Розділ четвертий

До речі, я в той час часто бачився з Жільбертою — ми з нею знову підтримували стосунки. Тривалість нашого приятелювання протягом життя неоднакова. Минає час, і ми бачимо, що між тими самими людьми по довгій перерві знову виникають (як у політиці — давні кабінети міністрів, як у театрі — забуті п’єси) колишні дружні взаємини, і зав’язуються вони на обопільну втіху. Через десять років один уже не відчуває надто палкого почуття, а другий не страждає від надто вимогливого деспотизму першого. Залишається тільки згода. Все, в чому Жільберта відмовляла мені раніше, тепер давала дуже легко — звісно, тому, що я цього не домагався. Раніше багато чого було для неї неможливе, нестерпне, а нині, навіть не обговорюючи зі мною, чому з нею сталася така зміна, вона завжди була готова прийти до мене, ніколи не квапилася піти. Річ у тім, що зникла завада: моє кохання.

Я збирався трохи згодом на кілька днів поїхати до Тан-сонвіля. Ця подорож не дуже була мені на руку, бо в Парижі я мав, знявши для неї мешканнячко, молоду дівчину. Як інші не можуть обійтися без лісових пахощів чи озерного плюскоту, так я відчував потребу завжди мати її під боком — вночі в ліжку, а вдень у моєму авті. Адже кохання, ідучи в непам’ять, визначає, яким буде кохання наступне. Уже в лоні попереднього кохання, хоч їхнього походження ми не пригадуємо, виробляються щоденні звички: туга, пробуджена першого дня, викликала в нас палку потребу — згодом повторюючись, як обряд, значення якого забулося, — цих повторних проїздів попід домом коханої або її присутности в нашому домі, під нашим особистим наглядом або під опікою когось, хто тішиться нашою довірою і може пильнувати за кожним її рухом поза домом — усі ці звички, ніби рівний битий шлях, яким щодня курсує наша любов і який був колись пропечений вулканічною лавою вогненного почуття. Але ці звички переживають жінку, переживають навіть пам’ять про неї. Вони стають формою якщо й не всіх наших захоплень, то принаймні деяких, на зміну. Ось чому мій дім, на спомин про забуту Альбертину, вимагав присутносте нинішньої коханки, яку я ховав од гостей і яка тепер наповнювала моє життя, як колись Альбертина. Аби поїхати до Тансонвіля, я мусив добитися від неї згоди на те, щоб її кілька днів глядів один мій друг, байдужий до жінок. Я довідався, що Жільберта нещасна, що Робер зрадив її, але не так, як думали всі, як, може, гадала вона сама, як, у кожному разі, вона про це розповідала. В ній говорили самолюбство, бажання ошукати інших, ошукати саму себе, властива всім зрадженим певність у тім, що їм відомі всі способи зради, хоч їм відоме далеко не все, тим паче що Робер, як пристало сестринцеві пана де Шарлюса, афішував свою близькість з жінками, яких він компрометував і яких усі, не поминаючи й Жільберти, вважали за його аман-ток... У світі подейкували, що він не дуже церемонився, на вечорах не відступав ні на крок від якоїсь дами, потім забирав її з собою, даючи маркізі де Сен-Лу самій добиратися додому, як доведеться. Того, хто сказав би, що інша жінка, яку він так компрометував, насправді не його любаска, назвали б наївняком, сліпцем. Проте я, на лихо, був близький до істини, яка завдала мені гострого болю, через кілька слів, зронених Жюп’єном. Як же я був вражений, коли за кілька місяців перед від’їздом до Тансонвіля пішов провідати пана де Шарлюса, в якого давало себе знати серце, і, розмовляючи з Жюп’єном, якого застав самого, побачив любовного листа, адресованого Роберові, що був підписаний Бобеттою і перехоплений маркізою де Сен-Лу! Від колишнього баронового фактотума я довідався, що особа, схована під псевдо, це не хто інший, як скрипаль-хроніст, про якого ми говорили і який зіграв неабияку ролю в житті пана де Шарлюса! Жюп’єн не міг говорити про нього без обурення:

— Цей хлопчак може робити, що йому прибандюриться, руки в нього розв’язані. Але є місце, куди йому не слід потикатися, це місце баронового сестринця. Тим паче що барон кохає маркіза як рідного сина. Скрипаль намагався розбити подружжя. Яка підлота! Він, мабуть, удався до якихось диявольських підступів, бо ніхто не був так налаштований проти цього, як маркіз де Сен-Лу. Хіба він мало дурів за своїми коханками? Кинути барона, як кинув цей партач-музика, — це, можна сказати, по-лайдацькому, та хай воно залишається на його совісті. Але перекинутися на сестринця! Так не роблять.

