Розділ «4. ОСНОВНІ ФОРМИ ЛЮДСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ»

У попередніх розділах підкреслювалося, що сутність людини у своїй дійсності виявляється як сукупність (ансамбль, система) усіх суспільних відносин. Загальним суб'єктним буттям людської сутності є суспільство й особа. Але суспільство й особа — це абстракції, що характеризують певний ступінь розкриття взаємозв'язку сутності людини і людської дійсності, на якому сутність людини постає в якості суспільства й особи як суб'єктів соціальної діяльності.

Однак суспільство й особа здійснюють свою життєдіяльність у конкретних історичних умовах і в конкретних історичних формах, які у своїй сукупності і взаємозв'язку складають людську дійсність у її реальному бутті. Основними формами людської дійсності є: суспільно-економічна формація, цивілізація, культура, людство. Аналіз основних форм людської дійсності є подальшим сходженням від абстрактного до конкретного в розкритті сутності людини і світу її буття. Субстанціональною основою форм людської дійсності є сутність людини.

Суспільно-економічна формація

Цивілізація

Як і суспільно-економічна формація, цивілізація є однією з важливих форм людської дійсності, форм людської життєдіяльності. Вони тісно пов'язані між собою, але в той же час кожна з них має свої специфічні особливості, що характеризують їх як різні феномени суспільного життя. Суспільно-економічна формація, як вказувалося раніше, — це структурно-змістовний аспект людської дійсності; вона відповідає на запитання проте, як влаштоване суспільство, яка Його структура, який механізм взаємозв'язків між її структурними елементами, яку роль вона і кожний з її структурних елементів відіграють у життєдіяльності суспільства.

Цивілізація — це орган нa цій по-регулятивний аспект людської дійсності. її, як і усі феномени людської життєдіяльності, варто розглядати через призму взаємозв'язку категорій сутності і дійсності. Субстанціональною основою цивілізації, як і суспільно-економічної формації, є сутність людини. Тому вона і виникає як одна з форм людської дійсності, один з найважливіших аспектів прояву людської сутності. У той же час цивілізацію варто розглядати з погляду її власної сутності і конкретних форм її прояву в дійсності.

Термін цивілізація (від лат. civilis — цивільний, державний) з'явився в XVIII столітті. Він був ужитий Мірабо в праці "Друг людей чи трактат про народонаселення" (1757 р.).

Розглядаючи питання про категоріальний статус поняття цивілізації, варто пам'ятати, що зміст цього поняття складався історично і на різних етапах історії, різними мислителями розумівся по-різному. Немає єдності в його розумінні і зараз.

Часто цивілізація розглядається як синонім культури. Багато дослідників дотримуються точки зору, відповідно до якої цивілізація охоплює лише матеріально-технічні цінності і блага, тоді як культура охоплює духовну сферу, творчі процеси, але з цим важко погодитися. Під цивілізацією розуміється також сукупність форм існування людства, його діяльності, духовного світу, взаємини з природою.

Щоб розкрити значення поняття цивілізації, необхідно насамперед з'ясувати, яка сторона людської дійсності відображається і фіксується в ньому. Значну роль у дослідженні цивілізації відіграли роботи Моргана і Енгельса1. І хоча не з усіма положеннями їхньої концепції можна беззастережно погодитися, багато вихідних посилок заслуговують на увагу і подальший розвиток.

Цивілізація виникає в період розкладання первісного суспільства й означає перехід на новий щабель його розвитку. Коротко в схематичній формі це можна показати в такий спосіб.

У первісному суспільстві виробництво було, власне кажучи, колективним і споживання зводилося до прямого і безпосереднього розподілу усередині общини. Тут виробники безпосередньо панували над процесом виробництва і його результатами. Кожен індивід, беручи участь у всіх видах діяльності (у колективній праці, у суспільному самоврядуванні, у загальних святах, у ритуальних заходах), був найтіснішим чином пов'язаний з общиною.

Характерними рисами первісного суспільства були: спільна праця; спільна власність на засоби виробництва; безпосередній зв'язок виробника з усіма знаряддями праці, відсутність експлуатації людини людиною; розподіл в інтересах общини. Спочатку община працювала тільки для власного споживання, для забезпечення своєї життєдіяльності. Вона виступала як суб'єкт трудової і соціальної діяльності як перша велика продуктивна сила. Здійснюючи процес виробництва, вона забезпечувала існування своє і кожного індивіда. На цій основі складалася спільнота індивідів, що становила цілісність, у якій внутрішні конфлікти вирішувалися без завдання збитку общині.

