Розділ IV Шлях до Переяслава і від нього

Шлях до Переяслава і від нього

Переяслав 1654 року доволі випадково став символом віковічного українсько–російського єднання, адже він не сприймався як такий тими сторонами, що укладали угоду 1654 року. Українська сторона бачила в ньому можливість вижити політично, російська — «повернути втрачене» і підкорити сусідів. Зрештою обидві досягли бажаного результату — українці на короткий, росіяни на значно довший термін.

Не таїна, що Переяслав 1654 року дотепер лишається важливим елементом уявлень росіян та українців про їхнє спільне минуле. Про неоднозначність його сприйняття свідчить хоча б те, що 1995 року соціологічні опитування українських громадян показали: 67% з них схвалювали рішення 1654 року, негативну оцінку дали 15%, але при цьому з числа тих самих опитаних «за» незалежність України висловилися 61%, «проти» — 31%. На жаль, політична кон'юнктура тривалий час не давала змоги українським і російським політикам та інтелектуалам відкрито й об'єктивно дебатувати це питання. Як ми вже говорили, дуже довго Переяслав поставав таким собі універсальним міфом, який використовували майже для всього — від категоричного твердження про повну самодержавну владу царя над Україною до такого самого категоричного її заперечення; він був як символом логічного завершення окремої української історії, що далі ставала частиною історії «загальноросійської», так і ознакою підтвердження автономного статусу козацької державності; цю угоду сприймали і як успіх, і як незрівнянну в українській історії трагедію. Справа ще й у тому, що, за висловом класика російської історичної літератури Василя Ключевського, обидві сторони сховали правду про цю угоду.

Яким же був українсько–російський шлях до Переяслава, і потім — геть від нього? В цьому розділі ми спробуємо коротко висвітлити деякі цікаві моменти, пов'язані з російським вектором політики українських гетьманів, щонайперше «від Богдана до Івана» (постаті Хмельницького і Мазепи важливі для нас як символи «єднання» і «розриву» українського з Росією, хоча, звісно, тут не все так просто, як зможе переконатись наш читач), а також часів останніх трьох українських гетьманів — доби остаточного занепаду українського політичного складника цих непростих відносин.

Отже, Богдан. «Геніальний політик, мислитель і полководець, творець національної держави», «нерозважливий руйнівник річпосполитської єдності», «визволитель православних українців (а також білорусів) з лядської неволі», «народний герой», «революціонер» (адже в багатьох сучасних виданнях ідеться про «українську революцію», не гіршу за нідерландську та англійську), «гарячий прихильник єдності слов’ян» або «возз'єднання з братнім народом», а за сумісництвом «батько збреханий козацький,//Що юртував наш люд простацький, // Присягами дурив Ляхву,//3 її сліпим вельможним панством,//І хана з хижим азіяцтвом,//І церкволюбницю Москву» (П. Куліш) тощо.

Як відомо, першою спробою дипломатичних контактів Богдана Хмельницького з російським царем Олексієм Михайловичем став лист українського гетьмана від 8 червня 1648 року, у якому були викладені пропозиції щодо військової допомоги українцям, а також запрошення царя посісти престол Речі Посполитої, вакантний після смерті Володислава IV. У принципі така ідея виникала в історії Московської держави й Речі Посполитої не вперше — ще Іван Грозний подумував над таким проектом, однак на заваді завжди ставала колосальна розбіжність політичного устрою двох держав. Ідеї ж приєднання чи возз'єднання України та Росії в цьому листі, як уважають сучасні історики, все ж немає — адже навіть сама концепція української козацької державності як така на той момент іще не визріла. Немає ідеї «підданства» і в наступних листах гетьмана від 1648 року до прикордонних російських воєвод, де йдеться про можливість козацької служби цареві проти татар. Козаки в цей час іще не хотіли поривати з Річчю Посполитою, і тому говорити про політичне перепідпорядкування Січі було недоречно. Натомість гетьман з обуренням писав про те, що Москва, схоже, збирається допомагати полякам в боротьбі з козаками і татарами (за польсько–московською угодою 1647 року це було цілком імовірно), і «прозоро натякав» воєводам, що в такому випадку він може навідатись до них разом з ордою. Занепокоєний цар наказав прикордонним гарнізонам бути в повній бойовій готовності, але не провокувати «черкасів».