Жюп’єн був щирий у своєму обуренні; в осіб, званих амо-ралами, вибухи гніву бувають такими самими сильними, як і в інших людей, трохи міняється тільки предмет. Окрім того, люди, чиє серце вільне, ці люди, засуджуючи небажані зв’язки, невдалі шлюби, нібито ми розпоряджаємося своїми почуттями, не беруть до уваги чудородного міража, супутника кохання, який так цілеспрямовано і так щільно сповиває кохану істоту, що «глупство», яке робить той, хто жениться з куховаркою або з коханкою свого кращого друга, є зазвичай єдиним поетичним учинком у житті цієї людини. Я зрозумів, що між Робером і його дружиною мало не дійшло до розриву (хоча навіть Жільберта ще до пуття не збагнула, що тут і до чого), і тільки віконтеса де Марсант, любляча мати, амбітна і розсудлива, все направила і примирила подружжя. Вона належала до тих кіл, де постійне змішування крови і збіднення маєтків спричинює як у пристрастях, так і в інтересах розквіт вад і компромісів. Вона з колишнім запалом боронила пані Сванн, одруження Жюп’єнової дочки, з колишнім завзяттям влаштувала шлюб свого сина з Жільбертою, підтримуючи сама себе, з болісною покорою, тією атавістичною мудрістю, яка принесла користь усьому Сен-Жерменському передмістю. І склепаний нею нашвидку шлюб Робера з Жільбертою, коштував їй, мабуть, менше клопотів і менше сліз, як змусити його порвати з Рахиллю: вона боялася, як би він не зійшовся з іншою кокоткою, а може, і з тією самою, бо Робер довго не міг забути Рахилі, хоча цей новий зв’язок міг стати для нього порятунком. Тепер я збагнув, що хотів сказати мені Робер у принцеси Ґермантської: «Шкода, що ця твоя бальбецька приятелька не має такого маєтку, якого жадає моя матір. Гадаю, що ми б з нею порозумілися». Він хотів сказати, що вона — з Гоморри, а він — із Содома, або, може, якщо він ще не був содомлянин, то йому вже тоді подобалися лише такі жінки, які були пов’язані з іншими. Отож, якби, за винятком рідких екскурсів у минуле, я не втратив цікавости до справ, пов'язаних із моєю подружкою, я міг розпитати про неї не тільки Жільберту, а й її чоловіка. Одне слово, та сама обставина збудила в Робері і мені бажання одружитися з Альбертиною (а саме те, що вона любить жінок). Але причини нашого бажання, як і його цілі, були зовсім інші. Я хотів женитися з розпачу від того, що я про це довідався, а Робер — на радощах; я для того, аби з допомогою постійного нагляду відвадити Альбертину від її нахилів; Робер хотів їх плекати і вважав, що як дати їй повну свободу, вона йому приводитиме своїх подружок. Оскільки Жюп’єн визначив нову орієнтацію Роберових тілесних утіх, таку відмінну від попередньої, як зовсім недавнє явище, то розмова, яку я мав з Бме і яка була для мене важким ударом, засвідчила, що колишній бальбецький метрдотель визначав цю зміну, це збоченство, набагато раніше. Нагода для розмови трапилася під час мого кількаденного побуту в Бальбеку, куди приїхав і Сен-Лу, узявши тривалу відпустку. Приїхав він туди з дружиною, якої в той перший період ніколи не покидав саму. Тільки молодий муж, який довгий час мав коханку, уміє при вході до ресторану зняти плащ зі своєї дружини, знає, як виявляти знаки уваги. Під час свого попереднього зв’язку Робер дістав виховання, потрібне для хорошого чоловіка. Недалеко від нього; за столом, сусіднім із моїм, сидів Блок, оточений роєм претензійних молодих професорів; збуджений, награно веселий, він голосно кричав, звертаючись до одного зі своїх друзів і подаючи йому меню таким широким жестом, що перекинув дві карафки з водою.

— Ні, ні, мій голубе, замовляйте ви! Мені ні разу в житті не вдалося скласти меню! Не люблю робити замовлення! — казав він чомусь гордо, й тут же, плутаючи літературу з гурманством, висловився за шампанське, пляшка шампанського, «чисто символічно», присмак для бесіди.

Зате Сен-Лу — той умів робити замовлення. Він сидів біля Жільберти, уже череватої (відтепер він безперервно робив їй дітей), начебто спав біля неї в їхньому спільному готельному ліжкові. Розмовляв він тільки з дружиною, решта готелю нібито не існувала для нього, але коли кельнер приймав замовлення, стоячи коло нього, Робер підносив свої ясні очі і кидав на нього погляд, не довше ніж на дві секунди, але цей погляд у своїй прозорій ясноті свідчив про цікавість зовсім відмінну, ніж цікавість у нормального клієнта, який довго приглядається до якогось посильного чи побігача, щоб кинути про нього гумористичні чи інші зауваження на втіху свого товариства. Цей короткий, нібито байдужий погляд, показуючи, що кельнер цікавив його сам собою, видавав тому, хто умів спостерігати, що цей зразковий муж, колись палкий Рахилевий коханець, провадив друге життя, яке здавалося йому куди цікавіше, ніж те, в якому він брав участь з обов'язку. Але його бачили тільки в цьому житті. Його очі вже повернулися до Жільберти, яка нічого не помітила. Робер відрекомендував їй по дорозі якогось знайомого і повів трохи пройтися. Саме в цю хвилю Бме розповідав мені про часи значно давніші, коли я за посередництвом маркізи де Вільпарізіс познайомився в цьому ж Бальбеку із Сен-Лу.

