Розділ четвертий

Нове обличчя Робера де Сен-Лу

— Отакої! — вигукнула мати. — У моєму віці людина вже нічому не дивується, але запевняю тебе, що немає нічого дивнішого, ніж новина, про яку мене повідомляють у цьому листі.

— Послухай мене уважно, — відповів я. — Не знаю, що там у твоєму листі, але дивовижнішого за листа, що я отримав, бути не може. Це про шлюб. Робер де Сен-Лу одружується з Жільбертою Сванн.

— Ах! — сказала моя матір. — Тоді, виходить, це те, про що мені повідомляють у другому листі. Я його ще не розривала. Я впізнала руку твого приятеля.

І моя ненька всміхнулася до мене з тим легким хвилюванням, яке, відколи вона втратила свою матір, викликала в неї кожна подія, навіть найдрібніша, як у всіх людей, здатних страждати і пам’ятати, у всіх, хто мав своїх небіжчиків. Усміхаючись, вона промовляла до мене лагідно, ніби з обави, що, легковажачи цей шлюб, вона не врахує те, що може відживити сум у Сваннової дочки й удови, у Роберової матері, яка згодилася на розлуку зі своїм синочком, у тих, кому мати з доброти, з симпатії, приписувала свою власну причепливість, доччину, подружню і материнську.

— Чи ж не мав я рації, твердячи, що немає нічого дивовижнішого, ніж те, про що йдеться у листі до мене? — спитав я.

— А от і ні! — заперечила матір. — Це я можу повідомити тобі найдивовижнішу новину. Не кажу «найбільшу чи найменшу», бо цю цитату з пані де Севіньє повторють усі, не відаючи, що твою бабусю дражнили теж цитатою з неї: «Велике діло — згрібати сіно». Краще нам не пародіювати ту Севіньє. Міені пишуть, що одружився юний Камбремер.

— Ти бач! — байдуже озвався я. — Аз ким? У кожному разі, особа нареченого вже позбавляє цей шлюб будь-якої сенсаційності.

— Як позбавляє її й наречена.

— А хто вона?

— Якщо я тобі її назву, це буде нецікаво. Спробуй-но вгадати, — дказала мати. Оскільки ми ще не минули Турина, вона поклала мені на столик хліба і, щоб у мене не пересохло в горлі, грушу.

— А звідки мені знати? Мабуть, якась блискуча партія. Якщо Леґранден та його сестри задоволені, то ми можемо бути певні, що це блискучий шлюб.

— Щодо Леґрандена, то я не знаю, зате той, хто мені про це пише, запевняє, що пані де Камбремер у захоплені. Не знаю, чи тобі здасться цей шлюб блискучим. Мені він нагадує часи, коли королі одружувалися з пастушками, та ще й з най-убогіших родин, та зате з пастушками чарівними. Твою бабусю це б здивувало, але вона б не опиралася.

— То з ким же він таки одружується?

— З панною д’Олорон.

— Тут не інакше, як блакитна кров, а не щось пастуше, але не уявляю, хто се може бути. Цей титул належав до роду Ґер-мантів.

— Отож то й воно. Пан де Шарлюс дав цей титул Жюп’єновій сестриниці, коли узяв її за дочку. Саме вона й виходить за юного Камбремера.

— Жюп’єнова сестриниця! Не може бути!

— Це нагорода за цноту. Це шлюб, яким закінчуються романи Жорж-Санд, — зауважила моя мати.