Розділ IV Шлях до Переяслава і від нього

Взагалі 1655 рік ми можемо назвати роком «колосальних надій, що не справдилися», навіть у більшій мірі, ніж попередній, 1654. Адже це був рік знаменитого козацько–російсько–шведського «Потопу», у якому зрештою так і не потонув, здавалося б, такий хиткий човник Речі Посполитої. «Потопу», в організації котрого одну з головних ролей відіграла українська дипломатія, а в поразці — дипломатія російська. На початку 1656 року на хвилі успіхів багатьом московським політикам здалося, що з військовою потугою Речі Посполитої покінчено, і треба переключатись на вирішення «балтійської проблеми», відвойовувати у шведів вихід до Балтійського моря (як це згодом робитиме Петро І). Одним з ініціаторів примирення з Річчю Посполитою і війни зі Швецією (фактично — союзником козацької України) виступив відомий російський політичний діяч Афанасій Ордін–Нащокін (у майбутньому—голова Посольського приказу, «міністр закордонних справ» Московської держави). У раптового примирення Москви і Варшави було своєрідне «подвійне дно» — польські магнати знову наобіцяли царю Олексію Михайловичу, що його обрання польським королем цілком можливе, адже Ян–Казимир, мовляв, утомився від поразок і готовий зректися влади. Як наслідок, Річ Посполита здобула необхідний перепочинок, Московське царство затіяло нетривалу і безрезультатну війну зі шведами, а Хмельницький, обурений тим, що українських послів навіть не допустили на російсько–польські переговори, влаштував справжнісінький демарш — волав про доконечну потребу «від царської величності відступитись», мабуть, у дуже неполіткоректних висловах (про що у пом'якшеній формі записали російські посланці Бутурлін і Михайлов). Узагалі поведінка Москви була сприйнята Чигирином як зрада, і гетьман потроїв зусилля у створенні україно–шведсько–трансільванського союзу, не розриваючи, однак, формальних зв'язків із царем (на цьому наполягав Хмельницький, який все ще сподівався на те, що з Москвою вдасться домовитись на прийнятних для всіх умовах).

Кульмінацією тривалих переговорів і співпраці мав стати 1657 рік, коли шведські, українські та трансільванські війська окупували значну частину Речі Посполитої, і, здавалось, останній прийшов кінець. Зокрема, південь Польщі зайняла 50–тисячна союзна армія трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці та українських козаків під орудою полковника Антона Ждановича, відправленого Хмельницьким у вирішальний бій. Але така самостійна політика українського гетьмана непокоїла царя, і в бій пішли російські «бійці невидимого фронту». До козаків Ждановича прибув думний дворянин Желябужський, котрий почав ширити звістку про те, що козаків послали до Польщі без відома царя, а їхній гетьман бажає їм погибелі. В результаті невдоволені тим як Ракоці веде бойові дії, козаки збунтувалися й рушили «на Вкраїну далеку», що стало останньою краплиною, котра зламала перебіг кампанії на користь поляків (на допомогу їм прийшов і кримський хан). Дізнавшись про провал своїх планів, Богдан Хмельницький, і без того хворий, був паралізований і невдовзі помер 6 липня 1657 року, наполігши перед смертю на обранні свого сина Юрія гетьманом.

Помер великий засновник Української козацької держави саме тоді, коли в черговий раз загострилися відносини з царем через Білорусію, зазнав остаточної поразки і вибув з антипольської коаліції його союзник трансільванський князь Ракоці, а Швеція вступила в чергову війну з сусідньою Данією. Накладіть усе це на чітко не визначений 1654 року міжнародний статус козацької України, наявність цілого «сузір'я» амбітних старшин, слабко пов'язаних ідеєю якоїсь внутрішньокланової чи внутрішньостанової солідарності, надзвичайно «проблемну» ситуацію в тогочасній Україні з правами всіх інших станів окрім козацького — та й самих козаків, як «гетьманців», так і запорожців. Останні особливо почували себе скривдженими й обділеними, відсунутими в глибоку політичну «тінь» протягом усього гетьманування Хмельницького…