— Саме так, пане, повірте мені, — сказав Еме, — це річ ар-хизнана, я знаю про це дуже віддавна. Коли месьє приїхав до Бальбека вперше, месьє маркіз замкнувся в номері з моїм ліфтером, під приводом проявлення фотографій мадам, бабусі месьє. Хлопець хотів поскаржитися, і нам довелося стати на голову, щоб загасити скандал. А потім, месьє, месьє пам'ятає той день, коли месьє прийшов до ресторану снідати вкупі з месьє маркізом де Сен-Лу та його коханкою, месьє маркіз узяв її за ширму. І, мабуть, месьє ще пам’ятає, як месьє маркіз пішов геть, кажучи, що його розлютували. Я не кажу, що мадам мала тоді рацію. Вона, справді, викидала йому коники. Але ніхто мене не переконає, що того дня месьє маркіз не прикидався. Як на мене, він хотів позбутися месьє і мадам.

Що ж до того дня, то я був певен, що як Еме не брехав навмисне, то він дуже й дуже помилявся. Надто добре я пам’ятаю, в якому стані був Робер і як він відважив ляпаса журналістові. Так само було і з Бальбеком: або тоді збрехав ліфтер, або тепер брехав Еме. Так мені, принаймні, здавалося, бо певности мати я не міг: ми ніколи не бачимо більше, ніж один бік чогось, і якби мені не було так прикро, я відчув би якусь красу в тому, що для мене відсилання ліфтера до Робера стало зручним способом передачі йому листа й одержання відповіді, а для нього то була нагода познайомитися з тим, хто йому подобався. Справді, всі речі, принаймні, не однозначні.

Ту незначну дію, яку ми виконуємо, хтось інший доповнює низкою дій, зовсім відмінних. Пригода Сен-Лу з ліфтером, якщо тільки вона мала місце, вже не видавалася мені мало пов'язаною з банальною передачею мого листа, як прелюдія Трістана не повинна виглядати непередбачливою для того, хто знав би Ваґнера лише як автора дуету в Лоенґріні. Безперечно, речі являють людям єдино обмежену кількість своїх безмежних властивостей, а все через убогість наших чуттів. Предмети наділені барвою, бо ми маємо очі; а скільки б інших епітетів вони заслужили б, якби ми мали сотні чуттів? І як би різнилися вони в наших очах, можна зрозуміти з того, чим є в нашому житті бодай найменша подія, яку ми бачимо тільки частково, а думаємо, що всю, тоді як хтось інший спостерігає за нею у вікно з другого боку нашого дому і сприймає її інакше.

