Розділ четвертий

Ці два шлюби, які ми з матір’ю обговорювали дорогою до Парижа, справили неабиякий вплив на героїв нашої повісті. Передусім на Леґрандена; зайве й казати, що він упав як ураган до палацу пана де Шарлюса, достоту мов у якийсь бур-дей, де ніхто не повинен був його бачити, і водночас, показуючи, який він ще бравий і молодий, бо наші звички невідступно супроводжують нас аж туди, де вони нам уже ні до чого. Майже ніхто при цьому не зауважив, що, вітаючися з ним, пан де Шарлюс усміхався до нього сливе непомітною і ще незбагненнішою усмішкою; ця усмішка була на позір подібна, — хоча насправді це була достеменна її протилежність, — до тих, якими обмінюються двоє бувальців вищого світу, опинившись випадково у поганому закладі (наприклад, у Єлисейському Палаці, де генерал Фробервіль, зустрічаючи колись Сванна, кидав йому іронічний і поро-зумілий погляд, за допомогою якого обидва упізнавали себе, як двоє постійних гостей принцеси де Лом, що легковажно розважаються у президента Ґреві).

Але куди більший подив викликала зміна, яка зайшла в Леґранденовому характері. Уже багато років — відтоді, як малий хлопець проводив канікули в Комбре, — він підтримував стосунки з аристократами, з чого ніколи не мав користі більшої, ніж принагідне запрошення на якесь нудне літнику-вання в тісному колі гостей. Одруження його сестринця раптом поєднало ці розкидані уламки, Леґранден здобув світське становище, якому його давні стосунки, публічно не афішовані, але дуже близькі, надали певної солідности. Старі дами, з якими хотіли його познайомити, заявили, що з двадцяти років він щороку проводив у них на селі два тижні, що гарний античний барометр у маленькій віталеньці — саме його подарунок. Випадково Леґранден потрапив до «груп», де фігурували дуки, з якими тепер поріднився. Отож, він, як тільки посів таке становище у світі, перестав з нього користатися. Не тільки тому, що тепер, коли всі знали, що його приймають, запрошення вже не давали йому задоволення; з двох пристрастей, що боролися в ньому довший час, менш природна, снобізм, поступилася нині місцем перед другою, менш штучною, бо вона все-таки означала щось на зразок повернення — справді кружною дорогою — до його справжньої натури. Безперечно, обидві вони узгоджувалися між собою, і водити козу по передмістю можна, покинувши раут у якоїсь дукині. Але вікове охолодження крови відвертало Леґрандена від уганяння за втіхами і диктувало не покидати дому інакше, ніж з точно визначеною метою; тим паче, що, теж із віком, його природні радощі звелися майже до платонічних, полягали переважно у приязні, у довгих, на кілька годин, розмовах, ведених переважно серед низоти, небагато лишаючи йому часу на великосвітське життя. Маркіза де Камбремер теж утратила цікавість до медових речей дукині Ґермантської. Ця остання, змушена зблизитися з маркізою, зауважила — як це завжди буває, коли ми пізнаємо людей ближче, тобто обдарованих чеснотами, які ми врешті відкриваємо, наділених вадами, до яких починаємо призвичаюватися, — що маркіза де Камбремер відзначалася — особисто я цього не помічав,.