Розділ четвертий

«Це нагорода за нецноту, це шлюб, яким закінчуються романи Бальзака», — подумав я.

— Зрештою, — сказав я матері, — якщо поміркувати, це річ цілком природна. Ось і Камбремери вливаються до клану Ґермантів, де їм і не снилося отаборитися. Поза тим, це дівчисько, годованка пана де Шарлюса, матиме купу грошей, а Камбремерам, відтоді як зубожіли, гроші потрібні. А взагалі вона приймачка або, за Камбремерами, позашлюбна донька якогось принца крови. Байстря з майже королівського дому є для французької та чужоземної шляхти почесною партією. Не забираймося надто високо, аж до Люсенж, але ж ти пам’ятаєш, як півроку тому, не більше, Роберів приятель пошлюбив молоду дівчину лише тому, що її вважали — слушно чи неслушно — дочкою якогось великого князя, і тільки це давало їй право обертатися у вищому світі.

Моя мати, пройнята комбрейським кастовим духом, під впливом якого бабуся була б шокована цим шлюбом, передусім вважала за потрібне стати на бабусину точку зору.

— Зрештою, — додала вона, — дівчисько звабливе, і твоя бабуся, навіть якби не була така безмежно добра і така безконечно поблажлива, все-таки схвалила б вибір молодого Камб-ремера. Пам’ятаєш, якою доброго батька дитиною здалася їй ця дівчина давно, того дня, коли вона зайшла туди, аби зашити спідницю? Тоді це була ще дитина. А тепер, коли вона в літах, з неї вийшла чудова жінка. Твоя бабуся зрозуміла це з першого погляду. Вона сказала, що Жюп’єнова сестриниця шляхетніша за дука Ґермантського. — І все ж моїй матері було втішно усвідомлювати, що бабуся пішла з такого світу. Це було вищим виявом її любови до бабусі, бажанням уберегти її від останньої гризоти. — А все ж, як ти гадаєш, — спитала моя мати, — чи міг Сваннів батько — правда, ти його не знав

— коли-небудь уявити, що в жилах його правнука чи правнучки тектиме кров матінки Мозер, яка привіталася так: «Тень допри, банове», і кров дука Ґіза?

— Ох, мамо, це ще дивовижніше, ніж ти говориш. Сванни були людьми дуже достойними; їхній син і дочка, з їхнім становищем у світі, якби вони зробили хорошу партію, могли б досягти багато чого. Але все пропало, бо він побрався з кокоткою.

— О, зараз тобі і кокотка! Ти знаєш, люди, може, були злосливі. Я ніколи в це не вірила.

— Саме кокотка! Колись іншим разом я тобі розкрию... родинні таємниці.

Поринувши в глибоку задуму, моя мати промовила:

— Донька жінки, з якою твій батько не дозволив мені ні разу привітатися, виходить за небожа маркізи де Вільпарізіс, у якої твій батько спершу не дозволяв мені бувати — він вважав, що це для мене надто високі пороги! — І по паузі: — Син маркізи де Камбремер, з яким Лаґранден довго боявся нас знайомити, бо ми були для нього не надто вишукані, одружується з сестриницею людини, яка наважилася б до нас прийти тільки чорними сходами!.. А проте твоя бідолашна бабуся мала рацію. Пам’ятаєш, вона казала, що велике панство дозволяє собі те, що шокувало б дрібне міщанство, і що королева Марі Амелія втратила в її очах, підлещуючись до коханки принца Конде, аби та умовила його заповісти на користь дука Омальського? Пам’ятаєш, як вона не могла дарувати Ґра-монам, що дочки в цій родині, дівчата святого життя, ймену-валися Коризандами на честь роману їхньої прабабки з Генріхом Четвертим? Так діється, може, й серед міщанства, але не так відверто. Тобі не здається, що це могло б потішити твою бідолашну бабусю, — журно провадила мати, — адже всі радощі, які без протесту з нашого боку обминали мою бабусю, були найпростішими житейськими радощами: почути новину, подивитися п’єсу, навіть якусь «лицьовану». — Уявляєш її подив? Я певна, що для неї це було б потрясіння. Ці шлюби шокували б твою бабусю, їй було б неприємно про них чути. Краще, що вона про них не дізналася. — Хай би там що, а мамі було втішно думати, що на мою бабусю та чи інша подія справила б зовсім особливе враження, що пояснювалося її винятковим характером і що мало б велику вагу.

Коли заходила якась смутна подія, чого не можна було передбачити, — безголов’я або зубожіння якогось нашого давнього знайомого, якийсь супільний розрух, пошесть, війна, революція, моя мати казала собі, що, може, бабусі краще було нічого цього не бачити, що, може, вона б цього не винесла. Коли ставалося щось подібне, моя мати, на противагу лихим людям, яким було приємно уявити, що ті, кого вони не люблять, намучилися навіть більше, ніж можна було гадати, з любови до бабусі гнали від себе думку, що вона могла зазнати щось гнітюче, принизливе. Вона завжди уявляла, що бабуся стоїть навіть поза спокусами цього зла, для якого не повинно бути місця на світі, і думала, що смерть стала, по суті, для неї благом, уберігаючи від видовиська страшної теперішнос-ти таку шляхетну натуру, як вона, нездатну з нею примиритися. Оптимізм — це філософія минувшини. А що з усіх можливих минулих подій ми знаємо єдино ті, що відбулися, ми маємо зло, вчинене ними, за річ неминучу і вважаємо їхньою заслугою ту дещицю добра, яку вони не могли не принести з собою, причому нам здається, що без них те добро було б неможливе. Вона намагалася вгадати, що відчувала б моя бабуся, дізнавшись про ці події, і водночас переконувала себе, що наші не такі високі уми нічого б не передбачили. «Уяви собі, як твоя бідолашна бабуся дивувалася б!» — сказала мені спершу мама. І я відчував, що вона воліла б повідомити бабусі все особисто, їй було жаль, що бабуся ні про що не дізнається; їй здавалося несправедливістю, що стаються факти, в які бабуся відмовилася б вірити, залишаючись із хибним і не повним знанням про людей і суспільство, бо шлюб Жюп’єнового дівчиська з Леґранденовим сестринцем змінив би бабусин світогляд не меншою мірою, ніж коли б моя мати зуміла повідомити їй, що нарешті розв’язано проблеми повітроплавства і бездротового телеграфа, на її суд, нерозв’язні. Проте мамине бажання поділитися з бабусею тріумфами нашої науки незабаром здалося їй ще егоїстичнішим. Згодом я довідався — під час перебування у Венеції я не міг бути свідком цього всього, — що руки мадемуазель де Форшвіль домагалися дук де Шательро і принц Силістрійський, тоді як Сен-Лу женихався до мадемуазель д’Антраґ, доньки дука Люксембурзького. Ось як це зайшло. Оскільки мадемуазель де Форшвіль мала сто мільйонів, віконтеса де Марсант визнала її за блискучу партію для свого сина. Проте вона дала маху, хвалячись, як їй подобається ця дівчина — багата чи бідна, байдуже, не в багатстві, мовляв, щастя, хай вона і без посагу, а мати таку дружину — це мрія для найперебірливішого жениха. Що й казати, сміливі слова для жінки, ласої лише на сто мільйонів, які засліплювали їй очі. Одразу всім стало ясно, що вона ладила її для сина. Принцеса Силістрійська зчинила неймовірний галас, почала розводитися про високе становище Сен-Лу і заявляти, що коли він одружиться з дочкою Одетти і жида, йому доведеться розпрощатися з Сен-Жерменським передмістям. Віконтеса де Марсант, людина хоч і самовпевнена, одначе сп’ятилася від галасу, зчиненого принцесою Силістрійською, і відступила, а принцеса негайно заслала сватів від свого власного сина. Вона галасувала тільки для того, аби відбити Жільберту для себе. Тим часом віконтеса де Марсант, не бажаючи зостатися на бобах, миттю звернулася до мадемуазель д’Антраґ, доньки дука Люксембурзького. Зі своїми двадцятьма мільйонами та здавалася їй не такою жаданою, але вона знай товкла всім, що Сен-Лу не може побратися з якоюсь панною Сванн (про мадемуазель де Форшвіль уже не було й мови). Та невдовзі потому хтось мимохідь кинув, що дук де Шательро збирається пошлюбити мадемуазель д’Антраґ, і тоді віконтеса де Марсант, особа як мало хто вимоглива, відчула себе враженою у своїй гідності й змінила тактику: вернулася до Жільберти, попросила від синового імени її руки, і заручини відбулися негайно.