Таким було тло, на якому зійшла зоря нового лідера українського політикуму—гетьмана Виговського. Ми не будемо зупинятись на складних перипетіях, унаслідок яких Іван Остапович став гетьманом: вони викладені в класичних працях М. Грушевського, Т. Яковлєвої, Ю. Мицика та багатьох інших авторів. Можливо, спочатку Виговського дійсно затвердила на гетьманстві таємна старшинська нарада, і лише згодом, 21 жовтня 1657 року, була скликана генеральна козацька рада в Корсуні, яка обрала пана Івана гетьманом замість юного Юрія Хмельницького, котрий тимчасово відійшов у тінь, продовживши своє навчання в Києві. Беручи до рук омріяну булаву, Іван Виговський сказав: «Ся булава доброму на ласку, а злому на карність. Коли мене гетьманом обрали, то потурати я війську нікому не буду, бо Військо Запорозьке без страху бути не може». Здавалося, добрим знаком стало своєрідне відновлення «керівного тандему» козацької України в новій конфігурації: гетьман Виговський плюс полковник Єжі (Юрій) Немирич, блискучий усебічно освічений і талановитий річпосполитський аристократ родом з Київщини, протестант, а згодом православний за віросповіданням, котрий у 1657-1659 роках став головним помічником Виговського.

Вирішальними для всього перебігу та кінцевого результату гетьманування Івана Виговського стали кілька чинників, щільно взаємопов'язаних між собою. Це і різка активізація боротьби за владу в середовищі козацької старшини, і посилення втручання Московської держави у внутрішні справи свого союзника-васала (для царя смерть Хмельницького була подарунком долі — послаблена внутрішніми чварами козацька Україна була не такою непоступливою, хоч і ще менш прогнозованою). І наростання соціальних суперечностей в українському суспільстві між представниками всіх тогочасних станів, і неповна сформованість козацьких владних структур, яким довелося відчути на собі випробування складними геополітичними змінами, через які проходили країни тогочасної Центрально–Східної та Східної Європи. Зауважмо — Іван Виговський виявив максимум енергії, здібностей і віддав усе, що міг, аби запобігти розвитку саме такого ланцюжка подій, який зрештою викували українці та їхні сусіди в 1657-1659 роках. Якщо зберегти державу Хмельницького, врятувати її від першого великого пароксизму «козацького братовбивства» (написати просто «братовбивства» авторові не дозволяють згадки про колосальну кількість жертв часів Хмельниччини, коли в завзятому герці гинули вчорашні громадяни однієїдержави і часто — представники одногоетносу), не вдалося об' єктивно найліпшому з–поміж гетьманських працівників і «кризових менеджерів», то, можливо, це справді взагалі було не під силу будь–якому тогочасному політику? Можливо, при всіх величезних талантах Івана Виговського йому, схоже, таки бракувало тих двох складників, якими неперевершено володів його колишній «шеф», Богдан-Зиновій — бажання і вміння йти до кінця в боротьбі за владу (за будь–яку ціну), а також тієї неймовірної, неповторної, невловимої харизми, що інколи може здатися виявами просто-таки нестримного популізму.

До «активу» гетьманування Виговського практично всі сучасні серйозні історики залічують спроби розв'язати проблему загрози з боку «неконструктивної козацької опозиції» мирним шляхом — так, Виговський вдався до силового придушення відкритого бунту полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорозького кошового Якова Барабаша (чиї амбіції вміло підігрівались московськими дипломатами, які вели «подвійну гру» щодо гетьмана й опозиції, аби згодом полегшити знищення автономії козацької України) тільки після початку відкритих бойових дій з боку «дейнеків» (повстанців) Пушкаря. Криваві бої під Полтавою в травні — червні 1658 року засвідчили військові вміння Виговського, котрий за допомогою власних полків і татар Карач–бея зумів наголову розгромити Полтавський полк Пушкаря й загони повсталих селян і запорожців. Перший раунд боротьби був за гетьманом, але яка це була перемога! Температура в українському вулкані зростала, «злі духи Руїни» (як колись назвав їх патетичний Євген Маланюк) пробуджувались від неглибокого сну, і в них замість однієї відрубаної голови Пушкаря, кинутої до намету Виговського біля спаленої вщент Полтави, починали виростати нові. Дамо слово відомому сучасному дослідникові козацької доби Юрію Мицику: «Розгром Пушкаря не означав однак розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знов із своїм братом Марком почав збирати війська проти гетьмана. В першій половині червня сотник Зелинський з якимось дяком ударив на Глухів, але був відбитий гетьманцями… Роздмухуючи усобиці, надаючи зростаючу підтримку опозиції, царський уряд прагнув послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський став перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням держави з рівноправного [скоріше, майже рівноправного. — Д. Ж.] союзника Росії у провінцію імперії або ж боронити суверенітет України, Виговський вибрав останнє… Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин з Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою».