— великою інтелігентністю й культурою, які так підкупили дукиню. Але ворожбитські чари принцеси Германської, які вона собі уявляла, одразу розвіялися, коли маркіза відчула, що принцеса шукає її товариства. Вона приймала її радше з обов’язку, ніж з утіхи. Найдивовижніша зміна сталася з Жільбертою, заразом така сама і водночас відмінна проти тієї, яка спостерігалася в жонатому Сванні. У перші місяці Жільберта була щаслива приймати у себе квіт товариства. Звичайно, тільки через спадщину запрошували найближчих знайомих, на яких залежало її матері, але запрошувано їх лише в певні дні і лише їх самих, окремо від світовців, начебто зв’язок пані Бонтан чи пані Коттар із принцесою Ґермантською чи з принцесою Пармською міг викликати, як поєднання двох несумісних порошків, якусь страшну катастрофу. А проте Бонтани, Коттари та інші, хоча й розчаровані тим, що обідають у своєму вузькому колі, пишалися, що могли сказати: «Ми обідали у маркізи де Сен-Лу», тим паче, що іноді наважувалися закликати віконтесу де Марсант, яка, з її черепаховим вахлярем і перами, трималася такою собі великосвітською дамою, зацікавленою в спадщині. Але вряди-годи вона не забувала хвалити скромних людей, яких помічаєш, коли подаєш їм знак, коли найгожішим і величним кивком хочеш звернути увагу таких чудових слухачів, як Коттар чи Бонтан тощо. Можливо, через мою бальбецьку приятельку, прагнучи, щоб її тітка бачила мене в цьому товаристві, я волів бувати там, де й вона. Проте Жільберта, для якої я був тепер передусім другом її чоловіка і Ґермантів (і яка — може, уже в Комбре, де мої батьки знати не хотіли її матері — бувши в тому віці, коли ми не тільки вщедряємо все довкола нас різними щедротами, а й розкладаємо все по поличках — наділяла мене тим престижем, який залишається навік), вважала, що ці вечори не варті того, аби я їх одвідував. «Я була дуже рада вас бачити, — казала вона, коли я йшов, — але приходьте краще по-завтрьому, ви побачите мою тітку Ґермант, пані де Пуа; сьогодні були мамині знайомі, аби зробити їй приємність». Але тривало це недовго, скоро все радикально змінилося. Чи сталося це тому, що Жільбертине світське життя було багате на ті самі контрасти, що й Сваннове? У кожному разі, Жільберта віднедавна стала маркізою де Сен-Лу (а трохи згодом, як побачимо, дукинею Ґермантською) і, осягнувши всього най-пишнішого і найважчого, вона уявила, що ім’я Ґермант до неї взялося, як темно-золота емаль, і що, хай би кого одвідувала, вона буде для всіх дукинею Ґермантською, в чому помилялася, що вартість шляхетського титулу, так само як ціна біржових акцій, зростає, коли на них попит, і падає, коли їх пропонують. Усе, що здається нам незнищенним, хилиться до за-глади; становище у вищому світі, як кожна інша річ, створюється не раз і назавше, а подібно до влади в державі оновлюється щомиті завдяки безперервному творчому актові, що й пояснює позірні аномалії у півстолітній світовій та політичній історії. Сотворіння світу не має свого почину, воно відбувається щодня. Маркіза де Сен-Лу сказала собі: «Я — маркіза де Сен-Лу». Вона знала, що учора відмовилася від трьох запрошень пообідати у дукинь. Але якщо її ім’я іноді облагороджувало зовсім неаристократичних гостей, закликаних до неї, ті, хто гостював у неї, уймали їй чести. Ніщо не може опертися цьому процесові, навіть найбільші титули зрештою упосліджуються. Хіба не знав Сванн салону однієї принцеси з французького королівського роду, геть занепалого лише тому, що там бував кожен, кому заманеться? Одного разу принцеса де Лом пішла з обов’язку провести кілька хвилин у її королівської високості і побачила там тільки нікчемних людей. Завітавши потім до пані Леруа, вона сказала, звертаючись до Сванна і маркіза Моденського: «Нарешті я серед своїх. Я оце від принцеси Ікс, хоч би троє знайомих облич там знайшлося». Одне слово, я поділяю думку того опереткового персонажа, який заявляв: «Моє ім’я звільняє мене, маю надію, від усіх дальших пояснень». Жільберта почала відверто погорджувати тим, чого вона так