Розділ «Бібліотечний Ел»

Брейді кинувся навздогін і спіймав її. Це було легко. Його тіло майже ні на що не годилося, але в мозку Сейді він рухався жваво і спритно, немов балерина. Риба-батько регулярно розтлівала її між шістьма й одинадцятьма роками. Урешті він дійшов до краю і трахнув її. Сейді розповіла про це вчительці в школі, і її батька заарештували. Коли його випустили на поруки, він покінчив із собою.

Більше для розваги Брейді став напускати своїх власних риб в акваріум Сейді Макдональд: маленьких отруйних морських їжаків, які являли собою всього-на-всього дещо збільшені думки, які вона сама пригріла в зоні сутінків між свідомістю й підсвідомим.

Що це вона його привабила.

Що їй насправді були приємні його знаки уваги.

Що вона відповідальна за його смерть.

Що коли вже дивитися під таким кутом — то це взагалі було не самогубство. Якщо дивитися на це так — то це вона сама його вбила.

Сейді здригнулася, схопилася за голову, вона відвернулася від вікна. Брейді відчув нудотне запаморочення — і вилетів з її голови. Вона подивилася на нього: на її блідому обличчі читався відчай.

— Здається, я знепритомніла на пару секунд, — промовила вона і тремким голосом засміялася. — Але ж ти нікому не скажеш, чи не так, Брейді?

Ну, звичайно ні — і відтак йому стало дедалі легше залазити в її голову. Для цього їй уже не було треба дивитися на сонячні зблиски на вікнах машин: досить було просто зайти до нього в палату. Вона стала худнути. Її делікатна краса почала блякнути. Іноді вона ходила в брудному халаті й рваних колготках. А Брейді продовжував насаджувати у її думках свої звинувачення: це ти сама винна, тобі подобалося, ти відповідаєш, ти не заслуговуєш жити.

Чорт, так це вже справа!

Іноді лікарня отримувала якісь безкоштовні штуки — і у вересні 2012 року привезли з десяток ігрових пристроїв, «заппітів»: чи то від виробника, чи від якоїсь благодійної організації. Адміністрація склала їх у маленькій бібліотеці біля лікарняної універсальної каплиці. Там санітар їх розпакував, роздивився, вирішив, що це — дурні й застарілі штуки, і запхав на задню полицю. Там їх знайшов Бібліотечний Ел Брукс і взяв один собі.

Елові сподобалося кілька ігор, наприклад та, де треба безпечно провести шукача скарбів Гаррі повз провалля й отруйних змій, а найдужче сподобалася «Риболовля». Не сама гра, яка була тупенька, а демо. Він вважав, що коли хто дізнається, то буде з нього сміятися, але для Ела це були не жарти. Коли його щось засмучувало (на нього кричав брат, що той не виніс сміття в четвер, коли приїжджав сміттєвоз, або дочка телефонувала з Оклахоми й говорила прикрі речі), оці рибки, які поволі плавали під музику, завжди його заспокоювали. Іноді він втрачав лік часу. Це було щось дивовижне.

Одного вечора, незадовго до того, як 2012 рік перейшов у 2013-й, на Ела зійшло натхнення. Хартсфілд у палаті 217 був не здатний читати і не цікавився ні книжками, ні музикою на дисках. Якщо йому вдягали навушники, він смикав їх, доки вони падали з нього: вони наче йому заважали, стискали. Також він не міг маніпулювати маленькими кнопочками під екраном «заппіта», але дивитися на демо «Риболовлі» він міг! Може, йому сподобається це або якесь інше демо. А якщо йому сподобається, то, може, іншим пацієнтам теж (до честі Ела, він ніколи навіть подумки не називав їх овочами) — і це буде добре, бо деякі з пацієнтів з мозковими травмами у «Відрі» час від часу були схильні до насильства. Якщо демо їх заспокоюватиме, то лікарям, медсестрам і санітарам — та навіть прибиральникам — буде значно легше жити.

Може, йому навіть премію дадуть. Може, й ні, але мріяти не вадить.

Він увійшов до палати 217 якось надвечір у грудні 2012 року, невдовзі після того, як вийшов єдиний регулярний відвідувач Брейді. То був колишній детектив Ходжес, завдяки якому Брейді було знешкоджено, хоча по голові дав йому не він і не він завдав йому мозкової травми.

Візити Ходжеса засмучували Хартсфілда. Коли він виходив — у палаті 217 падали речі, вода в душі вмикалася й вимикалася, іноді різко відчинялися й зачинялися двері туалету. Сестринський персонал усе бачив, і ніхто не сумнівався, що це спричиняє Хартсфілд, але доктор Бабіно тільки відмахувався від самої думки про це. Він стверджував, що це саме така істерія, яка буває в певного типу жінок (хоча у «Відрі» працювало й кілька медбратів). Ел знав, що розповідають правду, бо сам кілька разів бачив такі вияви, а себе істеричною особою не вважав. Навіть навпаки.

Одного пам’ятного разу, проходячи повз палату Хартсфілда, він почув якийсь звук, прочинив двері й побачив, що жалюзі витанцьовують якийсь маніакальний танок. Це сталося невдовзі після одного з візитів Ходжеса. Це тривало майже тридцять секунд, а потім жалюзі затихли.

Хоча він намагався бути дружнім — а таким він намагався бути з усіма, — Елові не подобалася поведінка Білла Ходжеса. Складалося враження, що цей чоловік насолоджується станом Хартсфілда. Тішиться ним. Ел знав, що Хартсфілд — негідник, який убивав ні в чому не винних людей, але яка, в дідька, різниця, коли чоловіка, котрий робив такі жахливі речі, вже немає? Залишається тільки оболонка — практично лише вона. Ну й що з того, що він уміє торохтіти жалюзі чи воду вмикати-вимикати? Це ж нікому не шкодить.

— Здрастуйте, містере Хартсфілде! — сказав того грудневого вечора Ел. — Я вам дещо приніс. Сподіваюся, ви подивитесь.

Він увімкнув «заппіт» і тицьнув в екран, викликаючи демо «Риболовлі». Почали плавати рибки, залунала мелодія. Як завжди, Ела це заспокоювало, і він на мить задивився, насолоджуючись. Не встиг він розвернути прилад екраном до Хартсфілда, як раптом виявив, що котить бібліотечний візок крилом А — зовсім іншою частиною лікарні.