Скоріш за все, протягом 1648-1649 років Богдан Хмельницький намагався розігрувати «московську карту» (то «спокушаючи» царя ідеєю стати королем Речі Посполитої, то шантажуючи можливістю помиритись із поляками і рушити спільно з ними й татарами на Москву) разом з іншими — зокрема, ведучи переговори з трансільванським князем. Головною метою гетьмана було втягнути Московське царство в нове військове протистояння з Річчю Посполитою всупереч мирній угоді 1634 року. Натомість царський уряд, навчений поразкою в Смоленській війні, не поспішав устрявати в нову авантюру, намагаючись виграти час — для переоснащення і реорганізації армії, а також чекаючи, поки українці та Річ Посполита як слід обопільно виснажаться у війні. Проте цар наказав своїм прикордонним воєводам (адже контакти з бунтівним гетьманом уважалися «неофіційними», щоб не дратувати Варшаву) запевнити, що Москва принаймні не виступить проти козаків і їхніх союзників татар на боці Речі Посполитої. Причому категорично заборонялось надсилати козакам будь–які листи — все мало відбуватися на рівні усних домовленостей, аби не викликати війни між Москвою та Варшавою. Щоб заспокоїти урядовців Речі Посполитої, влітку 1648 року навіть було ухвалене рішення відсилати назад українських утікачів на московські землі (правда, реально воно не виконувалось). Українському ж гетьманові у відповідь на його прохання належало відказувати, що Москва не може порушити вічний мир з поляками, скріплений «хресним цілуванням». І взагалі, мовляв, «черкасам і ляхам з Литвою» краще помиритись (на яких умовах — не говорилося) і не проливати християнську кров.

Нерідко можна прочитати в історичних працях, що першою справжньою спробою Хмельницького «перейти під російську владу» було неофіційне посольство Силуяна Мужиловського взимку 1638-1639 років. Полковник Мужиловський, син відомого українського богослова Андрія Мужиловського, їздив до Москви разом з єрусалимським патріархом Паїсієм. Узагалі роль східних (грецьких, сірійських, єгипетських тощо) православних патріархів та митрополитів в історії Хмельниччини й україно–російських контактів цього періоду ще вивчена недостатньо, але зрозуміло одне — з цього кола цілком могла виходити ідея про тісну політичну співпрацю козаків і московського царя (висував же таку ідею єрусалимський патріарх Феофан 1620 року — див. розділ ІІІ). Так що Паїсій у розмові з царем міг бути цілком відвертий щодо висловлення своїх бажань, говорячи про те, що Хмельницький, мовляв, «хоче, аби його і все Військо Запорозьке прийняли під високу руку государя». Проте в записці, поданій Олексію Михайловичу Мужиловським, про це не йшлося—було сказано лише про причини повстання проти польської влади і містилося прохання про військову допомогу. Олексія Михайловича гетьманський посланець «спокушав» ідеями потужного православного союзу, ба навіть відвоювання Гробу Господнього у турків (тут козирною картою був Паїсій та інші східні патріархи, котрі часто–густо представляли перед царями свою близькосхідну паству як таку, що готова повстати, щойно наблизяться «єдиновірці»). Цар у військовій допомозі відмовив, знову посилаючись на вічний мир 1634 року Москви з Варшавою, проте обдарував Мужиловського і Паїсія. Незадоволений козацький посланець десь прохопився, що «на Москві правди немає ні в чому», про що донесли цареві, і згодом російські посланці докорятимуть панові Силуяну тим, що він говорив «непристойні речі». Ще до від'їзду Мужиловського з Москви цар відправив до українського гетьмана свого посланця — піддячого Василя Михайлова з подарунками та закликом до Хмельницького «мирно жити з ляхами», що за тих умов було, звісно, порожніми словами.

