Розділ IV Шлях до Переяслава і від нього

Вирішення питання про відновлення гетьманства розтягнулось аж на півтора роки. Зрештою 5 травня 1747 року імператриця Єлизавета видала указ про вибори гетьмана в Україні. «Понеже в бытность нашу в Украйне тамошняя страшина и обыватели, именем всего нашего подааного народа малороссийского, нам всеподданнейше били челом о определьнии им по прежнему гетмана, того ради ми, на сие их всеподданнейшее прошение, всемилостивейше соизволяя, указали в Малороссии гетману по прежним тамошним правам и обыкновениям бьггь, и онаго во всем на таком основании учредить, как бывший там наперед сего гетман Скоропадский учрежден был…»

Звісно, увесь церемоніал і кандидатура гетьмана були відомі заздалегідь, але це не «знецінює» самого факту відновлення гетьманства і власне гетьманування Розумовського. Гетьмана обирали 22 лютого 1750 року на площі в Глухові представники всіх 10 полків Лівобережжя, а також уся генеральна старшина, бунчукові товариші й полковники. На батьківщину гетьман виїхав навесні 1751 року з новими клейнодами, величезним почтом (слуги, кухарі, охорона, а також музиканти й актори — мистецтвом Кирило Григорійович зацікавився серйозно, ще перебуваючи за кордоном). У Глухові, котрий спочатку став гетьманською столицею, нового булаводержця урочисто вітала старшина. Проте ми не стали б змальовувати наступні 13 років як суцільну вервечку маскарадів, концертів і театральних вистав, хай їх і було вдосталь. Так, гетьман дійсно створив у Глухові, а згодом у Батурині, копію петербурзького двору з усіма належними елементами, його побут був таким собі гібридом між побутом європейського аристократа цієї епохи і річпосполитського магната дещо більш ранньої доби. Причому не обійшлося без власного театру, італійської опери, капел та хорів, надвірного війська у вигляді гусарів «гетьманського прапора» і фавориток.

За підрахунками вчених, Кирило Розумовський за час свого гетьманування жив в Україні зовсім недовго (липень — листопад 1751 року, березень — грудень 1757 року, березень 1760 — жовтень 1761 року, липень 1763 — січень 1764 року — див. «Володарі гетьманської булави»), здебільшого перебуваючи в Санкт–Петербурзі та Москві. Утім, про українські справи він не забував — скасував деякі непопулярні податки, закріпив за старшиною та духовенством право на вільне винокуріння (виготовлення горілки), ліквідував митниці на кордоні між козацькою Україною і Росією (цей момент, щоправда, скоріше свідчить про продовження імперських інтеграційних процесів щодо козацької України за доби Єлизавети й Розумовського; імператриця не лише на словах проголошувала себе «наступницею політики свого батька», хай ця політика і проводилася значно повільніше та жіночими ручками в «оксамитових рукавичках»), а головне — встиг провести кілька важливих реформ, що сприяли певній модернізації в цілому вельми архаїчного на XVIII століття козацького ладу (найважливішими з них стали судова реформа та зміни в освітній і військовій сферах).

На 1760 рік був детально розроблений план заснування та діяльності університету в Батурині («старій новій» гетьманській столиці, до якої Розумовський переїхав із Глухова). Кількарічне навчання за кордоном не пройшли для молодого гетьмана дарма — він активно підтримав план створення справжнього європейського світського навчального закладу університетського типу (схожого на тогочасні німецькі університети) з трьома факультетами і дев'ятьма кафедрами, цілим «університетським містечком» — навчальними та житловими корпусами, друкарнею, ботанічним садом, анатомічним корпусом, великою бібліотекою й лабораторіями, церквою, лікарнею і гауптвахтою. Проте цим справді цікавим і корисним планам не судилося здійснитись — 1763 року їх «поховав» уряд «освіченої абсолютистки» Катерини II, для котрого університет у провінційному для імперії (зате вельми важливому для козацької автономії, котру імператриця саме збиралась ліквідовувати) Батурині здався непотрібною і шкідливою забавкою — освітніми центрами імперії мали стати Москва й Петербург.

