Розділ «Діяльність Михайла Чайковського – епізод в історії українсько-османської взаємодії»

Михайло Чайковський (відомий також під іменем Садика-паші) (1804—1886)378 – надзвичайно колоритна фігура. Його діяльність можна розглядати як один із прикладів українсько-османських контактів. Він зумів «наслідити» в історії багатьох народів – Польщі, Росії, Сербії, Болгарії, Румунії, Туреччини. Але його любов’ю завжди була Україна, де він народився й скінчив своє життя. Також Чайковський зарекомендував себе як плідний і талановитий письменник. Якби він зосередився на літературній праці, а не «розмінювався» на політику і війну, то міг би на цьому поприщі досягти чималих успіхів.

Михайло Чайковський

Саме життя Чайковського – це блискучий авантюрний роман. Він брав участь у різних змовах (наприклад, вважається, що цей діяч належав до ініціаторів державного перевороту в Сербії у 1842 р.). Можливо, також готував повстання в Україні, на Кубані. Йому навіть приписують згадувану «Книгу битія українського народу», спеціальну відозву до кубанських козаків. Чайковський знаходився на службі в різних політичних господарів, двічі змінював конфесійну приналежність. Він дожив до дуже поважного віку, міг би й далі жити, але ефектно закінчив життя самогубством, застреливши себе.

У житті Чайковського є багато прихованого, а в біографії цього діяча залишається чимало «білих плям». Його велика літературна спадщина не вся є виданою. Твори письменника залишаються маловідомими для польського читача, а ще менше – для українського. І це при тому, що він підтримував дружні стосунки з першими зірками польської літератури ХІХ ст. (у нього на руках помер Адам Міцкевич), а Тарас Шевченко «позичав» у Чайковського літературні ідеї, наприклад, вигадку про вбивство Іваном Гонтою своїх синів за те, що вони стали католиками.

Чайковський походив із полонізованої української родини, в якій все ж продовжували жити козацькі традиції. По лінії батька його предком був ніби козак Чайка із Запорізької Січі379. Хоча це могла бути просто гарна родинна легенда. По лінії матері він походив із гетьманського роду Брюховецьких380. Правда, з цього же материнського боку в нього прадідом був вихрещений у православ’я єврей. Звідси, певно, інтерес Чайковського до єврейства, яке проглядається в його творах. Він також залучав євреїв до козацького війська, що організовував у Туреччині.

Народився Чайковський неподалік Бердичева, на Волині. Тут же, у Волинському краї, пройшли і його дитячі та юнацькі роки. Оскільки батько Чайковського помер рано, то хлопця виховував його дядько Михайло Глембоцький.

У 1825 р. молодий Чайковський подався до Варшави, де познайомився з Адамом Чарторийським (1770—1861), майбутнім лідером польської політичної еміграції, поетами Юліушем Словацьким (1809—1849) і Адамом Міцкевичем (1798— 1855), великим князем Костянтином Павловичем Романовим – намісником Польщі. У 1826 р. останній представив Чайковського своєму брату, імператору Миколі І (1796—1855), який запропонував молодому волинському шляхтичу посаду при дворі та чин камер-юнкера. Але той відмовився, оскільки проти цього був його дядько-опікун, який дотримувався відверто антиросійських поглядів.

Чайковський узяв активну участь у польському Листопадовому повстанні 1830—1831 рр. Розпустив кріпаків, створив добровільні козацькі загони і влився в повстанське військо. Після придушення повстання емігрував до Франції. Його маєток конфіскували, а самого Чайковського оголосили в Російській імперії персоною нон грата.

У Франції Чайковський стає одним із активних діячів польської політичної еміграції, співпрацює з Адамом Чарторийським, який очолював польський еміграційний уряд, діяльність якого відбувалася в «Готелі Ламбер»381.

Паралельно з політичною діяльністю Чайковський починає займатися літературною працею. У 1837 р. побачила світ його перша художня книжка польською мовою «Козацькі повісті». Протягом 1837—1841 рр. вийшло друком у Парижі, Лейпцигу, Познані понад тридцять творів письменника. Це, зокрема, повісті й оповідання «Вернигора» (1838), «Кірджалі» (1839), «Стефан Чарнецький», «Анна», «Ґавенди» (1840), «Кошовата», «Українки», «Овручанин», «Гетьман України» (1841) тощо. У цих творах, які користувалися помітною популярністю в польському середовищі, а також були знані в Україні, чимало уваги приділялося козаччині.

Доволі резонансною стала повість Чайковського «Вернигора», де письменник розповідав про часи гайдамаччини. Центральною фігурою повісті є пророк Вернигора – речник польсько-українського порозуміння. Цей твір знав Тарас Шевченко й, схоже, використав його при написанні своїх «Гайдамаків». Повість «Гетьман України» розповідає про таку фігуру, як Іван Виговський, що пішов на порозуміння з поляками й уклав із ними Гадяцький договір. Також Виговський, як відомо, став союзником кримського хана.