Наступного, 1649, року переговори Чигирина та Москви відновилися за умов, коли Богдан Хмельницький почав планувати не багато не мало як створення окремого Українського князівства «від Перемишля до московського кордону». В переддень вирішальної, як здавалось Богдану, Зборівської кампанії гетьман зустрівся з першим «напівофіційним» російським посланцем до козацької України, дворянином Григорієм Унковським (квітень 1649 року). У своїй розмові з царським послом у Чигирині Хмельницький наголошував на тому, що в Москві та в Україні панує та сама віра і колись була «єдина влада». Проте на всі компліменти й умовляння посол відповідав, що Хмельницький має «помиритися з ляхами», які можуть обрати королем Олексія Михайловича, котрий потім радо прийме запорожців «під свою високу руку». І все це говорилося, попри вже відомий у Москві факт, що шляхта Речі Посполитої благополучно обрала королем Яна–Казимира, брата покійного Володислава IV. З 1649 року «московський» вектор політики Богдана Хмельницького починає химерно переплітатися з «кримським». Гетьман організує «викиди інформації» для царських посланців на тему своїх переговорів з ханом Іслам-Гіреєм, котрий закликає його «йти воювати Москву за її неправди». Причому сам Богдан виступає в цих звістках як прихильник порозуміння з «єдиновірною Москвою», котрий стримує агресивного хана (все це трохи нагадало автору відомий працівникам правоохоронних органів та кіноглядачам прийом «злого поліціянта» й «доброго поліціянта», котрі працюють у парі). Те, що український гетьман сам був не проти інколи прямо натиснути на царський уряд, стало видно вже влітку того ж таки 1649 року. А поки в травні

1649 року велике козацьке посольство на чолі з довіреною людиною гетьмана, полковником Федором Вишняком, вирушило до Москви з грамотами, у яких ішлося про бажання гетьмана, щоб цар «взяв під свою високу руку» всю Русь, що перебувала у складі Речі Посполитої, а не лише козацьке військо. Однак і на таку спокусу Олексій Михайлович та його обережні радники не піддалися, дарма що наживка так яскраво виблискувала на гачку перед їхніми носами. Існує версія, що цар на особистій аудієнції таки пообіцяв Вишняку якусь допомогу, хоча це жодним чином не було закріплено на папері, тож зрозумілою є подальша бурхлива реакція Хмельницького, коли ця допомога не була надана.

Тим часом наприкінці літа 1649 року козаки та армія Речі Посполитої зустрілися в боях під Збаражем і Зборовим, хан уклав сепаратний мир з королем, а Хмельницький був змушений підписати відому компромісну Зборівську угоду з поляками, за якою автономна козацька Україна обмежувалася трьома воєводствами і 40 тисячами реєстру. Незадоволений результатом практично виграної кампанії, Богдан на чергових переговорах з московськими посланцями почав звинувачувати в усьому Москву, котра не надала йому допомоги, погрожуючи їй пригадати це дуже скоро; причому налякані царські шпигуни сповіщали, що всі «черкаси» тільки й говорять, що про війну зі східним сусідом. Розлючений Богдан кричав, що московські дипломати всі є шпигунами (і то було правдою — в усі часи дипломатія та шпигунство йшли пліч-о-пліч) і що він «усі московські міста і Москву зламає» (а ось це вже було радше засобом тиску). Загалом же ця «пропагандистська кампанія» мала на меті дипломатичний тиск Чигирина на Москву (частково вдалий, адже цар наказав зміцнювати кордони, водночас звелівши поводитись обережніше з гетьманом, аби й справді не спричинити війни). В цьому-таки руслі можна розглядати і факт проживання в Чигирині претендента на московський престол—такого собі «лжеШуйського» (Тимофія Акундінова) протягом 1650 року. Цей цікавий авантюрист, що видавав себе за сина царя Василя Шуйського, виконував важливу роль у планах Богдана Хмельницького, будучи постійною загрозою царю (після Смутних часів у Московській державі самозванців боялися як вогню), котрий не хотів іти на співпрацю з козаками — і на конфлікт із Варшавою. Попри всі вимоги московської сторони видати самозванця, козацький гетьман не поспішав це робити (давши згодом змогу Акундінову вільно виїхати до Трансільванії; та зрештою російські агенти таки вполювали відчайдушного самозванця в князівстві Гольпггейн, але то вже інша історія). Проте остаточного розриву відносин з Москвою Хмельницький явно не хотів—так, 1650 року він не погодився взяти участь у спільних бойових діях проти неї у складі польсько–татарської коаліції (яка фактично не склалася через позицію козацької України), запропонувавши натомість ханові похід до Молдавії.

1650 рік був позначений відносним затишшям у сфері українсько–російських переговорів «на найвищому рівні». Сторони не обмінювалися посольствами, хоча уважно стежили одна за одною, а Хмельницький листувався з прикордонними російськими воєводами. Фактично гетьман розглядав у цей час перспективу стати васалом Османської імперії, що сильно непокоїло і Москву, і Варшаву. Причому йшлося не просто про якісь попередні домовленості чи декларації про наміри — султан пропонував гетьманові широку автономію на ліпших правах, аніж навіть ті, які мало Кримське ханство. Загалом перебіг українсько–турецьких переговорів 1650-1653 років сильно впливав на позицію Московського царства щодо козацької України і зрештою став багато в чому визначальним стосовно їхніх результатів.

Важливою віхою у відносинах Хмельницького з сусідами стала поразка козацького війська в битві під Берестечком влітку 1651 року, після котрої, у масах козацтва, селян і міщан почало наростати дедалі більше незадоволення своїм гетьманом. Масові переселенські рухи на Слобідську Україну, що розпочалися саме після Берестечка, гетьман сприйняв як зраду — він вимагав від московських воєвод не приймати втікачів і не надавати їм земель для поселення на території Московської держави: фактично той процес, котрий українські історики згодом будуть називати «розширенням українських етнічних територій», був для Богдана Хмельницького нічим іншим, як масовим дезертирством!

Після Берестечка Земський собор (найвищий становий орган влади в тогочасній Московській державі, який періодично скликався царем і складався з членів боярської думи, верхівки духовенства, а також виборних делегатів від дворян та міщан) висловив ідею прийняти в підданство Військо Запорозьке (скоріш за все, без території, за умови переселення) — це зовсім не влаштовувало Хмельницького, хоч і давало надію на майбутні дипломатичні успіхи на «московському фронті» (1652 року до Москви їздив посланець гетьмана Іван Іскра). Фактично сторони товклися на місці аж до вирішального для україно-російських взаємин цього періоду 1653 року. Саме взимку 1652-1653 року переговори пожвавлюються — сторони обмінюються посольствами (Семена Богдановича–Зарудного, згодом Кіндрата Бурляя та Силуяна Мужиловського до Москви, Якова Ліхарьова до Чигирина). Причиною цього пожвавлення стало те, що цар і його радники зрозуміли: Річ Посполита сильно виснажена війною, так само як і козацька Україна. Отже, є шанс утрутитися в боротьбу без аж надто великого ризику. Проте спочатку царські дипломати спробували розв'язати проблему мирним шляхом — через переговори з Річчю Посполитою добитися переходу Війська Запорозького під владу Москви. Зробити це їм не вдалося через непоступливість Варшави, котра за будь–що хотіла відвоювати козацьку Україну. Тим часом погіршилася зовнішньополітична ситуація для держави Хмельницького — Молдавія, Валахія та Трансільванія тимчасово об'єдналися в коаліцію з Річчю Посполитою (через спроби Богдана зробити свого сина Тимоша спадкоємцем молдавського престолу). За таких умов, ураховуючи непрості відносини з основним союзником, Кримом, Богдан Хмельницький вирішує одночасно розіграти дві дипломатичні «шахові партії» — «турецький» та «російський» «гамбіти». З турками вдалось досягти порозуміння, і османський посол Мехмед–ага привіз у травні 1653 року до Чигирина дари та клейноди (булаву, бунчук, прапор і парадний кафтан), а також грамоту від великого візиря Мустафи, у якій ішлося про згоду взяти Військо Запорозьке в підданство. Проте, як уважає сучасний український дослідник Віктор Горобець, гетьман мав сумніви щодо реальних можливостей Османської імперії надати допомогу козакам (турки вели важку війну з Венецією на Середземному морі) і тому не дав остаточної позитивної відповіді на турецькі пропозиції, водночас здійснивши черговий «викид інформації» про турецькі плани в бік Москви (через досвідченого дипломата, свого генерального писаря Івана Виговського, майбутнього гетьмана). Це не на жарт стурбувало Кремль, адже стійка конфігурація Чигирин + Стамбул змінила б усю розстановку сил у регіоні, причому зовсім не на користь Москви. Тому українсько–російські переговори зрештою досягли помітного результату (цьому сприяла і діяльність нового московського патріарха, знаменитого Никона). 22 червня 1653 року цар, який ще двома днями раніше уперто відмовлявся вести мову про порушення миру з поляками, надсилає грамоту до українського гетьмана з пропозицією «прийняти Військо Запорозьке з городами і землями під свою високу руку». Саме таке знамените рішення зафіксував і Земський собор у жовтні 1653 року, а російські війська дістали наказ готуватися до війни з Річчю Посполитою.

Остання спроба Хмельницького перемогти Річ Посполиту своїми силами (літньо–осіння кампанія

1653 року, що завершилася боями під Жванцем і відновленням — з певними модифікаціями — Зборівської угоди) фактично не увінчалась успіхом через позицію Кримського ханства, котре знову пішло на співпрацю з Річчю Посполитою. Швеція та Трансільванія, які згодом стануть союзниками Хмельницького, поки що не виявляли інтересу до української справи. Фактично коло потенційних союзників- протекторів майже вичерпалося. Тому прийняття «московської протекції» не було абсолютно вільним вибором, як згодом це буде представлено в різних варіантах «міфу про Переяслав». Не було це ні «результатом багатовікових прагнень українського народу», ні «трагічною, фатальною помилкою», яка сама по собі визначила майбутнє україно–російських взаємин на наступні 300 чи більше років — адже надалі, як пересвідчиться читач, україно–російські відносини складалися по–різному, і в принципі були можливі будь–які альтернативи. За словами відомого українського історика Івана Крип'якевича, Переяслав став вислідом обопільних тверезих розрахунків політиків–реалістів.

Що ж сталося 1654 року в українському Переяславі та Москві? Річ у тому, що обидві сторони кепсько уявляли собі, якою має бути майбутня угода. Не переймався цим ані цар, відряджаючи в Україну в жовтні 1653 року посольство Василя Бутурліна для складення присяги гетьманом Богданом Хмельницьким та українцями, ні сам гетьман. Над угодою від самого початку витав дух невизначеності. Ця невизначеність була вигідна гетьманові, бо він хотів укласти договірну угоду на кшталт тієї, що укладалася з Річчю Посполитою, але швидко відчув, що тут справа інша; вона також була вигідна царю, бо він не хотів пов'язувати себе якимись чіткими обіцянками перед новими «підданими». Цікаво, що відомий термін «Переяславська угода» загалом є неправильним — 8 січня 1654 року в Переяславі не відбулося підписання жодних договірних статей, а мали місце лише важкі російсько–українські переговори, в ході яких російські делегати, як відомо, навідріз відмовилися присягати за царя, дарма що українська сторона урочисто присягнула (хоча не без ексцесів — відмовлявся присягати славнозвісний Іван Богун, непросто було домовитися з київським митрополитом Сильвестром Косовим та ін.). Це мало не зірвало увесь процес переговорів, але справу якось залагодили (як саме — незрозуміло, бо керівник російської делегації Бутурлін, звісно, не зафіксував це у своїх офіційних записах — за вияв будь–якої власної ініціативи в такій справі він міг і голови позбутися). Проте багато дослідників відзначають, що конфлікт у переяславському Успенському соборі через обопільну українсько–російську присягу став символом відмінностей у політичній культурі козацької України й самодержавної Росії, початком «довгої низки міжкультурних непорозумінь» (американський дослідник Д. Фрік).