Певне занепокоєння Єлизавети Петрівни, а потім і Катерини II та її радників викликав хай і не надміру великий, але досить стійкий інтерес гетьмана до сфери розбудови збройних сил. Головним «підбурювачем» не надто «мілітарного» гетьмана до проведення реформ у цій галузі історики вважають лубенського полковника Кулябку — за його проектом козацьких синів стали навчати «військові екзерциції», було реорганізовано козацьку артилерію, запроваджено уніформу, почато переозброєння війська за новим зразком. Логічним наступним кроком могло стати перетворення армії на повністю регулярну — так–так, Україна мала непогані шанси невдовзі отримати власну регулярну армію, чималу за кількістю і якістю не гіршу за російську імперську, і це не могло не турбувати багатьох російських урядовців, які пам'ятали недавні для них часи іншого гетьмана, котрий теж любив освіту й розбудовував військо, а згодом почав замислюватися про створення окремого Українського князівства під шведським протекторатом…

Подібно до Мазепи, Розумовський став жертвою наклепів та мішенню для доносів. Писав їх «друг дитинства» і довірена особа гетьмана Григорій Теплов, котрий якийсь час обіймав посаду керівника гетьманської канцелярії і, вміло користуючись практично необмеженою довірою Кирила Розумовського, разом із царським резидентом Ф. Наумовим пильно відстежував настрої старшини і козаків. Теплов не міг не бачити, як у незрозумілій, неприємній йому козацькій Україні хутко з'являються цегельні мануфактури і великі лісопильні, суконні й навіть металообробні підприємства, ливарні тощо. Частина з них проіснувала аж до нової хвилі модернізації промисловості українських земель у середині XIX століття. Всі ці підприємства приносили особисто гетьману (загалом людині з вельми вишуканими смаками і великими запитами) величезний прибуток, але ж об'єктивно сприяли також і економічному посиленню козацької автономії.

За життя Єлизавети Петрівни доноси Теплова не мали особливого ефекту — імператриця таки більше довіряла своєму чоловікові та його братові, хоча нерідко діяла в інтересах імперії та всупереч інтересам козацької автономії, котра мала залишатись «іграшковою» — гетьман був позбавлений права будь–яких зовнішніх дипломатичних зносин, не міг призначати полковників без відома уряду імперії, при ньому постійно мешкав офіційний царський резидент, зверхність над Українською козацькою автономією передавалась то до відома Колегії іноземних справ, то знову поверталась до юрисдикції імперського Сенату.

Утім, все ж поки була жива Єлизавета Петрівна, попри всі поступові обмеження прав його держави, позиції «Его императорскаго величества Малыя России обоих сторон Днепра и Войск Запорожских гетмана, действительного камергера, императорской Санкт–Петербургской академии наук президента, лейбгвардии Измайловского полку полковника и обоих российских императорских орденов Святаго апостола Андрея и Александра Невского також полскаго Белого орла и голстинскаго [Гольштейн — північно-німецьке князівство. — Д. Ж.] святой Анны кавалера и Российской империи графа Кирилла Разумовского» лишалися майже непохитними. Після смерті імператриці наприкінці 1761 року, протягом короткотермінового і досить своєрідного царювання Петра III, за словами гострого на язик князя Васильчикова, гетьман «сделался чем-то вроде шута и не мог при своем светлом уме, с первых же дней нового царствования, не понять жалкой роли, которую ему предоставил новый император», пристрасний любитель пограти в олов'яні та живі солдатики. Кирило Розумовський, не знайшовши спільної мови з імператором на ґрунті згаданих ігор, відчуваючи себе приниженим і відсунутим на задній план при дворі якимись приїжджими гольштейнцями, виявив цілком «гетьманську» рішучість, про що, однак, пізніше мав не одну нагоду гірко пошкодувати. Він зі своїм гвардійським полком приєднується до перевороту, ініційованого дружиною Петра III, яка після знетронення і вбивства чоловіка стане Катериною II. Утім, проста вдячність — не та чеснота, яка шанується в політиці. Причин тотального «провалу» гетьмана при дворі Катерини II історики називають кілька — від конфлікту зі всесильним фаворитом нової імператриці Григорієм Орловим до дій того-таки Теплова, який тепер міг писати доноси з посиленою енергією, сподіваючись, що до них прислухаються. Не секрет, що нова імператриця не любила Кирила Розумовського за його гордість та інколи занадто гострий язик.