Якщо Еме не помилявся, Роберів рум'янець тоді, як Блок згадав про ліфт, може, був викликаний не тільки тим, що той сказав «лайфт». Але сам я був певен, що фізіологічна метаморфоза Сен-Лу тоді ще не почалася і що в той час він любив єдино жінок. Сягаючи думкою в минувшину, найкраще я міг це довести дружбою, яку він виявляв до мене в Бальбеку. Тільки цікавість до жінок робила його здатним до дружніх почуттів. Згодом до чоловіків — принаймні певний час — він виказував байдужість, як на мене, почасти щиру, бо зробився тоді надто сухим, і зумисне підкреслену, аби було видно, що його уваги заслуговують лише жінки. А все ж мені згадується, як одного дня в Донсьєрі, коли я йшов на обід до Вердюренів, Сен-Лу затримав погляд на Чарлі і сказав мені: «Цікаво, що цей хлопець чимось нагадує Рахилю. Тобі це не впало в очі? Я бачу в них схожі риси. Зрештою, мене це не цікавить». А проте погляд його блукав десь у просторі, ніби він замріявся, перш ніж вернутися до гри в карти або піти на проханий обід, про далеку подорож, яку він навряд чи відбуде, але тужить за нею. Але якщо Робер знаходив якусь схожість між Чарлі й Ра-хиллю, то Жільберта й собі намагалася виглядати так, як вона, і на догоду йому вплітала у волосся червоногарячі, рожеві або жовті шовкові стрічки і зачісувалася так само, думаючи, що її муж досі закоханий у тамту, і ревнувала до неї. Цілком можливо, що Роберове почуття вагалося на пограниччі, що ділить любов якогось чоловіка до жінки і любов якогось чоловіка до чоловіка. У кожному разі спомин про Рахилю мав тут характер суто естетичний. І навряд щоб і перед тим справа виглядала інакше. Одного дня Робер прийшов до неї з просьбою переодягтися по-чоловічому і начесати на лоба жмут волосся, але, оглянувши її, залишився незадоволений. А все ж він і досі був прив'язаний до Рахилі і старанно, хоч і без утіхи, виплачував їй, як і обіцяв, величезну ренту, що не завадило їй згодом йому нападлючити. Жільберта не шкодувала б про цю його щедрість, якби знала, що це було тільки виконання жертовної обіцянки, не підкріпленої й тінню кохання. Попри все, Робер удавав, начебто кохає Рахилю. Гомосексуалісти були б найкращими мужами у світі, якби не розігрували цієї комедії з жінками. Зрештою, Жільберта не нарікала. Саме віра в те, що Робера кохала Рахиль і кохала довго, пробудило в неї почуття до нього і змусило її відмовити кращим женихам; вона думала, що, одружуючись із нею, він ішов на поступки. І справді, порівняння, яке він робив між цими двома жінками (все ж такими нерівними з погляду чарів і вроди), спершу було не на користь чарівної Жільберти. Але згодом вона виросла в оцінці чоловіка, тоді як Рахиль змізерніла в його очах. Ще одна особа цілком змінила свій погляд: це пані Сванн. Якщо для Жільберти Робер уже перед одруженням малювався з подвійним німбом на голові, створеним, з одного боку, його життям із Рахиллю, постійно розголошуваним скаргами віконтеси де Марсант, а з другого — тим престижем, який Ґерман-ти завжди мали в Сваннових очах, а отже, і в очах його доньки, то зате пані де Форшвіль воліла б шлюбу блискучішого, може, вінценосного (існували ж зубожілі королівські родини, які поласилися б на гроші — як, зрештою, виявилося, значно менші, ніж обіцяні вісімдесят мільйонів, відмиті іменем де Форшвіль), і зятя з кишенями не такими дірявими завдяки його життю віддаля від світу. Проте вона не здолала вплинути на Жільберту й гірко скаржилася всім, картаючи і неславлячи свого зятя. Аж це одного чудового дня все змінилося, зять став янголом, осудниця його як лихословила, то потаєнці. А все тому, що вік зберіг пані Сванн, а нині пані де Форшвіль, цілими уподобання жінки-утриманки, але, через дезертирство зітхальників, позбавив її засобів для задоволення цих уподобань. їй хотілося щодня мати нове кольє, нову сукню, всіяну діямантами, ще розкішніше авто, але вона не була досить багата, оскільки Форшвіль попроїдав майже усе, а доньку мала чарівну, але — який же це юдейський предок тяжів тут над Жільбертою? — страшенно скупу, рахубну оцінницю кожного не те що материного, а й чоловікового франка. І раптом пані Сванн винюшила протектора, а потім і справді знайшла його в особі Робера. Те, що вона жінка не першої молодости, не мало значення для зятя, вже не ласого до жінок. Він жадав лише від тещі, аби вона залагоджувала те чи інше тертя, яке виникало між ним і Жільбертою, добивалася її згоди, коли він збирався вирушити у подорож з Морелем. Як тільки Одетта устряла в цю справу, одразу отримала в нагороду чудовий рубін. Ось чому Жільберта стала поблажливіша до свого чоловіка. Одетта підбивала на це дочку з тим більшим завзяттям, що сама стригла купони з цієї поблажливости. Завдяки Роберові вона могла на порозі п'ятдесятиріччя (а дехто казав, що шістдесятиріччя) вражати нечуваною розкішшю в кожному домі, куди її кликали обідати, кожного вечора, коли вона з’являлася на людях, і не був для цього потрібний, як раніше, «приятель», який, може, не був схильний брязкати капшуком і не хотів би чути ні про що чути. Таким чином вона ввійшла, мабуть, уже назавжди, в період остаточної здержливости і здавалася ще елегантнішою, ніж будь-коли.

