя суто династійна логіка, але не тільки вона. Пригадаймо, що ще 29 травня 1453 року турки–османи взяли Константинополь, поклавши край існуванню Великої Візантійської імперії. У Московській державі цю сумну для всього православного світу звістку сприйняли зі змішаними почуттями — як трагічний доказ того, що Бог залишив Константинополь, котрий відступив від істинного православ'я, пішовши на об'єднання з католиками (малася на увазі знаменита

Флорентійська унія). Московські правителі почали сприймати себе як справжніх лідерів православного світу, що ніби посіли місце візантійських імператорів. 1658 року Московський митрополит писав: «Константинополь упав, адже відступив від істинної православної віри. Але на Русі ця віра ще жива — Віра Семи Соборів, яку Константинополь передав її Великому князеві Володимиру. На землі існує тільки одна істинна Церква — Церква Руська». Зрештою це глибоке переконання московських книжників висловив 1512 року чернець Філофей у зверненні до великого князя Московського Василія III: «християнські імперії впали, замість них стоїть лише держава нашого володаря. Два Рими впали, але третій стоїть, а четвертому не бути ніколи… Ти — єдиний християнський государ у світі, володар усіх істинних вірних християн». Додаткове обґрунтування такого статусу Московського князя полягало в тому, що 1472 року Папа Римський Сікст IV улаштував шлюб Івана III з Зоєю (Софією) Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора, Константина XI, героїчно загиблого під час штурму його столиці турками 1453 року. Відтоді до Москви потрапили не тільки візантійський герб, відомий чорний двоголовий орел та бібліотека Софії Палеолог, а й колосальні амбіції щодо вселенського статусу світової держави.

Зростання війскової могутності Московської держави та формування наприкінці XV століття її нової ідеології (коротко названої «Москва — Третій Рим», тобто третій за часом після Давнього Риму і Константинополя, де малося на увазі не просто місто, а Держава, Імперія), на тлі не такої потужної великокнязівської влади у Великому князівстві Литовському та послабленні його військової могутності, неминуче наближало часи відкритої боротьби за право вважатися спадкоємцем Київської Русі. Спочатку інтереси двох східноєвропейських «наддержав» зіткнулися на «нейтральній території» — у питаннях панування над Твер'ю, Новгородом та Рязанню. Перший раунд протистояння Литва програла повільно, але повністю — фактично «здала» Новгород, котрий був готовий стати її васалом (1478 року Іван III приєднав Новгородську республіку до Великого князівства Московського), була змушена спостерігати, як ліквідовують незалежність Тверського (1485 рік) та Рязанського (фактично — в 1480–х роках, формально — аж 1521 року) князівств. Унаслідок такої «політики замирення агресора» війська Московської держави вийшли на кордон з Литвою, цілком приєднавши «нейтральний пояс». Далі ситуація для Литви не поліпшилася.

Уперше великий князь Московський Іван III поставив перед Вільно вимогу про передачу «руських міст Смоленська, Вітебська та Полоцька» ще 1478 року (тобто навіть до офіційного скинення залежності від Орди!) Майже одночасно з цим московські війська почали займати прикордонні міста сусідньої держави. Після смерті великого князя Литовського (і короля польського) Казимира IV Ягеллончика (який, за легендою, говорив своїм боярам, що з Москвою воювати не варто, бо вона сильна, а на руські князівства у складі Литви надія слабка — очевидно, стосунки литовських і білоруських та українських підданих князя на цей момент уже були не ті, що раніше) 1492 року Москва розпочала першу відкриту війну за так звану отчину, хоча «дивна війна» на прикордонні тривала ще з 1480–х років.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна та Росія. Як брати горщики побили» автора Журавльов Денис на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ II У складі двох Великих князівств“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи