Розділ «Бібліотечний Ел»

Брейді довго не міркував, щоб зрозуміти: його час як фізичної істоти практично скінчився. Він дурним народився, але таким не лишився, як кажуть в народі.

Так, є фізіотерапія — доктор Бабіно її прописав, і Брейді не міг чинити опір, — але її можливості обмежені. Урешті, він зміг прошкандибати футів із тридцять[34] коридором, який деякі пацієнти прозивали катівським шосе, — і то лише з допомогою координатора-реабілітолога Урсули Гейбер, мужикуватої фашистки з лесбійськими манерами, яка цим керувала.

— Іще крок, містере Хартсфілде, — промовляла Гейбер, а коли він над силу робив той крок, ця сука вимагала від нього наступного кроку, і наступного. Коли Брейді врешті дозволялося впасти в крісло, він тремтів і був мокрий від поту. При цьому він любив уявляти, як запихає Гейбер в одне місце просочені бензином ганчірки й підпалює їх.

— Молодець! — вигукувала вона тим часом. — Добре попрацювали, містере Хартсфілде!

Він спромагався пробурмотіти щось віддалено схоже на «дякую», а вона роззиралася навколо, гордо всміхаючись до всіх, хто опинявся поблизу. Погляньте! Моя ручна мавпа може говорити!

Він міг говорити (більше й краще, ніж вони думали) і міг прошкутильгати десять ярдів катівським шосе. У найкращі дні міг їсти заварний крем і не дуже при цьому обляпатися. Але він не міг одягтися, зав’язати шнурки, підтертися, навіть не міг користуватися пультом (таким схожим на «Річ 1» і «Річ 2» зі старих добрих часів) і дивитися телевізор. Узяти його він міг, але моторики для натискання на малі кнопочки йому бракувало. Якщо він міг увімкнути його з пульта, то врешті все закінчувалося тим, що він дивився на порожній екран із написом «Немає сигналу». Це його лютило — на початку 2012 року його лютило абсолютно все, — але він дуже старався цього не показувати. Сердиті люди мають причини сердитися, бо можуть думати, а овоч не має причин ні для чого.

Іноді забігали юристи з окружної прокуратури. Бабіно виступав проти таких візитів, кажучи юристам, що через них пацієнт регресує, що суперечить їхнім довгостроковим інтересам, але це не допомагало.

Іноді з тими юристами приїжджали копи, один раз коп прийшов сам. Це був жирний мудак із короткою стрижкою і бадьорими манерами. Брейді сидів у своєму кріслі, тож мудак розсівся на його ліжку. Жирний мудак сказав Брейді, що його племінниця була на концерті «Довколишніх». «Їй лише тринадцять, і вона від цього гурту просто шаленіє», — сказав він, посміюючись. Не припиняючи сміятися, він нахилився над своїм здоровенним пузом і вдарив Брейді по яйцях.

— Ось тобі подаруночок від моєї племінниці, — сказав жирний мудак. — Відчув? Ну, сподіваюся, ти все відчув.

Брейді справді відчув, тільки не так сильно, як, мабуть, сподівався жирний мудак, бо від пояса до колін у нього все майже заніміло. Мабуть, у голові згоріла якась схема, відповідальна за чутливість у цій ділянці, гадав Брейді. У нормальній ситуації це була б погана новина, але не тоді, коли отримуєш хук правою по сімейних цінностях. Він так і сидів там, не змінившись на лиці. По підборіддю повзла цівка слини. Але ім’я жирного мудака він запам’ятав: Моретті. Цей тепер теж у його списку.

Список у Брейді був довгий.

Він зміг міцно вчепитися в Сейді Макдональд завдяки отому першому, цілком випадковому сафарі до її мозку. (Ще міцніше він заволодів мозком ідіота-санітара — але навідатися туди було все одно, що провести відпустку в Нижньому місті.) Кілька разів Брейді вдавалося підвести її до вікна — місця, де в неї тоді стався напад. Зазвичай вона визирала й поверталася до своєї праці, що було прикро, але якось у червні 2012 року в неї стався черговий міні-напад. Брейді виявив, що знову дивиться її очима — але цього разу статус звичайного пасажира, який споглядає краєвиди з вікна, його не влаштовував. Тепер він хотів до керма.

Сейді підняла руку й попестила свої груди. Трохи стиснула їх. Брейді відчув легку напругу між ніг Сейді. Він її трохи розігрів. Цікаво, але особливої користі від того немає.

Подумав, чи не розвернути її та й вийти з палати. Пройтися коридором. Попити з фонтанчика. Отакий у нього живий інвалідний візок. А раптом до нього хтось заговорить? Що він скаже? А якщо Сейді знову скине його, коли вже тих спалахів не видно, і почне кричати, що Хартсфілд заліз їй у голову? Вирішать, що вона з глузду з’їхала. Можуть її звільнити. У такому разі Брейді втратить доступ до неї.

Натомість він заглибився в її розум, став дивитися, як рибки-думки зблискують, пропливаючи. Тепер вони були чіткіші, але здебільшого малоцікаві.

Але ось одна… червона…

Вона впала йому в око, щойно він подумав про неї, — бо він намагався змусити її про це подумати.

Велика червона риба.

Батьківська риба.