Безперечно, безпосереднім приводом для вже задуманої радниками Катерини II (і можливо, нею самою) ліквідації українського гетьманства послужили гетьманські чолобитні 1763 року з проханням дозволити відкрити в Батурині університет, водночас реформувавши на тих самих засадах Києво–Могилянську академію, і головне — визнати спадковість посади гетьмана за його нащадками. Дотепер спірним є питання, чи підкинув гетьманові цю ідею провокатор Теплов, чи висунула її козацька старшина — династійні проекти для козацької України не рідкість, згадаймо Хмельницького, Мазепу та ін. Головне, що той-таки Теплов, який з 1762 року став статс–секретарем імператриці, якусь роботу все ж провести встиг. Вінцем його зусиль стала доповідна записка–донос «О непорядках в Малороссии», у якій докладно змальовувались усі вади козацького устрою і виказувалася лицемірна «турбота» про українців, котрі, мовляв, самі хочуть напряму перейти під владу справедливої імператриці, а вона просто мусить ліквідувати застарілий і шкідливий для її імперії гетьманат на чолі з нахабою Розумовським, який уже будує якісь династійні плани!

Можливо, існував і радикальніший проект ліквідації гетьманату — зі звинуваченням Розумовського в «мазепинстві» й судом над ним (про це є згадки у сучасників тих подій), проте обережна імператриця вирішила «натиснути» на гетьмана сильно, навіть брутально, «чтоб и имя гетманов исчезло, не токмо бы персона какая была произведена в оное достоинство», але таки без скандалу на всю імперію — і на всю Європу. Розумовського викликали в Санкт–Петербург, де його прийняли дуже холодно. Обійняв гетьмана під час зустрічі лишень один Теплов, на що навіть недруг Розумовського, фаворит Катерини II Григорій Орлов процідив знамениту біблійну фразу «його цілує, його ж і зрад ить». Після непростих «переговорів» Розумовський погодився зректися булави, залишившись при всіх маєтках, пожиттєвій пенсії в 50 тисяч карбованців і ще купою різних маетностей і палаців включно з цілим містом Гадячем, і діставши чин російського генерал–фельдмаршала (звісно, не взявши участі в жодній битві). 10 листопада 1764 року з'явився імператорський указ про ліквідацію гетьманства і призначення для керування колишньою Гетьманщиною нової Малоросійської колегії. Історія політично окремої, хай і підпорядкованої Росії, Української козацької держави закінчувалась.

Отже, шлях козацької України до Переяславабув відносно коротким, хоч і непростим, попри те, що писали про нього багато авторів, котрі вважали його мало не «запрограмованим» усім перебігом української та російській історії. Сам Переяслав став результатом унікальних обставин, і як політичний акт виявився напрочуд нетривалим, адже обидві сторони не збиралися виконувати свої непевні обіцянки, маючи кожна тільки свою конкретну мету. А ось шлях від Переяслававиявився довгим, і визначався він не «братерством» чи «ворожнечею» українського та російського народів, а реальним співвідношенням сил державних утворень, у межах котрих проживали ці народи — Української козацької держави й Московського царства (згодом Російської імперії). Історія судила першій блискучий початок і нетривале існування, а другій — досить довге політичне життя, зростання військово–політичної, економічної та культурної величі, не останньою мірою завдяки українському потенціалу. На цьому шляху були і періоди активного наступу царів, і перемоги гетьманів, котрі змушували російських самодержців до тактичних змін у їхній політиці щодо України. Одначе, стратегічно ситуацію визначали сила двох згаданих державних утворень, з–поміж яких Українська козацька держава, і так будучи потенційно слабшою, не змогла пристосуватись до нових умов, проеволюціонувати настільки, аби гідно протистояти тиску з боку політично й культурно інакшогосусіда, котрий зумів-таки до кінця пройти свій шлях болючої, непростої еволюції: Звісно, винесені в назву розділу словосполучення мають іще одне значення — в якомусь розумінні вся подальша українська історія може розглядатись як шлях «до» або «від» Переяслава, тобто самоствердження української нації відбувалося на основі ствердження і прийняття так званого «Переяславського міфу» про втрачену (з варіаціями на тему щодо того, хто в тому винен) можливість рівноправного україно–російського союзу або заперечення цього міфу. Міфу, який, зрештою, остаточно не помер навіть сьогодні.