Розділ «Над сонячним Ядраном»

1

Не описуватиму карколомного спуску з тисячометрової висоти, бо вам у голові замакітрилося б. Головне — ми приїхали на берег моря. Вискочили з мамута і, наче два огирі, побігли вперед. І не зупинилися на березі, а прямо в черевиках, у одежі кинулися в воду — два безумні шукачі пригод і шанувальники природи.

Дядечко занурив голову в воду і я занурив, аби впевнитися, що то не сон, що ми живі, над живим Ядраном[15]. Потім ми хлюпалися, як два морські леви, бризкали один на одного водою і заходилися сміхом.

Добряче вихіхавшись і вихахавшись, ми глянули перед собою. Людину, що бачить такий безкраїй простір, огортає задума. Мене теж огорнула. Я раптом почув себе маленьким і слабим перед цією безмежністю; хробак, який повзе на березі, піщинка...

На щастя, я не був піщинкою — адже піщинка не має такого милого дядечка і не подорожує «криком моди», а передусім не милується краєвидом. Як це добре, що я — розумна істота і можу переживати, радіти, впадати в задуму...

Глянув у блакитну далину, сподіваючись, що, може, з хвиль Адріатики вирине могутня спина акули. Та ба, на морі не було навіть хвиль — звідки ж акула виринула б? Море лежало сливень гладеньке, блискотливе, а згори струмувала спека. Пальм я теж наразі не зауважив. Бачив тільки руду дядечкову бороду і його повні радості очі. Вітер не шелестів у листі пальм, а проте було гарно, екзотично і таємниче.

Дуже довго було так гарно, екзотично і таємниче, але ось нарешті дядечко сказав:

— Треба знайти місце для табору.

— Де?

— Отож бо — де? Там, де гарно і де чудовий краєвид.

— Тут скрізь гарно.

— Це правда, та, напевно, ми знайдемо ще краще місце.

Дядечко, ясна річ, майстер вибирати місце для бівуаку. От ми й поїхали туди, де мало бути ще краще, а найкраще було поблизу острова Свети Стефан, біля маленького поселення Мілочер. Море вдиралося тут глибоко в стрімкі скелі, утворюючи лазурову затоку. І я певен — цю затоку воно створило спеціально на замовлення нашого чарівника; для нього оздобило гірські стіни таким фантастичним різьбленням, для нього ж тут виросли красуні-пінії та стрункі, як голки, кипариси. В кожній розколині скель — кипарис, щоб дядечко, дрімаючи по обіді, міг трохи помріяти і щоб йому здавалося, буцімто він — римський проконсул, якого розгніваний цезар заслав на узбережжя Монтенегро. І вже певно для дядечка чорногорські селяни понад ліском піній посадили оливкові дерева, щоб вони сріблилися й отіняли намет.

Місце — як у раю: оливковий гай, трохи нижче — пінії, у скелях — кипариси, а під скелями — блакитна затока. По праву руку — маленький острівець Свети Стефан — із сірими будиночками, котрі пам’ятають іще піратські часи; з лівого боку — море. Коли б поплив на захід — прибився б до Італії, на південь — до Лівії. Але чого туди плисти, якщо тут так гарно; і навігаційних мап у нас немає.

Мап немає, зате є цілюще повітря, чудовне сонце і лазурове море. Чого нам ще треба? Хіба що трохи грошей, та вголос про це ми не говоримо, бо дядечко не любить, коли йому нагадують про бюджет.

А як же з бюджетом? Нема чого й балакати! Здається, вже кінчаються гроші за годинник. Цікаво, що ж далі піде на продаж?

Тим часом про це ми не думаємо. Ми — безтурботні бурлаки. Нічим не журимося, ніщо не затьмарює нашого спокою. Знайшли найкрасивіше місце під сонцем і кепкуємо з долі. Хай собі журиться міліція в Ужицях і хай стає на голову, аби знайти наші гроші. Я вже навчився од дядечка не звертати уваги на мертві предмети.

Нап’яли ми намет, витягнули з мамута речі, і, коли все вже було готове, дядечко спитав:

— Марцінку, що б ти їв сьогодні на обід?