Розділ VI Роздуми про долю однієї не зовсім типової колонії

Українські діячі, такі як М. Драгоманов та В. Антонович, сприйняли захоплення української освіченої молоді ідеями народницького соціалізму негативно, адже народницький рух сприяв відпливу потенційно цінних кадрів з українського руху, а також провокував репресії царського уряду щодо українських діячів. Окрім того, для Антоновича була неприйнятною тактикою терору, котру проповідували нігілісти. Він твердив, що українофіли на відміну від революціонерів–народників хочуть дати народові в руки не ніж чи сокиру, а освіту. Проте читач уже знає, що імперський уряд сприймав ці намагання не менш стурбовано, ніж народницькі теракти. Приводом для нової хвилі боротьби з українським сепаратизмом стали дії самих українських діячів. Як не прикро, одначе в популярній літературі рідко висвітлюється передісторія найповнішої, найганебнішої заборони на українську культуру — Емського указу, хоча сам указ завжди згадують як один із ключових моментів у відносинах українців та Російської імперії в другій половині XIX століття. Подальший виклад історії розробки та прийняття Емського указу ми подаємо за матеріалами досліджень сучасного російського історика Олексія Міллера.

Валуєвський циркуляр, розпад петербурзького гуртка українофілів (котрий існував навколо занепалого 1863 року через брак коштів журналу «Основа») та загальне посилення режиму після польського повстання 1863 року спричинили, за словами М. Драгоманова, антракт в історії українофільства. Новий період активізації українофільства припадає на першу половину 1870–х років, збігаючись із загальноімпер- ським суспільним пожвавленням, власне, становлячи один з його складників. У Києві люди найрізноманітніших політичних поглядів висунули кілька проектів організації наукових товариств. Серед них були Михайло Максимович, знаний історик, філолог, перший ректор Київського університету, котрий запропонував проект організації «Київського товариства історії і старовини слов'яно–руської», і Михайло Юзефович, який був одним із членів–засновників Південно–Західного відділу Російського Імператорського географічного товариства та головою Київської археографічної комісії. Саме Юзефович, колишній приятель Драгоманова, Антоновича й Павла Чубинського, видатного етнографа і громадського діяча (сьогодні відомого широкій публіці здебільшого як автор слів українського гімну), значною мірою спричиниться до появи Емського указу. Вже немолодий і амбітний Юзефович хотів стати головою Південно–Західного відділу Російського географічного товариства, проте через протидію київського генерал–губернатора О. Дондукова–Корсакова ним став не він, а Г. Галаган, нащадок відомого українського дворянського роду. Його заступником став П. Чубинський, ділові якості котрого генерал–губернатор поважав, попри те, що 1863 року Чубинського відправляли на заслання через українофільство. Основними діячами Товариства були здебільшого члени київської так званої «Старої громади», між ними Володимир Антонович, Михайло Драгоманов, археолог та антрополог Федір Вовк, відомий композитор Микола Лисенко, спеціаліст зі статистики Олександр Русов. Відділ розгорнув бурхливу діяльність — у його «Записках» публікувалося чимало історико–етнографічних та філологічних праць на українську тематику, думи й пісні бандуриста О. Вересая, матеріали Г. Купчанка про Буковину, збірник чумацьких пісень Івана Рудченка (брата Панаса Мирного), збірник історичних пісень

В. Антоновича і М. Драгоманова (1874-1875) тощо. Заходами Товариства було підготовано видання українських народних переказів і оповідань М. Драгоманова (1876) та три томи творів М. Максимовича (1876-1880). У березні 1874 року Товариство здійснило перепис населення Києва, результати та аналіз якого були опубліковані 1875 року, а в серпні 1874 з ініціативи Товариства відбувся Третій Археологічний з'їзд у Києві. Київські вчені–українофіли впенено вийшли на міжнародну арену — в березні 1875 року Товариство взяло участь у географічному конгресі та виставці в Парижі.

