Розділ «4. ОСНОВНІ ФОРМИ ЛЮДСЬКОЇ ДІЙСНОСТІ»

Культура

Подібно до суспільно-економічної формації і цивілізації, культура є одною з найзагальніших і найважливіших форм людської дійсності. Людська дійсність багатогранна. Багатогранною є і культура. Тому при її дослідженні можливі різні підходи до розкриття її специфіки як особливого феномена суспільного життя.

Наявність великої кількості точок зору на суть культури, її місце і роль у життєдіяльності суспільства, безліч її визначень (їх нараховується вже більше трьохсот) свідчить про те, що вона є складним і багатогранним феноменом, викликає значний інтерес як об'єкт наукового дослідження, викликає до себе увагу фахівців різних профілів.

Слово "культура" у перекладі з латинського означає: вирощування, обробка, догляд, поліпшення, - і спочатку стосувалося землеробської праці, обробки грунту. Однак вже в листах Цицерона до Тускулана трапляється вислів: "Але культура духу є філософією". У цих листах римський імператор говорить про те, що дух, розум треба обробляти так само, як селянин обробляє ґрунт. Надалі слово "культура" стало, усе більше вживатися в значенні освіченості, обізнаності людини.

В основі розвитку поняття культури лежить потреба в осмисленні істотних зрушень у суспільному бутті людини, що відбулися на рубежі середніх століть і Нового часу і викликали глибокі зміни у ставленні людини до природи і до самої себе, до свого безпосереднього соціального оточення. Не випадково значення цього поняття формується в прямій опозиції до поняття "натура" (природа). Таке розуміння було запропоновано просвітителем С. Пуффендорфом у 1684 р., однак ним користаються й у наш час. Під культурою стали розуміти всю сукупність створених людиною предметів, перетворений нею світ природи. Поряд з таким розумінням культури з'явилося багато інших. Значне поширення одержав діяльний підхід, відповідно до якого культура — це специфічний спосіб діяльності. Відповідно до ціннісного підходу культура є не чим іншим, ніж реалізацією ідеально-ціннісних цілей, предметним світом, узятим під кутом зору його значення і цінності для людини. Існують також технологічний, системний, структурно-функціональний, семіотичний і інші підходи до розуміння сутності культури і її ролей у життєдіяльності суспільства. Кожний з цих підходів заслуговує на увагу, тому що в кожному з них звертається увага на ту чи іншу сторону культури. Вони взаємодоповнюють один одного, сприяють виробленню повнішого уявлення про неї як про складний феномен.

Разом з тим виникає потреба у формуванні узагальненого уявлення про культуру, у розкритті її сутності, що дозволило б з'ясувати не тільки її власну специфіку, але і розкрити її взаємозв'язок із усіма сторонами суспільного життя.

Для з'ясування специфіки культури як соціального феномена необхідно насамперед виявити ту загальна основу, на якій вона виникає, а також способом буття якого вона сама є. Такою загальною основою є сутність людини. Взаємозв'язок сутності людини і культури полягає в тому, що вони виступають як співвідношення сутності і дійсності, тобто, що культура становить одну з інтегративних форм прояву людської сутності, одну з форм людської дійсності. Отже, у основі сутності людини і культури лежить процес опосередкування задоволення життєвих потреб людини складною системою соціальних потреб і відповідних до них видів діяльності. Тому культуру варто розглядати як певну цілісність, у якій знахо-дить свій прояв сутність людини, як реальний процес життєдіяльності у всім його багатстві і різноманітті. Вона становить соціально' діяльний аспект людської дійсності. її не можна обмежити якою-небудь одною стороною життєдіяльності людини, не можна звести до сукупності результатів людської діяльності, до самої діяльності. Виступаючи як прояв людської сутності, культура охоплює всі сторони життя людини, вона постає як процес створення і відтворення людини з усім багатством її властивостей, потреб, у всій її цілісності й універсальності, у всім багатстві її взаємозв'язку з дійсністю. Отже, у культурі головною є не просто людська діяльність, а сама людина. Діяльність же виступає як спосіб і засіб задоволення потреб людини, спосіб і засіб, результат і передумова її життєдіяльності. Культура, таким чином, — процес неухильного створення людиною себе як родової істоти, утворення своєї родової сутності. Сутність людини є субстанціональною основою культури.

Тому культура за своєю сутністю є процесом становлення, функціонування, розвитку людської сутності, процесом створення і відтворення людини як суспільної істоти, як суб'єкта соціальної діяльності.

Важливим методологічним аспектом дослідження культури є, з одного боку, виявлення тієї загальної основи, що дозволяє зрозуміти саме її виникнення, існування, функціонування, розвиток, а з іншого — розкриття специфіки культури як соціального феномена, її сутності, значення, внутрішньої структури, логіки розвитку. Такий підхід дозволяє показати якісну визначеність культури, розкрити її відмінність від інших соціальних феноменів, визначити її місце і роль у суспільному житті.

На відміну від тварини, людина активно бере участь у перетворенні природи для створення необхідних умов свого існування, формує саму себе. І як би прагматично вона не ставилася до навколишньої дійсності, прагнучи задовольнити свої життєві потреби, у її діяльності виявляється глибинна тенденція, що виражає необхідність піклуватися не тільки про безпосереднє забезпечення своєї життєдіяльності, але і вимога піклування про майбутнє, про перспективи не тільки індивідуального буття, але і всього людства, а, отже, піклування про збереження і відтворення навколишнього природного середовища. Тому культура містить в собі позитивноціннісний аспект людської життєдіяльності, вона виступає в значенні суспільно-історичного процесу створення людини. В той же час, культура — це міра людського в людині, міра, що показує, наскільки людське втілилося в людині, наскільки в ній реалізується людська сутність.