домагалася, заявляла, що всі мешканці Сен-Жерменського передмістя — ідіоти, яких важко знести, і, переходячи від слів до діла, перестала їх візитувати. Ті, хто познайомився з нею тоді, чули, як ця дукиня Ґермантська дотепно, усмак збиткується з салонів, до яких так легко могла вчащати, і бачили, що вона нікого з того товариства не приймає, а якщо хтось звідти до неї потрапляв, хай би який він був пишний, вона розмовляла з ним позіхаючи, — і вони червоніли на думку, що колись були зачаровані вищим світом, і ніколи не зважувалися признатися в цій ганебній таємниці їхньої минулої слабкости жінці, яка здавалася їм істотою такої високої душі, що навряд чи могла зрозуміти такі слабкості. Чуючи, як вона пускала шпигачки княжатам, вони бачили щось ще показовіше: те, що її вчинки не розминалися з її жартами! Вони не доглуплювалися, з якого б то дива мадемуазель Сванн пошилася в мадемуазель де Форшвіль, а мадемуазель де Форшвіль — у маркізу де Сен-Лу, а потім і в дукиню Ґермантську. Не думали вони, напевне, і над тим, що наслідки цього дива не менше, ніж причини, допомагають пояснити таку Жільбертину поведінку, чому візити різночинців сприймаються не так, як тоді, коли Жільберту називали ще «мадемуазель Сванн», а інакше, коли вона стала дамою, якій усі кажуть: «ваша високість», а зануди для неї ду-кині називають її «кузиною». Люди охоче зневажають мету, якої їм не вдалося досягти, або ж мету, яка досягнута. І ця зневага здається складовою частиною тих, кого ми не знаємо. Коли б нам дали змогу повернутися у минуле, може, ми побачили б, як їх пожирали, ще нестримніше, ніж інших, ті самі гріхи, нині так надійно ними масковані або опановані, що ці особи, на наш суд, не тільки ніколи не могли їм піддатися, а навіть не в змозі заслужити прощенння в інших, оскільки вони не здатні їх собі уявити. Зрештою, салон нової маркізи де Сен-Лу набув свого докінченого вигляду (принаймні, з погляду етикету; ми ще побачимо, які бурі тут шаленітимуть). Вигляд цього салону дивував ось чим. Усі ще пригадували, що найурочистіші, найвишуканіші прийняття в Парижі, такі самі блискучі, як раути у принцеси Германської, уряджала віконтеса де Мерсант, мати Робера де Сен-Лу. З другого. боку, останнім часом Одеттин салон, хоча ставлений нижче, засліплював своєю розкішшю та елегантністю. Сен-Лу, щасливий тим, що, завдяки великому маєткові дружини, має все, чого тільки можна побажати для свого добробуту, думав лише про те, аби любісінько після доброго обіду посидіти й послухати добру музику запрошених музик. Цей молодик, колись такий гонористий, такий амбітний, закликав усолоджуватися усією цією пишнотою своїх колег, яких його матір і на поріг ніколи б не пустила. Натомість Жільберта застосовувала на практиці Сваннову максиму: «Якість для мене не важлива, я боюся кількости». Сен-Лу, завжди колінкував перед жоною, тому що кохав її, і тому що завдячував їй це нечуване багатство, не мав жодної охоти упиратися її смакам, таким схожим на його власні. Ось чому великі прийняття у віконтеси де Мар-сант і в пані де Форшвіль, уряджувані цілі роки головне з огляду на потребу підшукати блискучу партію для своїх дітей, не дочекалися жодного продовження в маркізтва де Сен-Лу. Вони мали найкрасивіших коней для спільних прогулянок верхи, найліпшу яхту для спільних морських круїзів, — і щоразу запрошували тільки по двоє гостей. У Парижі до них приходило обідати троє-четверо друзів, але не більше. Отож через непередбачений, а проте такий природний занепад, кожна з двох величезних материнських вольєр була заступлена тихим гніздом.