Не тільки злосливість, нехіть давнього злидаря до хазяїна, який його збагатив і водночас (згідно з характером, а ще більше з лексикою пана де Шарлюса) дав йому відчути різницю у їхньому становищі, штовхнула Чарлі в обійми Сен-Лу, завдаючи ще сильнішої муки баронові. Ним керував, напевне, ще й інтерес. У мене виникло враження, що Робер давав йому багато грошей. На одному вечорі, де перед від’їздом до Комбре я спіткав Робера, його манера поводження в товаристві гожої жінки, нібито його коханки, біля якої він тримався так близько, начебто вони були одним тілом, плутаючись на очах у всіх у згортках її спідниці, — викликала в мене думку про мимовільне повторення — тільки ніби з додатком нервозности, різкіших рухів — родового жесту, підміченого мною в барона де Шарлюса, начебто одягненого в шати пані Моле (або іншої), знамено справи гінофілії, знамено не його власне, але охоче підняте ним як емблему, на його думку, охоронну і, може, наділену для нього естетичною вартістю. Повернувшись, я був вражений, як цей хлопець, такий марнотратний тоді, коли був багатий, нині став ощадливий. Що людина цінує те, чим володіє, і що той, хто розкидав золото, якого мав так мало, збирає те, чого йому не брак, це, звичайно, явище досить поширене, але в цьому випадку воно набирало, як мені здавалося, форми особливої. Сен-Лу відмовився брати фіакр, а висідаючи з трамвая, зберіг пересадочний квиток. Очевидно, в ньому зріли, для іншої мети, таланти, набуті ним під час зв’язку з Рахиллю. Молодик, який довго жив із жінкою, не такий зелений, як новачок, який до одруження не мав жодного роману. Досить було в ті нечасті дні, коли Робер приводив свою дружину снідати до ресторану, подивитись, як вправно і поштиво він здіймав з неї верхній одяг, як замовляв сніданок і віддавав інші розпорядження, як старанно розгладжував Жільбертині рукави, перш ніж забрати жакет. Було видно, що до одруження з нею він довгий час був коханцем іншої жінки. Так само, як він мусив вникати у найдрібніші деталі Рахилиного господарства — почасти тому, що вона не мала до цього тями, а також із ревнощів, які схиляли його до того, щоб самому доглядати все, він міг, керуючи маєтками своєї дружини і ведучи їхнє спільне господарство, виконувати й далі ці функції вправного і розумного адміністратора, тим паче, що Жільберта не бралася й за холодну воду й охоче покладалася в усьому на нього. Але, звичайно, він це робив передусім тому, щоб навіть найменші окрушини домашнього бюджету давати Чарлі, забезпечуючи йому чималий достаток без відома Жільберти і не завдаючи їй прикрощів. Можливо, він вважав скрипаля за марнотратника, «як усіх митців». (Чарлі так титулував себе без переконання і без жодної гордости, виправдовуючись за звичку не відповідати на листи тощо і за цілу купу вад, які, на його думку, пов'язані з психікою митця.) Особисто я був переконаний, що з погляду моралі абсолютно байдуже, від кого діставати насолоду — від чоловіка чи від жінки, і що це річ цілком природна і людська шукати її там, де можна знайти. Отож якби Робер парубкував, його взаємини з Чарлі не мали б мені боліти. А проте я усвідомлював, що біль, який я відчував, був би не менш гострий і тоді, коли б Робер залишався парубком. Від будь-кого іншого, крім нього, я сприйняв би це спокійно. А проте я плакав, згадуючи, як колись до іншого Сен-Лу я відчував прихильність таку щиру, якою — як свідчили його нові холодні і стримані манери — тепер мені він не відповідав, оскільки відколи предметом його жадання стали чоловіки, в ньому не залишилося для них місця на дружні почуття. Як ця зміна могла зайти в хлопця, такого бабія, такого охочого до жіноцтва, що коли Рахиля («Рахилю, ти від Бога») захотіла його покинути, він так побивався, що ми боялися за його життя? Може, схожість між Чарлі та Рахиллю — для мене непомітна — стала кладкою, що дозволила Роберові перейти від батькових до вуйкових уподобань, аби зазнати фізіологічної еволюції, яка навіть у барона сталася досить пізно? Адже слова Еме іноді сіяли в моїй душі тривогу; пригадувався Робер того року в Бальбеку; під час розмови з ліфтером він так само обминав його увагою, як барон де Шарлюс, коли звертався до деяких чоловіків. Але це могла бути спільна риса його і пана де Шарлюса, породжена гонором і манерою поведінки Ґермантів, а не своєрідними нахилами барона. Дук Ґермантський, позбавлений цих нахилів, так само нервово, як пан де Шарлюс, вивертав п’ясть руки, ніби носив мереживні манжети, а в його голосі теж проривалися різкі й неприродні інтонації, всі ці манери, яким у пана де Шарлюса хотілося приписати інше 'значення, які він і справді надав їм сам, адже індивід виражає свої особливості з допомогою рис безособових та атавістичних, які, зрештою, може колись були чиїмись індивідуальними особливостями й закріпилися в жесті чи в голосі. За цією гіпотезою, дотичною вже до природної історії, ми не повинні бачити в панові де Шарлюсові одного з Ґермантів, враженого збоченням і який висловлюється почасти з допомогою рухів, характерних для Ґермантів, а дука Ґермантського, який був у цій виродженій родині істотою винятковою, настільки помилуваного спадковою хворобою, що в нього її зовнішні прояви втратили свій сенс. Пригадується, коли я вперше побачив Сен-Лу в Бальбеку, такого білявого, створеного з такого коштовного й рідкісного матеріялу, манірного, з його пурхотливим моноклем, він здався мені жінкуватим, що, звичайно, не було наслідком того, що я нині чув про нього, а пояснювалося особливим чаром Ґермантів, гожістю тієї саксонської порцеляни, з якої була зроблена і дукиня. Я пригадав його прив’язання до мене, його ніжний, сентиментальний спосіб розмови і сказав собі, що це могло когось ввести в оману, але тоді не мало того значення, про яке я довідався тепер, навіть навпаки. Але коли це почалося? Якщо під час мого другого бальбецького побуту, то чому він ні разу не відвідав ліфтера і ніколи мені про нього не заїкнувся? А щодо першого року, то як я взагалі міг би звернути на нього увагу, якщо він був тоді так палко закоханий в Рахилю? Під час того першого побуту Сен-Лу видався мені людиною рсобливою, як усі Ґерманти. І справді, він був ще більшим оригіналом, ніж я собі уявляв. Але того, чого ми не пізнаємо завдяки безпосередній інтуїції, про що дізнаємося від інших людей, ми зовсім не годні переказати нашій душі; відповідний момент минув, її контакт із дійсністю уже перервався; ми не можемо тішитися відкриттям, для цього вже пізно. Отож я не міг ним тішитися, оскільки це завдавало мені прикрости. Звичайно, після розмови з бароном де Шарлюсом у пані Вердюрен у Парижі я вже не сумнівався, що те, що сталося з Робером, стається з багатьма достойними людьми, навіть з найінтелігентнішими і найкращими. Мені було б байдуже, якби я довідався це про будь-кого іншого, але тільки не про Робера. Сумнів, який у мені заронили слова Еме, кидав тінь на всю нашу дружбу в Бальбеку і в Донсьєрі. Хоча в дружбу я перестав вірити і був переконаний, що до Робера я ніколи по-справжньому її не відчував, але на думку про ці пригоди з ліфтером і рестораном, де ми обидва снідали в товаристві Рахилі, я мусив зробити велике зусилля, щоб не розплакатися.

Я міг би й не затримуватися на своєму комбрейському побуті, бо то був у моєму житті період, коли про Комбре я думав найменше, якби саме там, хай і не цілком певно, не підтвердилися думки, які пов'язувалися спершу з Ґермантською стороною, так само як і інші, що спали мені на Мезеглізькій стороні. Щовечора я розпочинав, в іншому напрямку, пообідні прогулянки, які ми відбували в Комбре, ходячи на Мезеглізьку сторону. Обідали ми в Тансонвілі о тій порі, коли в Комбре давно вже спали. Оскільки стояла спека і до того пополудні Жільберта малювала в замковій каплиці, ми дві години гуляли перед обідом. Давню втіху — милуватися дорогою назад пурпуровими небесами, що облямовували Кальварій і купалися в Вівоні, — заступила інша: втіха від нічної прогулянки, коли в селі нікого не здибаєш, окрім синястого трикутника, неправильного і хисткого, — то верталася овеча отара. На одній половині піль вигасав захід, над другою світив місяць, і невдовзі місячне сяйво затоплювало всю околицю. Бувало, що Жільберта покидала мене самого, і я чимчикував уперед, залишаючи позаду свою тінь, ніби човен, що пливе крізь зачаровані розлоги; найчастіше вона йшла поряд. Частенько ми прогулювалися в тих місцях, де минало моє дитинство, отож я не міг не відчувати, куди дужче, ніж колись у Ґермантській стороні, що я ніколи, мабуть, не зможу писати; до цього додавалося відчуття, що і уява і вражливість вичахли, коли я переконався, як мало цікавить мене Комбре. Мене гнітило те, що я майже нічого не здатний воскресити з пережитого. Над берегом, з боку бечівника, Вівона здавалася мені вузькою й негарною. Не те щоб я зауважив якісь кардинальні зміни проти того, що мені згадувалося. Але відірваний від місць, які мені знову довелося переміряти, відірваний уже зовсім іншим життям, я не знаходив між ними і собою дотику, з якого народжується, перш ніж навіть ми помітимо, миттєвий, чудовий і всеосяжний спалах спогаду. Не розуміючи до пуття природи цих спалахів, я журився думкою, що моя здатність відчувати й уявляти, мабуть, змаліла, скоро ті прогулянки на мене не справляють радощів. Жільберта, розуміючи мене ще менше, ніж я сам, розтроюдила мою журу, здивувавшись, чому я так побиваюсь. «Невже ви нічого не відчуваєте, — сказала вона,