Проте вже 1874 року проти керівництва Товариства почалося цькування з боку російської правої преси, котра обвинувала його учасників у «політичному українофільстві» та «неблагонадійності». Після вибору (у травні 1875) Володимира Антоновича на посаду голови і Павла Чубинського на його заступника ці переслідування посилилися. Як з'ясувалося згодом, першу скрипку в цій історії грав ніхто інший як ображений Юзефович. У серпні 1875 року він написав великий лист–донос на своїх колег–українофілів начальникові Третього відділення і шефу жандармів генерал–ад'ютанту О. Потапову. Отримавши лист, Потапов підписав такий цікавий документ: «Государь император ввиду проявлений украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра Внутренних Дел Совещание из министра Народного Просвещения, обер–прокурора Святейшего Синода, главного начальника ІІІ-го Отделения собственной его императорского величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической [помилка жандармського генерала, мало бути Археографічної, тобто такої, що займається пошуком і дослідженням старовинних документів. — Д. Ж.] Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса». Шеф жандармів, очевидно, цілком поділяв погляди свого кореспондента і, доповідаючи про справу Олександрові II напередодні вересневої поїздки царя в Київ, запропонував включити Юзефовича до складу Наради, котра фактично мала взятися за «розслідування українофільства». Українськими справами в Російській імперії мали зайнятися «експерти». Протягом вересня 1875 року двоє експертів (перший анонімний, другий — Юзефович) підготували свої цікаві записки щодо стану речей в Україні.

Перша записка була подана вже 3 жовтня (у документах не вказано імені її автора, але він говорить про себе як про «великороса»). У цій записці йшлося виключно про мовну проблему. Ситуація у Малоросії порівнювалась із ситуацією в Бретані та південних департаментах Франції, де більшість населення не розмовляла літературною французькою мовою. У записці підкреслювалося, що нефранкомовні мешканці Франції «далеко не составляют такого значительного процента в общем населении Франции, каким являются малоруссы в общем итоге Русского народа. Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка, 13–ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью, особенно ввиду того объединительного движения, какое совершается по соседству с нами у германского племени». Далі розглядалася роль Малоросії в російсько-польському конфлікті, зокрема зазначалося, що Росія здобула перевагу над Польщею «вследствие, главнейше, того, что от Польши к ней отошла Малороссия: если последняя отшатнется от нас опять к полякам, настоящее величие Русского государства будет поставлено на карту».

Чільний акцент у записці було зроблено на стратегічне значення Малоросії та демографічну вагу малоросів у масштабі імперії. Сепаратистська діяльність українофілів трактувалася крізь призму «польської інтриги», можливе відокремлення Малоросії від Росії сприймалось як перехід її на бік Польщі. У кінці записки сформульовано низку рекомендацій щодо обмеження видання книжок для народу українською мовою та заборони їх імпорту з-за кордону. Ці рекомендації згодом будуть ураховані.

Друга записка була підготовлена Михайлом Юзефовичем, котрий поширив і розвинув той текст, що у серпні він надсилав жандармам. М. Юзефович акцентує на концепції триєдиної російської нації (про неї вже йшлося вище). Свою записку він починає історичним екскурсом, у якому доводить, що «между Русскими племенами никогда не было национальной розни. Вера, язык, исторические начала и идеалы — все у них общее… Их этнографические цвета сливаются как райдужные, неделимые между собой полосы… Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем, служили такими звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила». Українофільство Юзефович характеризує як «результат австро–польської інтриги». Метою, наприклад, історичних праць Миколи Костомарова, на думку Юзефовича, є «підірвати у Малоросіян співчуття до Російської Держави шляхом приниженням і зганьблення її історії». Схоже, малися на увазі спроби Костомарова критично підійти до трактування д жерел з історії Росії, зокрема його намагання розвінчати деякі міцно вкорінені традиційні російські історичні міфи — про Івана Сусаніна тощо. Далі наставала черга молодих українофілів — головною мішенню служила Київська «Стара громада» як організаційний центр українського руху, а також М. Драгоманов і П. Чубинський як його лідери, котрі змальовувалися найчорнішими фарбами, спеціально зауважувався їхній «дерзкий характер». Аби налякати російський уряд іще дужче, Юзефович передрікав «народний бунт у козацькому стилі» — процитуймо в оригіналі: «старания демократов оживить предания и старые буйные инстинкты в народе здешнем как будто начинают уже вызывать с его стороны отклики. Не я один здесь думаю, что разбойничьи шайки, вооруженные, в масках, появляющиеся в крае, суть не что иное, как зачатки зарождающейся в современных умах гайдаматчины». Проте пильні підлеглі жандармського шефа Потапова нічого такого не знайшли — єдиним, хто повідомив про більш–менш суттєву крамолу, був начальник Волинського губернського жандармського управління підполковник Бельський. У його донесенні розповідалося про діяльність такого собі Лободовського, сина священика, писаря Райковської волості. Лободовський безкоштовно роздавав селянам українські книжки, котрі (154 примірники) були у тих селян жандармами відібрані. Список конфіскованих книг, більшість яких становили твори Т. Шевченка, включав і український переклад гоголів- ського «Тараса Бульби», у якому слова «русская земля, русский устранены и заменены словами Украйна, украинская земля, украинец, а в конце концов пророчески провозглашен даже свой будущий украинский царь» (!), як задоволено писав Юзефович.