Однак неухильне ускладнення взаємозв'язків між людиною і природою, удосконалювання й ускладнення потреб людини, використання все нових предметів природи для їх задоволення зумовили необхідність подальшого вдосконалення знарядь праці і самої трудової діяльності, що знайшло свій вираз в підвищенні продуктивності праці, у зміні її характеру. Спільна праця поступається місцем поділу праці, що проявилося в самому виробництві між видами трудової діяльності і самих виробників, між керівниками і виконавцями. Це знайшло свій вираз в змінах у самій життєдіяльності первісного суспільства. Найважливішим кроком на шляху розкладу первісного суспільства було виникнення відособленості виробника в процесі виробництва. Створення відносно складних знарядь праці (лук, спис) не тільки значно підвищили продуктивність праці, але і внесли істотні зміни в життєдіяльність общини. Тепер, наприклад, окремий мисливець, сховавшись на шляху тварин до водопою, може за допомогою лука один убити тварину. Але він цим не просто забезпечує общину їжею, а звільняє руки інших членів общини для заняття іншими видами діяльності. На цій основі відбувається зміна способу поєднання робочої сили зі знаряддями праці - відбувається природне прикріплення виробника до певного знаряддя праці, для користування яким потрібна фізична сила, вправність, уміння. А, отже, виробник повинен виконувати певний вид трудової діяльності, що призвело до спеціалізації праці усередині общини.

Відособленість - це специфічна форма прояву диференціацій-них процесів, що відбуваються у суспільстві. Вона охоплює всі сфери життя суспільства і всіх індивідів, усіх соціальних суб'єктів. Природна відмінність фізіологічних, фізичних можливостей чоловіка і жінки, специфіка виконуваних ними функцій зумовили необхідність взаємозв'язку чоловічої і жіночої роботи, які взаємодоповнюють одна одну в виробничому процесі. Відособленість у процесі виробництва виступає, таким чином, не просто індивідуалізацією трудової діяльності, а і відособленістю виконання певного комплексу завдань, певного виду діяльності. Виникає сім'я.

Перехід до землеробства, до присвоєння землі, до пастухування і тваринництва вилився у відособленість сім'ї, яка стає господарською одиницею суспільства. Виконання сім'єю цієї своєї функції зумовило необхідність змін у способі розподілу і споживання. Виникле можливість присвоєння виробником, що відокремився (сім'єю), результатів своєї праці. Однак спеціалізація праці, виконання певного виду трудової діяльності не могли забезпечити задоволення всього спектру потреб людини. На цій основі виникає потреба в обміні усередині общини, що раніше відбувався тільки між общинами. Проникнення обміну усередину общини зумовило можливість присвоєння результатів чужої праці, виникнення майнової нерівності, боргової залежності, можливість застосування примусової праці, значне ускладнення соціальної структури суспільства. Підсилилися і загострилися суперечності між інтересами виробників, що відокремилися, а також між інтересами виробників, з однієї сторони, і інтересами общини - з іншої сторони. Суспільний поділ праці, соціальна диференціація й обмін, що відіграли важливу роль у забезпеченні життєдіяльності людини, у той же час викликали дожиття найнизинніші спонукання і пристрасті: жадібність, заздрість, невтримну погоню за багатством, прагнення здобути його будь-якими засобами.

Значно ускладнилася і сфера духовного життя суспільства. Диференціація в праці, у соціальній структурі, в інтересах соціальних суб'єктів знайшла свій вираз в специфіці усвідомлення соціальними суб'єктами свого місця у світі, відношення до світу, один до одного, до себе, усвідомлення цілей і сенсу життя. У цих умовах виникає необхідність у збереженні, доборі, систематизації і передачі від людини до людини, від покоління до покоління людського досвіду засобами, відмінними від людської пам'яті, тобто виникла потреба в засобах, які здатні зберігати людський досвід не тільки в пам'яті, але і поза нею, і надавати цьому досвіду значення безособової загальності. Таким засобом стала писемність. За допомогою писемності стало можливим фіксувати норми, правила, що регламентують взаємини між людьми. Це стало особливо очевидним у зв'язку з необхідністю вирішення питання про права й обов'язки, про засоби й органи для забезпечення їх виконання.

Ускладнення диференціації у виробничій, соціальній і духовній сферах життя зумовило потребу в посиленні інтеграційних зв'язків у суспільстві. Це викликано тим, що будь-яка, що стала відносно самостійною, сфера життя, будь-яка її ланка, — це не більше, ніж одна із сторін життя суспільства, що може здійснюватися тільки у взаємозв'язках з іншими сторонами. Інтеграційні процеси покликані забезпечити взаємозв'язок між усіма сторонами життя суспільства, між соціальними суб'єктами, їх інтересами, між суспільством і природою, забезпечити існування і розвиток суспільства як цілісної системи.

Інтеграційні процеси при недостатньо розвинутих комунікативних зв'язках зумовили формування локальних спільнот, усередині яких відбувалися подібні суттєві зміни у взаєминах між індивідами, індивідами і суспільством. Особливого значення набули відносини між людьми, зумовлені їх взаємним відношенням до засобів виробництва і результатів праці. Значно загострилися суперечності як усередині спільнот, так і між локальними спільнотами.