Хоча культура виступає аспектом людської дійсності, аспектом прояву, способом буття людської сутності, вона сама повинна бути розглянута у взаємозв'язку категорій сутності і дійсності, тобто повинен бути розглянутий взаємозв'язок між сутністю культури і конкретними формами її буття. Може здатися парадоксальним, що культура, що виступає як дійсність людської сутності, може претендувати на те, щоб характеризуватися власною сутністю. Однак це не парадокс, а реальна логіка розвитку. Тому цілком природно, що культура стосовно сутності людини, як її субстанціональної основи, виступає як форма, спосіб ЇЇ буття, спосіб прояву. У той же час, як особливий феномен, вона може бути розглянута з погляду взаємозв'язку її власної сутності з конкретними формами її буття.

При розкритті сутності культури звертається увага на найзагальніші її особливості, на ті її характеристики, що притаманні їй незалежно від того, у яких конкретно-історичних умовах і конкретних формах вона виявляється. І, як зазначалося, сутність культури полягає в тому, що вона є системою способів, засобів і результатів становлення, функціонування, розвитку людської сутності, процесом становлення, створення і відтворення людини як суб'єкта соціальної діяльності. Можна сказати, використовуючи початкове значення цього слова, що культура — це процес вирощування (культивування) людини у всім багатстві її властивостей, потреб, якостей, зв'язків, у її цілісності.

Цей процес здійснюється в трьох основних аспектах: як природно-історичний процес, як цілепокладальна діяльність суспільства, як самостановлення, самовиявлення, самовдосконалення кожної окремої людини.

Але сутність культури, виражена в логічному визначенні, не існує сама по собі. У цьому визначенні зафіксована та глибинна система зв'язків, що дозволяє показати культуру в цілісності як особливий феномен. Насправді культура набуває конкретних форм і способів буття, що безупинно змінюються в ході історичного розвитку суспільства.

У цьому зв'язку важливого значення набуває питання про внутрішню структуру самої культури. У науково-дослідній літературі це питання не одержало достатньої розробки. Існують різні підходи до його вирішення. Але найчастіше увага звертається на з'ясування специфіки локальних культур. Це важливо, але цього мало.

Питання про структуру культури необхідно вирішувати, виходячи із взаємозв'язку культури і сутності людини. У вирішенні ЦЬОГО питання варто виділити два аспекти. Перший з них полягає втому, що, зважаючи на те що сутність людини виступає як субстанціональна основа культури, то і її структурні елементи (основні рівні, порядки людської сутності) виступають як субстанціональна основа структурних елементів культури. Іншими словами, у структурних елементах культури знаходять свій прояв і втілення структурні елементи сутності людини. Другий аспект вирішення цього питання полягає в розкритті взаємозв'язку сутності культури і її дійсності, у з'ясуванні того, що структура культури становить спосіб прояву, буття її сутності. Отже, питання про структуру культури багатопланове. Проте найважливішим тут є розкриття взаємозв'язку структури культури і структури сутності людини.

Відповідно до рівнів (порядків) сутності людини можна виділити основні структурні елементи культури. Першим структурним елементом (рівнем) є культура життєвих потреб і способів їх задоволення і відтворення. Серед життєвих потреб людини варто виділити потреби самозбереження виду, роду.

Потреби забезпечення життєдіяльності індивіда - це насамперед ті потреби, без задоволення яких існування індивіда неможливо (потреби їсти, пити, дихати, пристосовуватися до температурних умов тощо).

Потреби забезпечення життєдіяльності виду і роду можуть бути необов'язковими для даного конкретного індивіда. Однак вони повинні задовольнятися в рамках виду і роду, тому що без цього стає неможливим продовження їх життя. Це стосується особливо потреб продовження роду, потреб розмноження. Деякі окремі індивіди можуть не брати участь у цьому процесі, однак вид без реалізації цієї потреби обійтися не може. Ця специфіка необхідних життєвих потреб характерна і для людини. Але з переходом від тварини до людини відбуваються істотні зміни як у специфіці прояву цих потреб, так і в способах їх задоволення. Окультурення, олюднення життєвих потреб стало важливою ланкою в процесі становлення людської сутності. В міру становлення людини функції деяких потреб значно розширюються. Наприклад, потреба продовження роду виходить за рамки народження дитини. Більше того, ця її сторона часто відсувається на задній план, поступаючись місцем одержанню фізіологічного, естетичного, морального задоволення. Ця потреба начебто поділяється на власне потребу в продовженні роду і сексуальну потребу. Звичайно, це дві сторони єдиного процесу спілкування статей, але кожна з них виконує відносно самостійну функцію. Відомо, що на певних етапах історії питання продовження роду нерозривно пов'язувалися зі становим, майновим, релігійним розшаруванням суспільства. І в основі шлюбу виявлявся не взаємний потяг чоловіка і жінки, не Їхня добра воля і бажання, а сталі традиції, у яких воля батьків і стани виявлялися визначальними. Статеве кохання було мовби в підлеглому становищі щодо цих соціальних факторів. Природно, що культура взаємин статей у вирішенні потреби продовження роду була пов'язана з рівнем розвитку культури суспільства загалом. Однією з найважливіших умов реалізації цієї потреби в єдності двох її аспектів є створення суспільством необхідних умов для утвердження свободи особи.

Культура життєвих потреб і способів їх задоволення охоплює весь спектр безпосередньої життєдіяльності людини: що і як людина їсть, що і як п'є, у що вдягається, які її житлові умови тощо. Цей рівень культури характеризується наступністю в розвитку життєвих потреб і способів їх задоволення, як у плані історичної послідовності розвитку даної соціальної спільності, так і в плані взаємозв'язків різних спільнот, взаємовпливі їх одна на одну.