Українське козацтво, котре було представлене в багатьох вищезазначених творах Чайковського, поставало в традиційному для того часу романтичному дусі. Письменник створив свій авантюрний світ козацтва, наділяючи його репрезентантів найкращими рисами. Козаки у Чайковського – це воїни-герої, сини степу, діти природи, які творять добре організоване лицарське товариство, об’єднане спільною вірою. Вони цінують свободу, прагнуть пригод, зневажають спокійне життя. Автор трактує їх як повноправних партнерів польської та української шляхти. Навіть підлеглий козак у творах Чайковського є вираженням упевненості й свободолюбства. Письменник не лише розглядав українських козаків як союзників поляків у їхніх визвольних змаганнях, але і як силу, що здатна привести до оновлення польського народу382.

Виконуючи вказівки Адама Чарторийського, Чайковський у 40-х рр. ХІХ ст. розгортає свою діяльність на Балканах383. Його завданням було послабити вплив Росії в цьому регіоні. Не виключена причетність Чайковського до державного перевороту в Сербії в 1842 р., після якого керівництво цієї країни відмовилося від проросійської орієнтації. Тоді ж Чайковський виношував плани підняти повстання в Україні. Можливо, він справді укладав агітаційну літературу, зорієнтовану на українців. Серед неї міг би бути один із варіантів «Книги битія українського народу».

Зустрівшись із певним нерозумінням у польському еміграційному середовищі, Чайковський поступово дистанціюється від нього й починає шукати для себе нових покровителів384. Не останньою причиною цих непорозумінь було й те, що його козакофільство негативно сприймалося серед значної частини емігрантів. 18 грудня 1850 р. Чайковський приймає іслам і бере собі ім’я Мехмеда Садика, тобто Мехмеда Вірного (правда, в літературі він часто фігурує як Садик-паша)385. Тоді ж розпочинає переговори з турками про формування козацьких загонів («казак алай»). В умовах загострення російсько-турецьких стосунків це було якраз на часі.

Чайковський, чи то вже Садик-паша, отримує чин міріміан-паші, що рівнялося чину бригадного генерала. Він мріяв воскресити давню Січ. Вільна Україна для нього була не локальною проблемою, а важливою ідеєю для всієї Європи. Чайковський навіть ладний був розглядати відроджене козацтво як силу, що порятує європейську цивілізацію. Тут мимоволі напрошуються певні паралелі з «Книгою битія українського народу», адже в ній Україна теж постає як рятівниця Європи. Чайковський опрацював власний варіант ідеї політичного слов’янофільства, допускаючи можливість слов’яно-турецького співіснування – добровільного об’єднання слов’янського світу під егідою турецького султана. Відповідно, Україна мислилась під протекторатом Османської імперії. Тим паче, що досвід такого протекторату існував у часи минулі. Себе ж Чайковський бачив гетьманом відновленої козацької України.

У 1853 р. почалася т. зв. Кримська, або Східна, війна, яка велася за панування в районі Чорноморського басейну і на Балканах386. Проти Росії в цій війні воювали Османська імперія, Велика Британія, Франція та Сардинське королівство. Особливу позицію займала Австрійська імперія, яка загалом була на боці противників Росії. Воєнні дії велися не лише в Криму. Театром воєнних дій стали також Дунайські князівства (Валахія й Молдавія), що в той час знаходилися під протекторатом Росії.

20 жовтня 1853 р. було створено «Полк козаків оттоманських», який згодом переформатували в дивізію, а ще пізніше – в корпус. До складу цієї військової формації входили поляки, болгари, румуни, угорці, українці, росіяни-некрасівці, турки, євреї тощо. Офіційною мовою полку, за наполяганням Садика-паші, була мова українська, яку розуміли й поляки, й балканські слов’яни. 23 січня 1854 р. оттоманські козаки склали присягу. Їм надали старе гетьманське знамено, яке колись ніби належало Петру Дорошенку. У формування «казак алай» вступило понад тисячу бійців387. У цьому ж війську служили сини Чайковського – Адам і Владислав, які, відповідно, взяли імена Тимур-бей і Музафафер-бей388. На кінець Кримської війни корпус «козаків оттоманських» налічував близько двох тисяч чоловік. Зберігся список керівного складу цього військового формування на 1857 р. Дві третини його становили ніби поляки, одну третину – всі інші. Хоча не виключено, що серед тих, хто записався до списку під польським прізвищем, були й полонізовані українці – як, наприклад, Чайковський, чи то Садик-паша389.

У певному сенсі, Чайковському вдалося не лише відродити, а й реалізувати козацьку ідею. Інша річ, що ця реалізація виглядала «дивно» і багатьма людьми, які стояли на козакофільських позиціях, не сприймалася. Найактивніше формування «казак алай» виявило себе в 1854 р. при знятті облоги Сілістри та зайнятті Бухареста в лютому місяці того року. Чайковський же став управителем Валахії. Він сподівався зі своїм козацьким військом перейти річку Прут і розгорнути діяльність на українських землях. Проте турецька влада, зазнавши тиску з боку Австрії, не дозволила йому цього зробити. Чайковський планував, що організовані ним козаки осядуть у Добруджі, а цей регіон стане осередком політичної антиросійської еміграції. І що саме звідси почнеться визвольний похід на українські землі. Там справді проживало близько шести тисяч нащадків колишніх запорізьких козаків, проте вони не поспішали підтримувати «казак алай»390. Можливо, це виглядає парадоксально, але «українська справа» Садика-паші зазнала фіаско саме через байдужість з боку українців.

У 1856 р. закінчилася т. зв. Кримська війна. Сподівання на визволення України від Росії можна було полишити – принаймні на найближчі часи.