Обоє заручин викликали жваві балачки у найрозмаїтіших колах суспільства. Кілька материних приятельок, які бачили Робера де Сен-Лу в нашому домі, прийшли до неї в її приймальний день спитати, чи це той самий, з ким я водився. Мовлячи про другий шлюб, деякі заходили так далеко, що твердили, ніби тут не йшлося про родину Камбремер-Леґранден. Ці дані були почерпнуті з іншого джерела, бо маркіза з дому Леґранден заперечувала це напередодні оголошення заручин. Я запитав себе, чому ані пан де Шарлюс, ані Робер, які незадовго перед тим написали мені листа, повідомляючи по-приятельському про свої плани подорожі, де нібито не було місця для таких церемоній, про це навіть не заїкнулися? Не здаючи собі справи, що такі події тримаються в таємниці аж до кінця, я з їхньої мовчанки зробив висновок, що був для них не таким близьким другом, як гадав, що з огляду на Сен-Лу мені боліло. Але чому дивуватися, що мене не втаємничили? Адже я вже. знав, що ласкавість і щирість великого панства, життя «на рівній нозі» з ними — всього-навсього комедія. В цьому домі жінок, де попит був переважно на чоловіків, де пан де Шарлюс злапав Мореля, де «домоврядниця», постійна читачка «Ґолуа», коментаторка світських новин, розмовляючи з клієнтом товстуном, який приходив туди пити вкупі з молодиками море шампанського, аби ще погладшати й бути певним, що на війну його «не залигають», заявила: «Здається, юний

Сен-Лу — «з тих», і юний Камбремер теж. Бідолашні наречені! У кожному разі, якщо ви знаєте женихів, дайте їм нашу адресу. Вони знайдуть тут усе, що їм заманеться. На них можна заробити чимало». На це гладун, хоча й сам був «з тих», заперечив, що він часто бачить Камбремера і Сен-Лу в його кузенів д’Ардонвільє і обидва дуже ласі на жіноту і що вони аж ніяк «не з тих». «Ет!» —скептично махнула «домоврядниця», але ніяких доказів вона не мала, а була лише переконана, що в наш вік збоченство могло б позмагатися з безглуздою пристрастю ославляти людей. Дехто запитував мене в листах, — у таких виразах, ніби йшлося про висоту жіночих капелюшків у театрах або про психологічний роман, — «що я думаю» про ці два шлюби. Я не зважувався відповідати на такі листи. Про ці два шлюби я нічого не думав, тільки відчував великий смуток, як відчуваєш тоді, коли дві частини твоєї минувшини, ошвартовані біля тебе, на яких ти, може, протягом довгих років будував без запалу якусь приховану надію, нараз серед радісного свисту пари відпливають безповоротно, як два кораблі до незнаних гаваней. Щодо зацікавлених осіб, то вони мали на ці шлюби погляд цілком природний, бо йшлося не про інших, а саме про них. «Щасливі» шлюби, що ґрунтувалися на таємному пороку, вони раніше завжди брали на глум. І навіть Камбремери, рід старезний і безпретензійний, перші були схильні забути про Жюп’єна і думати єдино про нечувану велич роду д’Орлон, якби не виняток, який становила собою та, хто мав би найбільше пишатися цим шлюбом — маркіза Камбремер-Леґранден. Злослива на вдачу, вона діставала більшу втіху від приниження своїх, ніж від звеличення своєї особи. Отож-бо не люблячи сина і пройнявшись нехіттю до майбутньої синової, вона заявила, що одруження з особою невідомого походження ще й кривозубою для нащадка Камбремерів — нещастя. Він же, кохаючись у товаристві літераторів таких як Берґотт чи навіть Блок, не міг уже, звичайно, завдяки такій блискучій партії стати більшим снобом, але, вважаючи себе спадкоємцем дуцтва д’Олоронського, «владних княжат», як писали газети, був настільки переконаний у своїй величі, що міг собі дозволити водитися з ким завгодно. Отож він нехтував малою шляхтою задля розумної буржуазії в ті дні, які він присвячував «їх високостям». Нотатки в газетах стосовно Сен-JIy і перелік усіх його королівських предків надавали моєму другові нової величі, але мене засмучували, нібито він переродився, зробився нащадком Робера Сильного, а не моїм другом, який недавно сидів у повозі на складаній лавочці, щоб мені на моєму місці було зручніше; те, що я не передбачив його одруження з Жільбер-тою, що вони здалися мені в листі зовсім іншими, ніж напередодні, зненацька, як випадання осаду під час хемічної реакції, вразило мене, хоча я мав би усвідомити собі, що він людина зайнята і що шлюби часто беруться саме так, раптово, замість розладнаного шлюбу. І ця жура, така сама незбутна, як під час переїзду, гірка, як ревнощі, які викликали в мені своєю ґвалтовністю, своїм збігом ці шлюби, була така глибока, що згодом мені про неї нагадало, по-дурному приписавши мені, на противагу тому, що відбувалося зі мною тоді, подвійне, потрійне, четвертне передчуття.

