Розділ «Епілог. Чортове колесо»

Із Глашею ми домовилися зустрітися біля входу в парк розваг. У Таганрозі, куди ми приїхали незалежно одне від одного, як на грудень стояла досить тепла і безвітряна погода. Воно й зрозуміло — південь. Однак після обіду, з наближенням сутінків, небо почало затягувати чорно-сріблястими хмарами, і знову нагадало, що тут, біля моря, теж своя, хай південна, зима. У Києві кілька разів уже падав і танув сніг, у Москві трималися міцні мінус п’ятнадцять.

Парк розваг, занурений у сепієве світло перед бурею, стояв практично порожній. Вітер із затоки, що приносив запах солі й водоростей, змушував мене глибше втягувати шию в комір пальто. Я зупинився тут буквально на день — зняв у центрі квартиру, а Глаша полишила речі в Бориса Олеговича: там жила Валя, її давня подруга, і їм було про що поговорити. Вранці, поки Валя і Глаша десь гуляли, я заходив у гості до Бориса Олеговича. Він зустрів мене як старого друга — здавалося, минуло кілька тисяч років з часу виставки, хоч по факту — місяць. Моє відчуття часу спотворилося напевне ще й тому, що я всі ці дні практично ні з ким не спілкувався. Борис Олегович розповів, що виставка мала шалений успіх і що Лінгвошолом було високо оцінено російськими експертами, і з’явилися цікаві перспективи співпраці з вітчизняними виробниками. Про те, що західні науковці влаштували мовчазний бойкот приладу, ми не згадали ні словом. Так само ми обійшли історію з Мошковіцем, через яку, можна вважати, було зірвано роботу Форуму. Борис Олегович, як завжди, розповідав про перспективи, які почали розкриватися — про нові результати в сфері візуальних мов і про ініціативу на місцях, де молоді люди хочуть відкривати нові регіональні відгалуження Гімназії.

Те, що не озвучив Гуров, мені розповіли Слава і Гнат.

Опісля трагічної загибелі Карманова з’ясувалося, що за Форумом залишилися великі борги перед орендодавцями, і вся страховка після його смерті, що мала належати Віці, дружині Карманова, новопроголошеній Мандодарі Тарі, пішла на покриття виплат підрядчикам — недостачу згодився покрити Ося Айзек. Без вливань з боку Карманова дуже швидко закінчилася проплата за офіс «Соми», і Віктору та його команді довелося з’їхати в класну кімнату в одній із шкіл біля Політеху.

Із невиплаченою за останні три місяці зарплатнею змушені були саморозпуститися науково-розробницькі осередки в Пітері, Таганрозі й Елісті. Свою практику продовжила тільки група з Калуги.

Опісля напруженого, ударного ритму роботи багатьом потрібно було поправити свій психічний тонус. Дуже скоро в психоінженерному товаристві запанувало розчарування, позаяк без Карманова психоінженери знову опинилися на тому ж місці, де були два роки тому.

Розчарувавшись, перевтомившись і перегорівши від надміру яскравих очікувань, багато людей покинуло психоінженерний рух, розсіявшись по езотеричних закутках і роботах. Слава буквально тиждень тому відписав мені листа з Ґоа — він планував зимувати там, а на весну полетіти у М’янму, де збирався без обмежень у термінах пожити в своє задоволення і «розібратися у собі» — Славу також добряче трухонуло після форуму, і Заверюха казав, що Слава став іншою людиною. Йому, насправді, пощастило найбільше, тому що Слава виявився одним із небагатьох людей, яким Карманов встиг виплатити гонорар за роботу на Форумі. Решті довелося чекати судового рішення по борговим зобов’язанням «Соми», при чому Гнат, прийнявши для себе позицію захисника вдови Карманова, став на протилежний бік барикад і старався зробити все, щоб її втрати були мінімальними. Вони з Валерією взяли повну опіку над Вікою і були з нею увесь наступний місяць опісля смерті Карманова. На онлайн-форумі «Омега-психоінженіринг» вони називали її подвійним іменем — Вікторія Карманова, а в дужках неодмінно додавали — «Мандодарі Тара». Що за історія пов’язувала їх з Вікою-Мандодарі Тарою, попри різноманітні чутки, насправді не знав ніхто.

Особливий меланхолійний оптимізм у цьому стрімкому розпаді зберігали тільки двоє людей: Борис Олегович і Віктор Чиж. Борис Олегович був переконаний своєю нордичною меланхолійною впевненістю в тому, що Лінгвошоломом зацікавляться в Міноборони Росії, і при нашій зустрічі запевняв, що на січень у нього призначена зустріч із керівниками наукової програми в Сколково — вони планували створити психоінженерне відділення при науковому містечку і продовжити розробки там.

Що ж до Віктора, то він не сумнівався, що завдяки контактам, отриманим на форумі, він зможе впродовж року зібрати достатньо інвестицій задля того, щоб знову запустити дослідницький проект, направлений на розробку технологій на стику ай-ті і майндверу на базі Лінгвошолома. Правда, і в його відділі, не зважаючи на переїзд з останнього поверху бізнес-центру в холодну і темну класну кімнату, виникли свої проблеми.

Після Форуму відмовилася продовжувати співпрацю Яна Медведьєва, заявивши, що більше не бачить в психоінженерії перспектив і економічного потенціалу. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що патент на модель «Soma Lingvohelmet» не був зареєстрований ані в Росії, ані в Україні, і перш ніж істина буде встановлена в судовому порядку, доведеться подолати складний юридичний етап поділу авторських прав між «Сомою» і «Нейродайнемікс», які, здається, були готові показати тепер усі свої зуби. Віктор налаштовувався умити руки кров’ю «Нейродайнемікс» і готувався шукати правди через судові процедури, а Борис Олегович із химерною легкістю, яка відома лише науковцям із великим досвідом розчарувань, уже відпустив патент Лінгвошолом і був готовий починати творчий процес від початку.

Що ж стосувалося Віки Карманової (чи, правильніше, Мандодарі Тари), то востаннє ми бачилися на похоронах у колумбарії, поспілкуватися з нею, щоб дізнатися про її психічний і емоційний стан, у мене можливості не було — від усіх сторонніх людей її ревно оберігала Валерія. Гнат написав мені, що Віка хоче продати на аукціоні майно Карманова, зокрема і його колекцію картин, зброї і японської гравюри і виїхати з України. Скоріш за все, повідомляв він, Мандодарі поселиться на березі Боденського озера у незареєстрованій буддійській общині поблизу міста Санкт-Ґаллен, що у Швейцарії, — на підтримку цієї общини вона й збиралася пожертвувати левову частку доходів з аукціону.

Девід Мошковіц, повернувшись із України, написав лонг-рід про український Форум, про культурні й наукові проекти, що відбуваються зараз на території СНД і про новоарійські рухи й теорії, якими повнилася ця частина світу. Написана стаття була цікаво, в захоплюючому ключі, і я був приємно втішений, що Девід згадав у статті й про мене як про «людину, яка залишила світле враження про Київ і допомогла повірити, що за всім цим безумством є якийсь сенс». Девід багато уваги приділив розборові концепцій Гурова і в коментарях відомих американських лінгвістів спростовував саму можливість того, щоб знання могло передаватися у такий спосіб, як це описував Борис Олегович, назвавши психоінженерів «мілітаризованими послідовниками теорії Сепіра-Уорфа». Гуров зустрів цю статтю, викладену в перекладі на «Омезі», іронічним зауваженням про те, що американці завжди відрізнялися особливою простодушністю і що ми — дві цивілізації, різні світи, не здатні зрозуміти один одного.

— Доброго вечора, — привіталася Глаша, і ми стиснули наші долоні, як давно закохані, знову опинившись разом. — Ты уже нормально ходишь? Валя говорила, ты с палочкой теперь, как доктор Хаус.

— Пробач, не стримався, викинув її пару тижнів тому, — відповів я. — Хотів спеціально для тебе продемонструвати, як добре я накривую, та, на жаль, стало ліпше. Пройдемося? Маєш чарівний вигляд. Вагітність тобі до лиця.

— Дякую, — Глаша зашарілася. Пару тижнів назад, коли ми з нею поновили переписку, вона повідомила, що має серйозні стосунки з однією молодою людиною і готується вийти заміж. Схоже, невисловлені почуття так переповнювали нас обидвох, що ми відчули потребу ще раз зустрітися і, власне, Глаша запропонувала зробити місцем зустрічі Таганрог. Я ж, своєю чергою, пригадав цей парк розваг і чортове колесо, до якого ми, власне, і крокували.

— Як справи? Як там Женя? — спитала Глаша, аби якось розпочати розмову.

— Написала недавно. Зараз в Індії. Відривається на повну. Схоже, у неї все добре. Це її країна.

Смирна справді нарешті відписала мені після майже двох місяців мовчання. Просила пробачення, що так довго не озивалася — не було змоги зайти в інтернет. Вона описувала, як спершу поїхала на Ґоа, а потім вирушила з компанією друзів мандрувати північною Індією. Я бачив її фотографію з цього періоду — вони з подругою в туалеті якогось клубу, у відвертих сексуальних костюмчиках морячок малюють яскравою помадою губи. «Нехай ніхто не дізнається, куди ми йдемо сьогодні. Ми будемо нечемними» — підписала вона цю фотографію. Однак опісля цього, схоже, маятник хитнувся у протилежний бік, і Смирна оселилася спершу в Ауровілі, містечку послідовників Шрі Ауробіндо, а потім, коли їй це набридло, поїхала в ашрам ґуру Саї Рама, відомого своєю здатністю матеріалізовувати з повітря наручні годинники, сарі і золотий пісок. Смирна писала, що це «Бог», і що вона, врешті, по-справжньому змогла повірити в когось. Вона описувала, як Саї Рам на її очах матеріалізував і подарував їй шовкову хустку, і що це допомогло їй укріпитися на духовному шляху. Вона близько двох місяців прожила в ашрамі Шрі Саї Рам Баби, однак Шрі Саї Рам проявив «гру старіння і хвороби», і тисячі його шанувальників, як так само, як і Смирна, вважали, що це живий Бог, молилися за нього і з болем у серці спостерігали за тим, як Баба імітує неміч, аби відігнати матеріалістів і посіяти сумніви у заздрісників. Зрештою Саї Рам залишив тіло, і Смирна написала мені про цей день: «Бог помер. Цілий день ходила і плакала, поки не зрозуміла, що Бог не може померти, що Він все одно вічно поруч, зі мною». Щоб привести себе якось до тями, Смирна подалася на місяць практики віпасани в центр Ґоєнка, де пройшла мовчазний ретрит тривалістю в місяць. Повернувшись із ретриту, вона, врешті, вирішила написати мені. Це дивним чином збіглося з моїм одужанням після аварії.

«Dorohyj Fedjunchyku, — писала вона латиницею з інтернет-кафе у Мумбаї. — Ja zrozumila, shchjo duzhe ljublju tebe i cinuju vse, shcho ty dav meni. I ja duzhe rada, shcho my zmohly vidpustyty odne odnoho, tomu shcho ljubov bez svobody nemozhlyva. Ja bula b rada pobachyty tebe shche raz, koly povernusja z Indiji, ale duzhe xochu, aby ty taky znajshov tu svoju jedynu, kotra dijsno zmozhe jty za toboju zavzhdy i buty bilja tebe poruch.