Розділ «Над сонячним Ядраном»

Шляхетний войовник з розмальованим обличчям задумався.

— З якого ти племені? — поспитав він.

— Я з Польщі, — відповів я.— Пустіть мене, бо мій дядько вмирає із спраги.

— Здеремо з тебе скальп і кинемо його псам! — випалив той низький.

— Його підіслали наші вороги, — додав третій.— Хотів підслухувати, щоб вирвать у нас таємницю.

Шляхетний індіянин грізно глянув на мене.

— Кажи правду!

— Їй-богу, я з Варшави!

— Він бреше. Зідрати з нього шкіру пасами, а тоді запалити багаття. Хай шкварчить на повільному вогні.

От тобі й на! Я уявляв собі, як з мене деруть пасами шкіру, а потім — як гарно я шкварчу на повільному вогні. Ловкий вигляд я мав би!

Але поки що не мав, бо з кущів зненацька вискочив іще один червоношкірий вояк. Він був чорний, стрункий, майже голий. На поясі, поверх плавок — пов’язка з білого пір’я, а на голові у волоссі стирчало одне велике індиче перо. Обличчя було шляхетне, особливо тоді, коли він заволав:

— Не знущайтеся з нього, ви, паршиві собаки! Це ж вояк з дружнього племені!

— Відкіля ти знаєш? — задерикувато спитав кирпатий.

— Його мова схожа на нашу, і взагалі він не збирався ступати на воєнну стежку, а хотів тільки вгамувати спрагу з наших джерел. Хіба ж подобає не давати заблудлому мандрівцеві ковтка джерельної води? Духи наших предків помстилися б на нас, якби ми обійшлися з ним зле...

Його мова текла гарно і плавно, як тече гірський потік, і в серці мені раптом зажевріла надія. Може, все-таки не здеруть з мене шкіри й не спечуть мене живцем...

Вояки заніміли, проте ненадовго, бо той кирпатий так на мене зиркнув, наче я послав його предка в Країну Великих ловів.

— Він прийшов затруїти наші джерела! — вигукнув.

І до шляхетного вояка:

— А ти у змові з ним!

Той спалахнув гнівом.