Саме цією невблаганною логікою подій, а не якимись власними «пропольськими» симпатіями гетьмана було продиктоване і його зближення з Варшавою, котре увінчалося знаменитою Гадяцькою угодою козацької України (тепер — потенційно повноправного Великого князівства Руського) з Річчю Посполитою 1658 року. На розрив з Москвою Виговський пішов тільки тоді, коли стало зрозуміло: цар відверто зробив ставку на ворогів гетьмана в Україні — зокрема, висунувши проти «зрадника Івашки Виговського» кандидатуру такого собі Івана Безпалого, «обраного» українським козацьким гетьманом в обозі російського війська князя О. Трубецького навесні 1659 року. Відсутність у Виговського будь-яких «русофобських» рис підтверджують, зосібна, його дружні контакти з московським патріархом Никоном — чи не правда, це якось не вкладається в загальновідомий і дуже примітивний «чорний міф» про «напівляха» Виговського, «ворога православ'я та російсько–української дружби».

Утім, звісно, можна говорити і про значно більшу близькість політичної культури козацької України до річпосполитської, ніж до московської, традиції (див. промовисту назву розділу з «Нарису історії середньовічної та ранньомодерної історії України» Н. Яковенко, присвяченого Гадяцькій угоді — «Спроба повернутись у звичний світ»). Останнім часом у читача є непоганий вибір фахової літератури стосовно майже детективної історії створення, ратифікації і боротьби навколо Гадяцької угоди — цього справжнього шедевра української політичної думки XVII століття (див. хоча б праці Т. Яковлєвої у нашому списку літератури), що передбачав якісно новий рівень української державності й не був зрозумілий і втілений козацькими сучасниками Виговського та фактичного творця цього проекту, Юрія Немирича. Не розглядаючи сам цей проект у рамках нашого коротенького етюду, зауважмо, що значення так ніколи і не реалізованої Гадяцької угоди підкреслює хоча б той факт, що саме вона у видозмінених формах стала еталонною для багатьох наступних угод українських булаводержців з Річчю Посполитою (але ось такого співвідношення сил зі своїм західним партнером, як 1658 року, козацька Україна вже ніколи не матиме).

Гадяч-1658 став фактичним запереченням Переяслава-1654. Нарешті вже цілком відкритий конфлікт Москви і Чигирина мав бути вирішений на бойовищі. Розпочалося те, що сьогодні історики називають першою російсько–українською війною 1658-1659 років. Величезна російська армія втор- глася в козацьку Україну, водночас почалися бойові дії в Білорусії, де українські козацькі підрозділи підтримувало чимало місцевих мешканців. План, що його розробив колишній генеральний писар Хмельницького, був гідний його зверхника — наступальні дії на україно–московському прикордонні, розгром царських гарнізонів у містах козацької України, зокрема Києві, активні бойові дії на Сіверщині та в Білорусії, військова допомога Речі Посполитої та Криму. З виконанням плану справа пішла значно гірше — блискуче вигравши знамените лобове зіткнення під Конотопом у генеральній битві цієї війни 9 липня 1659 року, гетьман Виговський програв війну. Війну, що напрочуд уміло велася з боку Московської держави так званими непрямими засобами, ефективність котрих могли б підтвердити чимало військових теоретиків від давнього китайця Сунь Цзи до «батька бліцкрігу» і палкого прихильника «стратегії непрямих дій» англійця Безіла Ліддела Гарта, що закликав передовсім руйнувати бойовий дух ворога та його волю до боротьби. Проте в історію україно–російських відносин Конотоп назавжди увійшов як символ звитяги української зброї над північно–східним сусідом, звитяги загалом нечастої. Чомусь у пам'яті автора спливають блискуче виграні шотландцями кілька битв кінця XVII — початку XVIII століть, коли горці–якобіти перемогли своїх південних сусідів–суперників, англійців, хоч і зрештою втратили політичну автономію, програвши свою війну. Схожим є здебільшого те, як сьогодні сприймають ці битви патріотично налаштовані шотландці та українці, а ось реакція відповідно англійців і росіян на святкування тих річниць є різною — для мешканців Альбіона то вже давня історія, на відміну від значно більш жвавої негативної реакції багатьох росіян…