У квітні 1876 року Нарада розпочала укладання спеціального журналу та вироблення рішень. Юзефовича навмисне викликали до Петербурга, куди він і з'явився, не забувши поклопотатися про видачу йому «підйомних грошей» — свої срібняки пан Михайло, звісно ж, отримав. У журналі Наради був такий висновок: «цензурное ведомство давно уже обратило внимание на появление в печати значительного числа книг, издаваемых на малорусском наречии, не заключающих в себе по–видимому ничего политического и вращающихся единственно в сфере интересов чисто научных и художественных. Но следя с особым вниманием за направлением всех расплодившихся во множестве изданий для народа на малорусском наречии, нельзя было не прийти к положительному заключению в том, что вся литературная деятельность так называемых украинофилов должна быть отнесена к прикрытому только благовидными формами посягательству на государственное единство и целость России. Центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Киеве. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным и потому еще, что совпадает с однородными стремлениями и деятельностью украинофилов в Галиции, постоянно толкующих о 15–миллионном южно–русском народе, как о чем-то совершенно отдельном от великорусского племени. Такой взгляд рано или поздно бросит галицийских украинофилов, а затем и наших, в обьятия поляков, не без основания усматривающих в стремлениях украинофилов движение в высшей степени полезное для их личных политических целей. Несомненным доказательством этому служит поддержка, оказываемая Галицкому украинофильскому обществу «Просвита» сеймом, в котором преобладает и господствует польское влияние. В книгах, изданных нашими украинофилами для народа с позволения цензуры, не замечается явного демократического направления, но это вовсе не доказывает, чтобы украинофилы были чужды разрушительных начал социализма. Очевидна и та конечная цель, к которой направлены усилия украинофилов, пытающихся ныне обособить малоруссов медленным, но до известной степени верным путем обособления малорусской речи и литературы. Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии значило бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем, хотя может быть и весьма отдаленном, отчуждение Украины от России. Относясь снисходительно к развивающемуся ныне поползновению обособить украинское наречие путем возведения его в степень языка литературного, правительство не имело бы никакого основания не допустить такого же обособления и д ля наречия Белоруссов, составляющих столь же значительное племя, как и Малороссы. Украина [Правобережжя. — Д. Ж.], Малороссия [Лівобережжя. — Д. Ж.] и Западная Россия, населенная Белоруссами, силою исторических событий и естественного тяготения окраин к соплеменному им великорусскому центру, составляют одно неразрывное и единое с Россией великое политическое тело».

Зрештою 24 квітня 1876 року був ухвалений проект рішення, складений М. Юзефовичем. Він мав 11 пунктів. Перші три обмежували розповсюдження україномовної літератури і передбачали заборону видань українською в імперії, за винятком історичних пам'яток і художньої літератури (і тільки з дозволу ГУД у кожному конкретному випадку). Особливо підкреслювалася заборона на «кулішівку» — запропонований Пантелеймоном Кулішем фонетичний правопис. Було зазначено, що слід дотримуватися «загальноросійської орфографії». Заборона на вживання української мови поширювалася і на сценічні вистави, «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций» (четвертий пункт). Пункти 6,7 і 8 стосувалися міністерства народної освіти. У них пропонувалося не допускати викладання малоросійською мовою у школах, «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від книг малоросійською, а також скеровувати викладачів, котрі закінчили курс у великоросійських губерніях, на службу в Київський, Харківський й Одеський навчальні округи, а їх випускників, своєю чергою, в інші округи (!). П'ятий пункт проекту пропонував надати фінансову допомогу львівській москвофільській газеті «Слово». Нарешті, пункти 9, 10 і 11 передбачали закриття газети «Київський телеграф», припинення на невизначений термін діяльності Південно–Захід- ного відділу і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова. М. Юзефович, зрозуміло, торжествував — настав час поквитатися з кривдниками за все. У журналі Наради, підготовленому для подання Олександрові II, суттєвих змін зазнали чотири пункти проекту М. Юзефовича.