Ці дві спілки менше, ніж будь-кому, стали в пригоді мадемуазель д’Олорон. Захворівши на тиф, вона в день вінчання ледве дісталася до церкви і через два тижні померла. В оповіщенні про її смерть фігурували поряд з такими іменами, як Жюп’єн, майже всі великі європейські роди, як-от віконт і віконтеса де Монморенсі, її королівська високість графиня де Бурбон-Суасон, принц де Модена-Есте, віконтеса д’Едумеа, леді Есекс і так далі і таке інше. Навіть якщо хтось знав, що небіжчиця була Жюп’єнова братаничка, число всіх цих великих союзів не могла не викликати подиву. Адже все зводиться до того, щоб мати великі союзи. Тоді як трапляється casus foederis[11], кончина маленької плебейки окриває жалобою владні родини цілої Европи. Молодики нового покоління, необізнані з реальним станом справ, могли при читанні цього повідомлення взяти Марію-Антуанетту д’Олорон, маркізу де Камбремер, за особу дуже вельможного коліна і наробити ще купу інших дурниць. Наприклад, хтось, хто, перемірявши вздовж і впоперек Францію, трохи пізнав комбрейські околиці, мабуть, не здивувався б, що пані Л. Де Мезеґліз і граф де Мезеґліз підписані на самому початку, поряд з дуком Ґер-мантським. Мезеґлізька сторона стикається зі стороною Германською. «Стара шляхта з тієї самої провінції, очевидно, спокревнена в цілих поколіннях, — сказав би він собі. — Хто знає, може, один пагін роду Ґермантів носить титул графів Мезеґлізьких». Тим часом граф Мезеґлізький не мав нічого спільного з Ґермантами і був навіть не на Ґермантській, а на Камбремерській стороні, оскільки граф Мезеґлізький, який вийшов за два роки з Леграндена Мезеґлізького, був не ким іншим, як нашим давнім знайомим Леґранденом. Фальшивий титул, — він завжди фальшивий, але цей титул міг бути особливо неприємним для Ґермантів. Колись вони були споріднені зі справжніми графами Мезеглізькими, уже позбавленими потомства, опріч однієї жінки, доньки людей темних і бідних, виданої заміж за розбагатілого простачиська, орендаря в моєї тітки, який купив у неї ферму Міругрен. Справжнє його ім’я було Менаже, от він відтоді і почав титулувати себе Менаже з Міруґрена, тож коли про його дружину казали, що вона з дому Мезеґлізького, люди думали, що вона, мабуть, у тих місцях уродилася і що так само з Мезеґліза, як її чоловік із Міруґрена.