Безпосередніми причинами втрати Виговським влади стала докорінна зміна сеймом Речі Посполитої суті ратифікованої ним Гадяцької угоди; спровокована цим ціла низка антигетьманських повстань, значною мірою інспірованих агентами царя Олексія Михайловича (повстань, які гетьман просто не встигав придушувати — голови у невгамовного українського аналога відомої вбитої Гераклом Лернейської гідри відростали швидше, ніж Виговський їх устигав відрубувати); часткова невдача військово–політичних планів гетьмана у війні внутрішній та зовнішній (двічі провальні спроби брата гетьмана, Данила Виговського, вибити царський гарнізон з Києва, невдала облога самим гетьманом Зінькова, де закріпились його супротивники, провал наступу на Слобожанщину, зрив мирних переговорів із царем тощо).

Можливу депресію Виговського поглиблювали смерть або полон найближчих однодумців (Немирича, кількох родичів гетьмана). Особливо трагічною була доля брата гетьмана Данила Виговського — козацького бихівського полковника (Старий Бихів у Білорусії, місце тривалих україно–російських битв у 1658-1659 роках, зрештою взяте росіянами), наказного гетьмана (1658 рік), чоловіка доньки Богдана Хмельницького Олени, учасника українсько-московської війни 1658-1659 років. Він був узятий у полон і закатований царськими слугами в листопаді 1659 року. Його тіло зі слідами тортур видали рідним, очевидно, з метою «вплинути» на настрої козацтва, залякавши його. Версія про «смерть від ран», висловлена тоді ж таки прихильниками зближення з Москвою і підтримувана інколи ще й сьогодні, дуже сильно нагадує відомий сумний анекдот про потерпілого, який « сам випадкововпав на ніж свого вбивці, причому зробив це 37 разів». До речі, з історією україно–російських взаємин пов’язана доля ще двох братів Івана Виговського: Костянтин Виговський, полковник пінський, був одружений з донькою князя Мещерського зі Смоленщини, а Федір їздив до Москви як посол від свого брата–гетьмана.

Проте фактично Іван Виговський мало не виграв свій двобій з долею — за однією з сучасних історичних версій, Москва вже була готова запропонувати Виговському мир на умовах 1654 року саме тоді, коли сталося непоправне — зрада з боку найближчого оточення українського гетьмана, того самого «клану Хмельницьких», дійсно небуденний «державотворчий потенціал» котрого викликає навзагал заслужений захват у деяких сучасних українських істориків–державників. Справді — якщо члени цього доволі дивного «клану» і зраджували свого чергового «лідера» (І. Виговського, Ю. Хмельницького, Я. Сомка тощо), то робили це з розмахом, творчо і талановито — так, як це сталося восени 1659 року. Тобто з заманюванням і підступним убивством політичних опонентів, і завзятим обпльовуванням свого вчорашнього кумира, котрий за їхніми ж колишніми словами, за козацьку Україну «свою голову смажив у війні з ляхами», а тепер «виявився» «польським запроданцем». І на котрого так легко тепер було перекласти власну чималу частку відповідальності за криваву вакханалію терору і «війни всіх проти всіх», яка затопила Україну в масштабах, небачених із часів початку Хмельниччини.