Люди світські які досі не звертали на Жільберту уваги, мовили мені з цікавістю і повагою: «О, то це вона виходить за маркіза де Сен-Лу!» — і пильно дивилися на неї, ласі не тільки на події паризького життя, а й налаштовані збагатити свої відомості та переконані у проникливості свого погляду. Натомість ті, хто знав єдино Жільберту, просто їли очима Робера, просили (хоч були мені майже зовсім незнайомі) відрекомендувати їх йому і, познайомившись із женихом, приходили до мене у захваті. «Він дуже гарна людина», — казали вони мені. Жільберта свято вірила, що ім’я маркіза де Сен-Лу в тисячу разів голосніше за титул дука Орлеанського, а що вона передусім належала до свого духовного покоління, то їй не хотілося бути дурнішою за інших, і вона почала говорити mater semita[10], а щоб справити враження дуже розумної, додавала: «Зате для мене це мій pater».

— Певно, шлюб юного Камбремера залагодила принцеса Пармська, — сказала мені мати. І це була свята правда. Принцеса Пармська давно склала собі з Леґранденових творів уявлення про нього як про людину вишукану; знала вона і маркізу де Камбремер, яка міняла тему розмови, коли принцеса запитувала її, чи не Леґранденова вона сестра. Принцеса знала, як важко переживає маркіза де Камбремер те, що вона залишилася за порогом вищого світу, де ніхто її не приймав. Коли принцеса Пармська, взявши на себе місію знайти партію для мадемуазель д’Олорон, спитала барона де Шарлюса, чи не знає він милого освіченого чоловіка на ім’я Леґранден де Мезеґліз (так титулував себе тепер Леґранден), барон спершу відповів, що не знає, потім йому нагло пригадався пасажир, з яким він колись уночі познайомився у вагоні і який дав йому свою візитівку. Барон загадково усміхнувся. «Може, то він і був», — сказав він собі. Почувши, що принцеса мала на увазі сина Леґранденової сестри, він гукнув:

— О, це було б справді щось незвичайне! Якби він уродився в стрия, то це б мене не вразило. Я завше казав, що з них виходять найкращі чоловіки.

— З кого? — запитала принцеса.

— Я пояснив би вашій високості, якби ми бачилися частіше. З вами приємно розмовляти. Ваша високість така розумна! — сказав Шарлюс; йому хотілося пощирувати, але до звірянь справа не дійшла. Ім’я Камбремер йому подобалося; хоча родичів він не любив, але знав, що це одне з чотирьох бретонських баронете, і краще, на що він міг сподіватися для своєї годованки, це старовинне, всіма шановане ім’я, з міцними зв’язками у своїй провінції. Принц був би неможливий, та й небажаний. А це було саме те, що потрібно. Принцеса послала по Леґрандена. З певного часу він змінився зовні, і то на краще. Деякі жінки не зважають на своє обличчя, дбають лише про тонкий стан і не вилазять із Марієнбада. Леґранден прибрав хвацької постави офіцера-кавалериста. В міру того як пан де Шарлюс гладшав і робився все повільнішим, Леґранден ставав усе стрункішим і рухливішим — протилежні якості однієї й тієї самої причини. Леґранденова звинність мала ще й психологічне підложжя. Леґранден одвідував тихі затишки і, не бажаючи, щоб бачили, як він входить і виходить, заскакував туди прожогом. Коли принцеса повела з ним мову про Ґермантів, про Сен-Лу, він заявив, що знає їх віддавна, але сплутав: Ґермантів він знав з чуток, а особисто стикався у моєї тітки з батьком майбутньої пані де Сен-Лу, Сванном, чию вдову й доньку Леґранден, до речі, обминав десятою дорогою в Комбре.

— Я навіть недавно мандрував із братом дука Германського, паном де Шарлюсом. Він сам почав розмову, а це добрий знак, бо доводить, що він не бундючний дурень, не претензійний. О, я знаю, що про нього плещуть! Але я цьому не вірю. Зрештою, приватне життя моїх ближніх не обходить мене. Він справляє враження людини щиросердої, добре вихованої.

Принцеса Пармська згадала про мадемуазель д’Олорон. У середовищі Ґермантів розчулювалися над шляхетним серцем пана де Шарлюса, над тим, як він з властивою йому добротою ощасливив бідну, славну дівчинку. Дук Ґермантський, побиваючись, що в його брата така слава, давав зрозуміти, що цей жест, хай би який гарний, цілком природний. «Не знаю, чи гаразд мене зрозуміють, але тут усе природно», — казав він начебто сумбурно, проте цей сумбур якось принаджував. Його метою було довести, що дівчина — дочка його брата, якого він визнав. Водночас це виправдовувало існування Жюп’єна. Принцеса Пармська підпирала цю версію, аби переконати Леґрандена, що юний Камбремер пошлюбить когось на зразок мадемуазель де Нант, одну з тих нешлюбних дочок Людовіка XIV, якими не гордував ні дук Орлеанський, ні принц Конті.