Кожен інший фальшивий титул завдавав би Ґермантам менше прикрощів. Проте аристократія вміє йти на поступки, навіть ще більші, як тільки в гру вступає мар ’яж, визнаний за корисний під будь-яким поглядом. Опинившись під крилом дука Ґермантського, Легранден став почасти для нинішнього покоління, а в поколінні наступному буде для всіх справжнім графом Мезеґлізьким.

Молодий адресат оповіщення, не в курсі справ, міг зробити ще одну помилку, а саме повірити, що барон і баронеса де Форшвіль виступають як родичі маркіза де Сен-Лу, тобто з боку Ґермантів. Отож ця рідня не могла бути представлена ними, бо родич Ґермантів — Робер, а не Жільберта. Але ні, барон і баронеса де Форшвіль, попри цю позірну видимість, фігурували, щоправда, з боку молодої, а не Камбремерів, але не через Ґермантів, а через Жюп’єна, про яких наш краще поінформований читач знає, що він доводиться двоюрідним братом Одетті.

Прихильність пана де Шарлюса після заміжжя його приймачки перейшла на юного маркіза де Камбремера. Подібність маркізового і баронового смаків не перешкодила панові де Шарлюсові схвалити його вінчання з мадемуазель д’Олорон, отож коли маркіз овдовів, він ще більше виграв у тестевих очах. Це не означає, що він не мав інших високих прикмет, які робили його чарівним кумпаном для пана де Шарлюса. Навіть у чоловіка дуже достойного — це додаткова прикмета, якою не може нехтувати той, хто приймає його в своєму домі, бо це особливо зручно, якщо він уміє ще й грати у віст. Юний маркіз відзначався великим розумом і, як ще говорили в Фетерні, де він був дитиною, він «увесь пішов у бабусину рідню»: так само, як вона, вражливий, так само музикальний. Він мав деякі бабусині риси, але тут радше діяло бажання наслідувати її, як це робила вся родина, ніж атавізм. Невдовзі по смерті його жони я одержав листа, підписаного «Леонор», не пам’ятаючи, що це було його ім’я, я зрозумів, від кого лист, тільки як прочитав наприкінці: «Щиро Ваш». Слово щиро, поставлене там де треба, додало до імені Леонор прізвище Камбремер.

Потяг прибув на паризький двірець, а ми з матір’ю й далі обговорювали ці дві новини. Аби я не здорожився, мати припасла їх на другу половину подорожі і повідомила їх мені лише після Мілана. Вона швиденько вернулася до погляду, який справді був для неї єдиний, як і для моєї бабусі. Мати спершу сказала собі, що бабуся була б здивована, потім — що вона засмутилася б, але це означало, що моя мати не могла допустити, щоб ця незвичайна подія не справила б бабусі приємності, і тому воліла думати, що все на краще, бо новина була з рангу тих, що мала б мою бабусю засмутити. Та ледве ми приїхали додому, моя мати уже вважала за надто егоїстичний жаль про незмогу змусити бабусю брати участь у всіх несподіваних пригодах, на які таке щедре життя. Тепер вона дійшла висновку, що для бабусі це не було б несподіванкою, що бабуся все передбачала. їй хотілося в цьому бачити підтвердження бабусиної прозорливости, доказ, що її розум був ще проникливішим, ясновидющішим, гострішим, ніж ми гадали. І моя мати, дійшовши до ступеня щирого подиву, додала:

— Хто знає, чи не схвалила б це твоя бабуся? Вона була така поблажлива! А потім, знаєш, становище в суспільстві для неї нічого не важило, для неї то була природна різниця. Ти тільки згадай, згадай, се цікаво: адже їй обидві подобалися. Пам’ятаєш її першу візиту до маркізи де Вільпарізіс? Вона вернулася і сказала, що, на її думку, дук Ґермантський — чоловік нічого не вартий, зате їй припали до мислі Жюп’єни! Бідолашна матуся, ти пам’ятаєш, що вона казала про її батька: «Якби я мала ще одну доньку, я віддала б її йому, а його донька ще краща за нього». Ну а малявка Сванн? Бабуся казала: «Вона чарівна, і заміж вона вийде вдало, ось побачите». Бідолашна мама! Якби вона могла переконатися, як правильно все передбачила! Навіть тепер, коли її нема на світі, вона продовжує давати нам уроки ясновидющости, доброти, тверезої оцінки всього».

Нам важко було усвідомлювати, що бабуся позбавлена скромних, простих радощів життя: виразної інтонації актора, улюбленої страви, нового роману улюбленого письменника. Моя мати казала: «Як би це її здивувало, як би це її розважило! Яким’гарним листом вона б відповіла! Як ти гадаєш, — тягнула мама, — бідолашний Сванн, якому так хотілося, аби Жільберту приймали у Ґермантів, чи був би він тепер щасливий, що його донька стала Ґермант?»

— Думаєш, що вона так його ощасливила б, ідучи до вівтаря не під його іменем, а під іменем мадемуазель де Форшвіль?

— Так, справді, це мені не спало в голову.

— Ось чому я не можу радіти за цю злюку. Як вона могла зректися імени батька, який так любив її?

— Так, твоя правда. Врешті-решт краще, що він про це не довідався.

Справді, ніколи не вгадаєш, мертва чи жива людина, зрадіє вона чи журитиметься.