20 вересня 1659 року неподалік Германівки (сьогодні Київська область) було зібрано «чорну» козацьку раду, на якій Виговському не вдалося нічого зробити і звідки він був змушений тікати. Після ради в Білій Церкві, де гетьманом проголосили Юрія Хмельницького, Виговський не став чіплятися за владу, збирати залишки вірних найманців, кликати татар чи йти в Білорусію, де все ще воював проти московських військ його вірний полковник Іван Нечай (він потрапить до російського полону разом з останніми українськими та білоруськими оборонцями фортеці Старий Бихів аж у грудні 1659 року). Гетьман просто склав булаву. Вражає мстивість колишніх колег–старшин та царських посіпак до родини екс–гетьмана — крім репресій щодо його брата Данила, про мученицьку смерть котрого йшла мова трохи вище, до Сибіру (Тобольськ, потім Якутськ) було заслано всіхВиговських, котрих тільки змогли зловити прибічники Юрія Хмельницького, — двоюрідного брата гетьмана Юрія, троюрідного — Василя, небожа Іллю та ін. На самого колишнього гетьмана чекала загибель 1664 року, але не від рук царських катів, а від куль жовнірів польського воєначальника Маховського внаслідок інтриг нікого іншого як кума згаданого польського воєначальника, гетьмана Павла Тетері, ще одного представника такого близького (і зрештою такого фатального) для родини Виговських «клану Хмельницьких». Одначе тоді, 1659 року, новий лідер цього «клану» взяв на себе тягар непростих україно–російських політичних відносин одразу після зречення Виговського. Цим лідером був молодший син Богдана Хмельницького, Юрій. Нерідко Юрія вважають «дуже поганою копією» його батька, і в цьому-таки дусі змальовують ті дивні події, що увійшли в історію україно–російських взаємин як «другий Переяслав».

Чи то через намови старшини, чи й через власну нелюбов до Виговського Юрій узяв активну участь в інтригах проти останнього. Не дивно, що частина старшини мірою падіння популярності Виговського чимраз частіше згадувала про сина Богдана, який, здавалося б, ідеально підходив на роль маріонеткового гетьмана. На чолі змови стояла група козацької старшини, ядро котрої належало до того ж таки «клану Хмельницьких», яка висунула своїм формальним лідером Юрія (фактичним лідером був його рідний дядько, Яким Сомко; дядько нерідний — Василь Золотаренко, брат мачухи Юрія, третьої дружини Богдана; переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, колишній слуга Богдана і майбутній гетьман Брюховецький та ін.). Ця старшина, переважно лівобережна (крім Богуна), вирішила спробувати зробити нову ставку на московського царя — чи навіть спробувати обійтися в майбутньому без жодної протекції, як уважає Т. Яковлєва.

Повстання проти Виговського у Переяславі Т. Цицюра розпочав з убивства прихильників Виговського. Після цього заколотники взяли Ніжин, Корсунь, Чернігів. Потім старшинський виступ охопив значну частину Лівобережжя. Про його початок було повідомлено царським військам і невдовзі — царського воєводу Ромодановського, який виступив у напрямку на Полтаву та Пирятин. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч офіційно його обрали пізніше, а наказним гетьманом став Яким Сомко. Як ми вже згадували, в середині вересня 1659 року в Германівці на Київщині зібралася загальна козацька рада, з якої Виговський насилу втік, оголосивши про те, що зрікається булави, а кількох його прибічників було зарубано. Сама ця рада обрала Юрія Хмельницького гетьманом. Не бажаючи розривати відносин з королем Яном–Казимиром, Юрій Хмельницький заявив водночас і про свою вірність московському цареві. Нові вимоги, що їх висувала українська старшина, повинні були конкретизувати деякі пункти Березневих статей. Однак царський уряд зовсім не збйрався дотримуватися договору, тим паче розвивати його в дусі рівноправності обох партнерів. Наслідком став той самий «другий Переяслав» — прийняття Юрієм Хмельницьким та його старшиною відверто фальсифікованих 14 пунктів, які нібито мали повторювати договірні статті Богдана Хмельницького, а насправді були їх переробкою в бік посилення царської влади над козацькою Україною, яка тепер перетворювалась на більш залежного васала. Ці пункти були прийняті під прямим тиском з боку недавно розбитого Виговським під Конотопом князя Олексія Трубецького і полягали в тому, що гетьман тепер мав їздити до Москви для затвердження його повноважень царем, Україна втрачала права на зовнішні політичні зносини, православна церква в Україні переходила під оруду Московського патріарха, російські гарнізони входили до багатьох українських міст, а козаки залишали Білорусію, де їхні полки розформовувалися. Такі умови, замасковані під «статті Богдана Хмельницького», мало кого в Україні могли задовольнити. Не дивно, що їхнє прийняття збурило незадоволення серед козаків та старшини. Цей протест назрівав протягом початку 1660 року і зрештою вирвався назовні.