— коли простуєте цією крутою стежкою, якою вже спиналися колись?» Та й сама вона так змінилася, що я вже не вважав її за красуню, хоча вона гарною й не була. Поки ми йшли, я дивився, як змінюється крайобраз, треба було то дертися на горби, то спускатися узбіччям. Мені подобалося гомоніти з Жільбертою. Правда, не без перепон. У деяких душах залягають поклади, несумісні між собою, батьків характер, материн характер; ми натикаємося то на той, то на той. Але назавтра порядок напластувань міняється. І зрештою невідомо, як розділити ці частини, кому вірити при винесенні вироку. Жільберта нагадувала ті країни, з якими не зважуються вступати у спілку, бо в них надто часто міняється уряд. Але, власне, це хибно. Пам'ять найпослідовнішої особи пізнавальна, пам’ять не дозволяє їй нехтувати зобов’язаннями, про які особа пам’ятає, навіть якщо вона їх і не підписувала. Жільберта була жінка недурна, хоча з великого розуму іноді в дур заходила, як її матір. Але, незалежно від її розумових здібностей, пам’ятаю, як у розмовах, які ми вели під час наших прогулянок, вона кілька разів неабияк мене здивувала. Перший раз, коли вона сказала: «Якби ви не були такий голодний і якби не було так пізно, то, узявши ліворуч, а потім праворуч, за якусь чверть години ми були б у Ґермантів». З таким самим успіхом вона могла б мені сказати: «Поверніть ліворуч, потім візьміть праворуч, і ви торкнетесь недотикального, осягнете недосяжного далека, про яке на землі ми знаємо тільки напрямок, тільки (я і сам колись вірив, що це і все, що довідаюся про Ґермантів, і, може, навіть не помилився) «сторону». А ще я здивувався, коли побачив «початкове джерело Вівони», яке уявлялося мені чимось таким самим неземним, як війстя до Пекла, а виявилося квадратовою пральнею, звідки пузирилися баньки. І втретє я здивувався, коли Жільберта сказала: «Якщо хочете, ми можемо якось піти до Ґермантів через Мезеґліз, це наймальовничіша дорога», — ця репліка, похитнувши все уявлення мого дитинства, підказала мені, що обидві сторони не такі вже несумісні, як я собі гадав. Але найбільше мене вражало, шо в цей приїзд я так мало згадував колишні роки, що я не дуже квапився знов побачити Комбре і що Івона здалася мені вузькою і бридкою. Проте якось Жільберта підтвердила ті уявлення, які в мені залишилися про Мезеґлізьку сторону; це сталося під час однієї з тих майже нічних виправ, хоча вони й відбувалися перед обідом, — але ж вона обідала так пізно! Поринаючи в таємницю гарної глибокої долини, вимощеної місячним сяйвом, ми пристали на хвилю, ніби двоє комах, ладних от-от залізти на дно блакитнявого квіткового келиха. Жільберта сказала тоді — може, просто з милої ввічливости господині, яка, шкодуючи, що ви вже йдете, хотіла б показати вам більше красот цих околиць, уподобаних вами, — одне з тих слів, у якому досвід світської жінки, уміючи користуватися умовчанням, простотою і стриманістю у виявленні почуттів, змушує вас повірити, що ви посідаєте в її житті місце, як ніхто інший. Нараз давши волю ніжності, якою наповнювали мене чудове повітря, легіт, якими ми дихали, я їй сказав: «Ви якось згадали круту стежину. Як я тоді вас кохав!» Вона відповіла: «Чому ви мені не сказали? Я й не здогадувалася. Я теж вас кохала. І навіть одного разу кинулася вам на шию». — «Коли саме?» — «Першого разу в Тансонвілі, ви гуляли з родиною, я поверталася; ніколи я ще не бачила такого ловкень-кого хлопчика. Я мала звичку, — додала вона неуважно й сором’язливо, — гратися з моїми ровесниками на руїнах Ру-сенвільського донжона. Ви скажете, що я була дикунка, адже там були дівчатка й хлопчики всякого розбору, щоб користати-ся з темряви. Теодор, півчак із комбрейської церкви, треба віддати йому належне, любчик (Боже, і такий гарнесенький!), а потім він страшенно споганів (тепер аптекарює в Мезеглізі) жирував там з усіма місцевими селяночками. А що мене пускали з дому саму, я бігла туди, як тільки могла вирватися. Не вмію вам і сказати, як мені хотілося, щоб і ви туди прийшли; добре пам’ятаю, що я мала тільки хвилину, аби дати вам знати, чого я хочу, не ризикуючи бути заскоченими нашими батьками; я так по-сороміцькому це показала, що мені соромно й досі. Але ви подивилися на мене з такою злістю, що я збагнула, що ви цього не хочете». І тут я збагнув, що, може, правдивими Жільберта та Альбертина були тоді, коли одної-єдиної миті віддавалися мені своїм поглядом, — одна перед живоплотом із рожевої тернини, друга на пляжі. І це я, не вміючи цього зрозуміти, згадавши про це надто пізно, через певний час, коли навіть ув інтимних розмовах зі мною вони боялися так щирувати, як тієї першої хвилини, зіпсував усе своєю незграбністю. Я дав тут цілковито маху — хоча, щоправда, ця відносна поразка щодо них була не така вже й безглузда — з тих самих причин, з яких Сен-Лу упустив Рахилю.