— Здається, пара Сен-Лу осяде в Тансонвілі. Сванновому батькові так хотілося показати свій ставок твоєму бідолашному дідові! Хіба міг він припустити, що його часто бачитиме дук Ґермантський, якби він довідався про ганебний шлюб свого сина? Ти багато розповідав Сен-Лу про тансонвільську рожеву тернину, про бузок і про півників, тебе він ліпше зрозуміє. Він буде їхнім власником. Ось так точилася в нашій їдальні, при світлі дружньої лампи, одна з тих балачок, де мудрість не народів, а родин, беручи за тему якусь подію, — чиюсь смерть, заручини, спадщину, руїну — дивлячись крізь збільшувальне скло пам’яти, надає цим фактам усю їхню пластику, розганяє, забирає і розставляє в різних точках простору й часу те, що для тих, хто цього не пережив, здається стопленими в одну цілість на одній площині — імена померлих, чергові адреси, походження і долю маєтків, зміни їхніх власників.

Надихає цю мудрість Муза, до якої не треба постійно звертатися, якщо хочемо зберегти певну свіжість вражень і хоч трохи творчих здібностей, але й ті, хто ніколи не мав з нею справи, мусять її зустріти у вечір свого життя в нефі старої провінційної церкви, у хвилю, коли раптом усвідомлять, що менше цікавляться вічною красою, втіленою у скульптурах на вівтарі, ніж перебігом їхніх розмаїтих мандрівок — від знаменитої приватної колекції до якоїсь каплиці, звідти від музею і назад до церкви, ніж відчуттям того, що вони стоять на її мис-ленній долівці, що топчуть ногами тлінний порох Арно чи Паскаля, ніж просто розшифруванням мідяних табличок на дерев’яних молитовних ослінчиках, де вирізані — змушуючи уявляти гожих дівчат провінціалок — імена дочок місцевих гречкосіїв і нотаблів. Ця Муза, яка підібрала все, що її найш-ляхетніші товаришки, музи мистецтва чи філософії, відкинули, все, що не підперте правдою і є тільки випадковим, а проте дозволяє відкрити дію інших законів — це вже Історія!

Давні знайомі моєї матері, переважно з Комбре, приходили до неї погомоніти про Жільбертине весілля, від якого вони не були в захваті.

— Ви знаєте, хто така мадемуазель де Форшвіль? Це просто Сваннівна. А свідок на весіллі — «барон» де Шарлюс, як він себе величає. Це старий, який утримував ЇЇ матір з відома Сванна, котрому це було вигідно.

— Та що ви! Насамперед Сванн був тяжко багатий.

— Либонь, не так уже й багатий, якщо потребував чужих грошей. Але що це, одначе, за жінка, що за неї так тримаються старі коханці? Потрапила вискочити за першого, потім за третього, а зараз майже піднімає з гробу другого, аби він був свідком у доньки, яку вона сплодила з першим або з кимось іншим, — тут можна збитися з рахунку. Вона тепер сама не добере. Я кажу: третій, а треба б сказати: трьохсотий. Те, що вона така сама Форшвіль, як ви і я, це ще зійде з чоло-віком-нешляхтичем. Тільки пройдисвіт може оженитися з такою дівулею. Як там його? Чи то Дюпон, чи то Дюран. Якби в Комбре ми не мали мера-радикала, який не кланяється навіть кюре, я б знала підспідок у цій справі. Бачте, під час огласу треба було повідомити справжнє ім’я. Називатися маркізом де Сен-Лу — це дуже приємно для газетного видавця і для тих, хто розсилає увідомні листи. Це нікому не кривдно, а їм справляє приємність, я не стану їм перебаранчати, мені байдуже. Я не збираюся візитувати особи, про чию матір ходять різні чутки, вона може скільки завгодно бути маркізою для своєї челяді. Але акти громадянського стану — це зовсім інша річ. Ох, якби ж то мій кузен Сазра був і досі віце-мером! Я б йому написала, і він би мені відповів, на чиє прізвище він давав заповідь.