Для чого ж Юрій Хмельницький та його оточення пішли на «другий Переяслав», який разюче відрізнявся від «першого»? Ціною свідомого послаблення автономних прав України гетьман і його оточення намагались домогтися приєднання нових територій — для цього на 1660 рік було заплановану широкомасштабну кампанію в дусі 1654-1655 років, коли спільні дії українсько–російських військ призвели до страшного спустошення Речі Посполитої, поставленої на межу краху. Називати захоплення західноукраїнських і білоруських земель військом Московської держави й українськими козацькими полками «визволенням України від загарбників» ми не вважаємо за потрібне, хай би як цього кортіло гіперпатріотично налаштованим українським історикам. Адже населення Львова, а тим більше литовських, польських чи білоруських міст навряд чи бачило в козаках і росіянах своїх «визволителів». Українсько–російські війська діяли двома великими угрупованнями. Перше складалось із 15-20–тисячної армії Василя Шереметєва і такого самого числа козацьких військ наказного гетьмана Тимофія Цицюри. (Цифра в 40-60 тисяч вояків у Шереметєва нам видається перебільшеною. Надійний очевидець подій з польського боку, який приймав капітуляцію росіян, Патрік Гордон, пише про 15 тисяч росіян і стільки ж козаків Цицюри.) Другим «ударним кулаком» мав керувати сам Юрій Хмельницький — він нібито мав до 40 тисяч козаків (можливо, теж дещо перебільшена цифра) і повинен був наступати на Волинь, де мусив об'єднатись із Шереметєвим. Такий план міг спрацювати у виконанні Богдана Хмельницького, і за відсутності у Речі Посполитої непоганих воєначальників, як–от старий великий коронний гетьман Станіслав «Ревера» Потоцький і особливо польний гетьман Єжі Любомирський, якому по праву належить більша частина слави за блискуче виграну кампанію 1660 року, що стала для його держави справжнім порятунком. Війська Речі Посполитої воскресли мов фенікс із попелу — не надто численні (близько 17 тисяч кінноти і піхоти, причому 2 тисячі становили козаки під проводом Івана Виговського), але мобільні і добре навчені, вони спиралися ще й на 40–тисячний татарський допоміжний корпус. Усі розмірковування на тему невигідності зовнішньополітичних обставин для Москви і Чигирина 1660 року, на відміну від року 1655, вигідності її для Варшави і нестачі військ у Шереметева, Цицюри та Юрія Хмельницького здаються нам відверто надуманими — просто, як це не прикро для української «проросійської» старшини та російського командування, вони елементарно недооцінили ворога і переоцінили власні сили, за що жорстоко поплатились. На цей раз українсько–російські сили були в цілому рівні за чисельністю ворожим військам, програючи кіннотою важкій «гусарії», «панцерним ротам», а також легкій татарській кінноті — а перемагати кварцяні війська Речі Посполитої за таких умов уміли лічені українські гетьмани і ще менша кількість російських воєвод XVII століття. Річпосполитське командування стратегічно й тактично переграло своїх опонентів — фактично справді, як уважає Ю. Мицик, відбулося щось на зразок Зборівської кампанії 1649 року, але з точністю «до навпаки» — Любомирський виступив у ролі Хмельницького, внаслідок чого російські та українські війська були оточені і розбиті ним поодинці. Паралельно було зроблено все, щоб використати незадоволення козаків вимушеним Переяславським договором 1659 року і перетягти їх на свій бік. На користь Любомирського і Потоцького працювала також незгода та взаємна недовіра між козаками й росіянами — Шереметєв, який обіцяв привести своєму царю польського короля в срібних ланцюгах, навіть хвалькувато і нахабно сказав про Юрія Хмельницького, що «цьому гетьманчику треба йти гусей пасти, а не воювати».

Не витримавши тиску противника в боях під Лю- баром, Василь Шереметєв відступив до міста Чуднова, де у середині вересня отаборився. Туди поспішив і Юрій Хмельницький. Частина війська на чолі з Потоцьким залишилася під Чудновим, а друга, більша, на чолі з Єжі Любомирським, була кинута напереріз Юрію Хмельницькому, що поспішав на з'єднання з Шереметєвим, і зненацька атакувала козаків під Слободищами. За українською літописною традицією, в розпал запеклої битви деморалізований Юрій Хмельницький замість організації оборони став молитися і навіть дав обітницю постригтися в ченці, якщо йому вдасться вийти живим з бою. Козаки протримались до ночі, відбиваючи атаки німецької та угорської піхоти Любомирського, а полковник Лісницький, колишній прихильник Виговського, порадив розгубленому Юрієві почати переговори — до того ж таки закликав з польського табору й Іван Виговський. Переговори вів Петро Дорошенко, і вони увінчались укладенням 17-18 жовтня Чуднівської (Слободищенської) угоди, яка стала фактичним підтвердженням Гадяцького трактату, але без найважливішого пункту — про Велике князівство Руське.