Справжня писана угода була відправлена до Москви з українським посольством на чолі з уже знайомим читачеві генеральним суддею Богдановичем–Зарудним та полковником Павлом Тетерею (майбутнім гетьманом і зятем Богдана Хмельницького). Ця угода складалась із 23 статей і була датована 17 лютого 1654 року. Відповідаю на неї була «Жалувана грамота царя Олексія Михайловича гетьманові Богдану Хмельницькому і Війську Запорозькому» (від 27 березня 1654 року) та 11 статей, виготовлених у царській канцелярії, які були «вижимками» з українського проекту угоди. Кожна стаття супроводжувалася царськими указами. Фактично козацька Україна залишалась державою під керівництвом свого виборного гетьмана, який зосереджував усю повноту влади у своїх руках (хоча теоретично його обмежувала козацька рада). Гетьмана обирали пожиттєво самі козаки, царя лише повідомляли про цей вибір. Козацька Україна мала власний уряд (генеральну старшину), військо у 60 тисяч реєстрових козаків, власну зовнішню політику (гетьман не міг лише вести прямі переговори з Османською імперією та Річчю Посполитою, проте на практиці цей пункт ігнорувався, із чим загалом погоджувались обидві сторони), власний, дуже відмінний від російського суспільний та економічний устрій, фінансову систему (частину податків, яка за угодою 1654 року мала надходити до скарбниці царя, Україна ніколи не сплачувала, що теж сприймалося спокійно аж до часів гетьмана Брюховецького), церковне і культурне життя. Символом влади царя над козацькою Україною був його новий титул царя «Малої Русі, великого князя Київського та Чернігівського», а також наявність російського гарнізону в Києві (а згодом іще в кількох українських містах). Найчастіше сьогоднішні дослідники визначають відносини України та Московського царства як протекторат останнього над першою зі збереженням її широких автономних прав. Отже, з самого початку це не був союз абсолютно рівних сторін, але складно говорити і про «надані царем автономні права», як згодом трактуватимуть Переяслав і Московські (чи Березневі) статті різні українські та російські політичні д іячі. Навмисна «розмитість» статей давала змогу обом сторонам, котрі уклали цю угоду, діяти в тому напрямі, у якому їм було вигідно на той чи той момент. І вони цією можливістю скористалися вповні. Звісно, за таких обставин об'єктивні чинники (більші ресурси Московської держави) працювали на її користь.

Однак поки що було укладено першу справжню військово–політичну україно–російську угоду, після чого розпочалася війна між Московським царством та Річчю Посполитою. Протягом 1654-1655 років московські й козацькі війська неодноразово побували в непідконтрольній козакам частині України, зайняли значну частину Білорусі та Литви, поставивши Річ Посполиту на межу цілковитої поразки. Проте саме через литовсько–білоруські землі стався перший серйозний конфлікт між царем і гетьманом — у Білорусії почали створюватися козацькі полки на взір українських (цю роботу провадив полковник Іван Нечай), і Хмельницький волів приєднати їх до своєї держави. Проте цар аж ніяк не хотів випускати з рук здобич, і україно–російські відносини почали швидко псуватись. Не бажаючи допустити, щоб і взяті з бою українські міста переходили під царську владу, Хмельницький навмисно затягує переговори, наприклад, з мешканцями Львова, перешкоджаючи росіянам узяти місто під свій контроль і надаючи львів'янам змогу відкупитися великою контрибуцією. Колосальна залежність російських полководців від царя та боярської думи не влаштовувала Хмельницького — такої долі для себе він зовсім не хотів, небезпідставно вважаючи себе фактичним князем окремої держави.