До заборони сценічних вистав додалася заборона на публічні читання українською мовою й абсолютно безглузда заборона на публікацію україномовних текстів до нот. Явно нездійснений пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Та найцікавіші зміни торкнулися пунктів про заборону Південно–Західного відділу Російського географічного товариства і вислання з краю П. Чубинського та М. Драгоманова «як невиправних і небезпечних для краю агітаторів». За Драгоманова і Чубинського клопотався брат царя Костянтин Миколайович та київський генерал–губернатор Дондуков–Корсаков, але марно. Проект постанови передав імператорові Олександру II, який поїхав на мінеральні води до німецького курорту Емс, шеф жандармів О. Потапов. Цар проглянув проект і наклав резолюцію: «Исполнить, но с тем, чтобы Отдел Географического Общества в Киеве в нынешнем его составе был закрыт и чтобы его открытие вновь не могло состояться иначе, как с моего разрешения, по представлению министерства Внутренних Дел».

Остаточна версія висновків Нарад и від 18 травня 1876 року і дістала в літературі назву Емський указ (за місцем підписання царем журналу Наради). На основі цього журналу складалися потім таємні службові інструкції. Емський указ був дещо пом'якшений 1881 року (коли прем'єр Михайло Лоріс–Меліков зняв заборону на українські вистави, і це спричинило бурхливий розвиток українського театру — адже всі інші сфери українського культурного життя лишалися забороненими; саме в 1880–х роках виникла знаменита «трупа корифеїв» М. Кропивницького), проте 1884, 1892 та 1895 роках були видані нові доповнення до нього (на друк д итячих книжок тощо), які діяли аж до 1905 року, коли внаслідок

революції обмеження на друк українською мовою було нарешті знято. За підрахунками Я. Грицака, за період з 1876 до 1904 року цензори пропустили лише близько ЗО % поданих на їхній розгляд українських рукописів. Українському руху в Російській імперії було завдано потужного удару, проте він вижив усупереч ініціаторам Емського указу.

До речі, ще один цікавий факт з історії україно-російських взаємин кінця XIX століття, пов'язаний з однією з дійових осіб попереднього сюжету. Іронія пані Кліо, музи історії, безмежна. Мало хто з киян і гостей української столиці знає, що окраса Софійського майдану Києва, пам'ятник Богданові Хмельницькому, був поставлений за ініціативою київської громадськості й насамперед… Михайла Юзефовича, який очолив комітет з його спорудження! Горда кінна статуя Хмельницького, створена білоруським скульптором Михайлом Микешиним і урочисто відкрита 1888 року, мала символізувати, звісно ж, єдність «російського народу», маючи на собі таблички «Волим все под царя восточного, православного. Богдану Хмельницкому — єдиная неделимая Россия» (Широку таблички прибрали). За початковим проектом, зрештою так і не реалізованим, кінь Богдана мусив топтати фігури єврея, поляка та єзуїта, а внизу на постаменті мали бути бронзові барельєфи з зображенням перемог Хмельницького, а також українця, білоруса й росіянина, котрі слухають кобзаря. Одначе і в спрощеному (через брак коштів) варіанті пам'ятника російські праві газети радо вбачали символ, котрий не надто тішитиме око київських «жидів та поляків». Неоднозначно сприймали монумент, котрий частково копіював відомого петербурзького «Мідного вершника», і деякі тогочасні українці — так, галицький письменник і поет Осип Маковей 1897 року без надто великої поваги писав:

Дали йому злющу бронзову коняку,

На скелю якусь посадили,

І тином залізним, немов розбишаку,

Від народу відгородили…

Політика Російської імперії щодо українського руху до самої революції 1905-1907 років була витримана в дусі Емського указу. Імперські чиновники та російські праві діячі й надалі вважали, що мовні заборони були спрямовані проти тих небагатьох українських інтелектуалів, підбурених Польщею (згодом Австро- Угорщиною, тільки–но остання почала сприйматись як ворог Росії в майбутньому протистоянні у Східній Європі через зближення з Німеччиною), які намагалися з російських діалектів та регіональних культур штучно створити писемні мови та розвинені культури, щоб роздробити російську націю й дестабілізувати царську імперію. З погляду національно активних українців, у цьому випадку йшлося про агресивну політику русифікації. Утім, протягом останніх десятиліть існування Російської імперії політика її владних кіл щодо українців зазнала певних змін. Через ослаблення українського руху наприкінці XIX століття увага імперських чиновників надовго відволіклася на серйознішу, на їхній погляд, загрозу — євреїв, поляків та німців. Російські націоналісти і частково сама російська держава намагалися (інколи успішно) використовувати антисемітизм, антипольські й антинімецькі тенденції заради інтеграції всіх православних східних слов'ян у «єдину і неподільну Росію». Відомий російський публіцист українського походження А. Стороженко писав таке: «Закон 1876 года принес огромный вред русской власти, ибо вызвал раздражение в малорусских кружках, незараженных социализмом». Мовляв, заборона «малоруського патріотизма» в Росії виштовхнула його за кордон, де російська влада вже не могла контролювати його розвиток. «С 1876 года как малорусским патриотизмом так и украинским социализмом стали играть враги России: иудеи, масоны, немцы, поляки — в самых разнообразных комбинациях» [2]. Дійсно, коли охоплені національною ідеєю українці вдалися до протистояння процесу поглинення своєї культури і мови російськими мовою й культурою, союзниками українського національного руху могли стати саме євреї, поляки та німці. Втім, попри серйозні спроби співпраці, з такого співробітництва не вийшло того, чого так боялися російські публіцисти — через складне переплетіння інтересів згаданих націй у межах імперії.

Початком нової доби в стосунках українського руху та Російської імперії став 1905 рік. Розмови про скасування репресивних законів щодо української мови та культури велися вже давно (причому зауважмо — не тільки українськими громадськими діячами, а й імперськими чиновниками, які не розуміли, що за небезпека може йти від україномовних книжок і п'єс; навіть сам автор циркуляра 1863 року, граф Валуєв, сумнівався в ефективності політики суцільних заборон). Проте тільки 1904 року сталися певні зрушення в цьому напрямі — Святіший Синод Російської імперії дозволив надрукувати український переклад Біблії, а Рада міністрів звернулася до Академії наук та київського губернатора з запитом щодо можливості зняти заборони. Відповідь була цілком позитивною — зокрема, відомі філологи Федір Корш та Олексій Шахматов підтвердили, що українська мова є окремою слов'янською мовою, а отже, має право на існування як мова літературна.

Офіційно за царським маніфестом від 17 жовтня 1905 року в Російській імперії було запроваджено свободу друку, але насправді місцеві чиновники нерідко й далі гальмували скасування Емського указу, посилаючись на брак інструкцій щодо нього (спеціальне розпорядження про скасування заборон на друк українською мовою вийшли аж у травні 1907 року). 1906 року в українських губерніях у склад і Російської імперії розгорнувся небачений за масштабами український культурницький рух — почали з'являтись україномовні газети («Хлібороб», «Громадська думка» тощо). Загалом наприкінці 1906 року вже виходило близько двох десятків українських періодичних видань, які друкувалися в 15 українських видавництвах. Проте чимало газет і журналів майже одразу зникали через брак коштів — за відсутності заможної, зацікавленої в українському русі вітчизняної буржуазії та бідності селянства на наявність широкого кола меценатів годі було сподіватися. Євген Чикаленко, відомий український діяч цього періоду й один з небагатьох меценатів українського руху, писав, що для того аби розвиватись, українська преса потребувала національно свідомого суспільства, а щоб таке суспільство виникло, потрібна була згадана преса. З'явилася ціла мережа товариств «Просвіта» (35 на середину 1907 року), почали відкриватись україномовні відділення в університетах Харкова й Одеси (в Києві це зробити не вдалося через протидію самої ж адміністрації університету). Активно розвивався кооперативний рух в українських селах, котрий давав змогу встановити тривалі зв'язки інтелігенції та селянства.