Коли про укладення Слободищенського трактату дізнався Т. Цицюра, його козаки почали масово перебігати до польського табору (козацький табір був відділений від російського земляним валом) — на момент капітуляції Шереметєва їх у нього лишилося 8-9 тисяч. Сам Цицюра теж перейшов до Станіслава Потоцького. Зрештою Шереметєв капітулював, а його вояки за порушення угоди про капітуляцію були взяті в полон татарами. Про українських союзників росіян в угоді навіть не згадали (!), і всі вони були перебиті чи взяті в ясир татарами. Сам Василь Шереметєв пробув у татарському полоні понад 20 років, поки його не викупили.

Слободищенська угода, підписана за екстремальних умов, не дала козацькій Україні спокою та усталеного міжнародного статусу. На молодого гетьмана сипалися проблеми — постої коронного війська, спроби повернення шляхтичів до своїх маєтків з метою змусити селян виконувати повинності тощо. Внутрішній надлом, який стався в характері Хмельницького після Чуднівської кампанії, призводив до посилення його тотальної недовіри до всіх — і зневіри у власних силах. При цьому уряд Речі Посполитої, розуміючи колосальний пропагандистський ефект імені Хмельницького, намагався зробити все, щоб знешкодити спроби Виговського чи владного дядька Юрія — Якима Сомка — взяти у свої руки булаву. На козацькій раді 9 листопада 1661 року Юрія Хмельницького було вирішено залишити гетьманом. Проте дуже швидко виникла чергова опозиція проти гетьмана, яку активно підтримав царський уряд. На чолі опозиції став багато разів згадуваний нами Яким Сомко, котрий оголосив себе наказним гетьманом. Йому допомагали сини Мартина Пушкаря і Василь Золотаренко. Фактично частина «клану Хмельницьких» відверто виступила проти Юрія, зрадивши його. Спроби Юрія Хмельницького придушити «виступ дядьків» закінчилися невдачею. Він не зміг узяти ані Переяслава, ані Ніжина і повернувся до Чигиригіа. Віддамо належне синові Богдана — він відчайдушно намагався впоратись із зрадливими родичами, здійснивши навесні 1662 року нову спробу походу на Лівобережжя, яка закінчилась повним провалом. Щоправда, і Сомкові не вдалося закріпитися на Правому березі — полки все ще підтримували свого молодого гетьмана. Не мали успіху і спроби Юрія встановити щільніші відносини з Річчю Посполитою та хоч якось нормалізувати стосунки з Московською державою. Проте обидві держави прагнули максимального ослаблення козацької України, сподіваючись згодом остаточно включити якомога більше її територій до свого складу — цар вирішив не ловити журавля в небі, а захопити скривавлену «синицю» у вигляді бодай частини території Української козацької держави, яка невідворотно розпадалася на дві частини по лінії Дніпра.

Восени 1662 року остаточно деморалізований поразками і зрадами родичів син Богдана скликав старшинську раду в Корсуні. Пославшись на заслуги Богдана Хмельницького, він сказав, що не може йти його шляхом через молодість та недосвідченість, через брак фортуни, яка рідко покидала батька. Юрій заявив про бажання скласти гетьманські повноваження і піти в ченці, порадивши старшині прийняти турецьку протекцію, якої колись прагнув його батько. Як відомо, після зречення Юрія гетьманом Правобережжя став іще один представник «клану Хмельницьких» Павло Тетеря, і боротьба в середовищі української правлячої еліти вилилась у просте усунення ним конкурентів (Богуна, Виговського та ін.). Так само діяв колишній слуга Богдана Іван Брюховецький на Лівобережжі — в боротьбі з ним зложили голови амбітні дядьки Юрія, Яким Сомко і Василь Золотаренко. А Юрій Хмельницький раз по раз виринатиме на сторінках російських документів, турбуючи царських дипломатів і військових аж до своєї загибелі в 1670–х роках…