«І другого разу, — тягла Жільберта, — через багато років, коли я зіткнулася з вами у під’їзді вашого дому, напередодні нашої зустрічі в тітки Оріани; я не одразу впізнала вас, а радше впізнала несвідомо, бо мені закортіло того самого, що й у Тансонвілі». — «Проте між цими зустрічами були Єлисейські Поля». — «Так, але ви тоді надто мене кохали, і я не могла б уникнути інквізиторського допиту про все, що б я не вчинила». Я не запитав її, хто був той молодик, з яким вона йшла по Єлисейських Полях того дня, коли я вирушив на зустріч із нею і коли б я міг з нею помиритися, бо був ще час для цього, того дня, який, можливо, змінив би все моє життя, — якби я не спіткав ті дві тіні, злиті між собою у пітьмі. Якби я її спитав, вона, може, сказала б правду, як сказала б Альбертина, якби її воскресити. Бо й справді, хіба між нами і жінками, яких ми розлюбили, жінками, зустрінутими через цілі роки, не стоїть смерть, начебто їх уже немає на світі, бо сам факт утрати нашого кохання робить їх, тодішніх, або нас, тодішніх, уже неживими? А може, вона б не згадала або збрехала. Так чи інак, а мені вже було нецікаво це знати, бо моє серце змінилося ще більше, ніж Жільбертине обличчя. Тепер це обличчя мені вже не подобалося, та я й не був уже нещасливий і не здолав би збагнути, якби знов подумав про те, що я міг бути таким, спіткавши Жільберту, що дріботіла біля молодика, і сказати собі: «Це кінець, не хочу більше її бачити». Нічого не зосталося від тих мук, яких я зазнав того далекого року. Бо в цьому світі, де все зношується, все гине, є щось більше, ніж краса, що підпадає руйнації і залишає по собі ще менше слідів, — жаль.

Якщо, одначе, я не дивуюся, що я не спитав її тоді, з ким вона йшла по Єлисейських Полях, бо зі мною це бувало й раніше, Час звільнив мене від цікавости, я трохи дивуюся, що я не розповів це Жільберті, що того дня я продав старовинну хінську вазу, аби купити їй квітів. Це справді були такі смутні часи, що єдиною моєю втіхою було думати, що колись я безжурно зможу розповісти їй про цей зворушливий порив. Навіть через рік, якщо на шляху виникала небезпека зіткнення авт, єдине, задля чого мені хотілося залишитися живим, це щоб розповісти про все Жільберті. Я втішав себе, кажучи: «Мені нема чого квапитися, у мене попереду все життя». І тому мені не хотілося накласти головою. Розповідати все це тепер мені було б не так приємно, уже майже дивно і навіть «кумедно». «А зрештою, — вела далі Жільберта, — того дня, як я спіткала вас у під’їзді, ви були зовсім такий самий, як у Ком-бре. Якби ви знали, як мало ви змінилися!» Я знов побачив Жільберту в своїй уяві. Я міг би намалювати квадрат сонячного світла над глодом, лопатку, яку тримала в руці дівчинка, і її довгий погляд, утуплений в мене. Але через грубий жест, який супроводжував її погляд, я подумав, що цс погляд погорди, адже те, чого я бажав, здавалося, було невідоме дівчаткам, вони могли проробляти це лише в моїй уяві, в томливі години самотнього жадання. Ще менше я ладен був повірити, що так легко, так швидко, майже на очах мого діда одна з них мала зухвальство так виставляти себе.

Отож тепер, коли минуло стільки років, мені знову доводиться ретушувати той образ, так добре збережений моєю пам’яттю; ця операція навіть зробила мене щасливим, показуючи, що нездоланна безодня, яка, на моє переконання, існувала між мною і тією золотоволосою дівчиною, була ж така уявна, як Паскалева безодня, — ця операція виявилася дуже поетичною, бо її доводилося провести у глибині довгої низки років. Я трепетав з пожадання і жалю на думку про ру-сенвільські глибки. І водночас я був щасливий, кажучи собі, що радість, до якої рвалися всі мої думки і якої вже ніхто не міг мені повернути, існувала тільки в моїй уяві, насправді так близько від мене, в тому самому Русенвілі, про який я так часто згадував і який був видний з кабінета, де пахло ірисами. А я нічого не знав! Взагалі Жільберта перераховувала все, чого я прагнув тоді, гуляючи і не зважуючись повернути голоблі, мріючи побачити, як розступаються й оживають дерева. І вона могла піддатися тому, чого я так гарячково прагнув, якби тільки потрапив зрозуміти те і відшукати, я пізнав смак цього плоду ще в хлоп’яцтві. Ще більше, ніж мені уявлялося, Жільберта була в ту пору в Мезеґлізькій стороні.

І навіть того самого дня, коли я зіткнувся з нею у під’їзді, хоча вона й не була вже мадемуазель д’Оржевіль, відомою Ро-берові з домів розпусти (і, диво та й годі, саме у її майбутнього чоловіка я просив роз’яснень!), я не дуже помилився ні щодо її погляду, ні щодо того, з яких жінок вона була не тільки тоді, а й згодом. «Усе те було давненько, — сказала вона, — я ніколи більше не думала ні про кого, крім Робера, відтоді, як заручилися. І, знаєте, я картаю себе зовсім не за ті дитячі примхи».