Розділ «Про роман Е. Л. Доктороу «Регтайм»　»

Стилістика цієї книжки незвична. Читаючи перші сторінки (навіть цілі розділи), ловиш себе на думці, що все це майже ніяк не узгоджується з нашими усталеними уявленнями про жанр роману. Репортаж, протокол, може, конспект майбутнього роману, кістяк книги, яка має ще колись бути написана? Майже цілковите мовне недбальство, брак будь-яких художницьких амбіцій у загальноприйнятому розумінні, навмисні повтори, які перетворюють часом розповідь на невиразне бурмотіння, майже войовниче небажання заглибитись у матеріал — такою постає з першого погляду перед нами проза Е. Доктороу в його романі «Регтайм».

Ця проза нагадує романи відомого американського прозаїка 20—30 років Дос Пассоса. Як відомо, Дос Пассос намагався створити романи-документи, де панувала історична документалістика, а белетризація матеріалу майже не відчувалася (принаймні для ока недосвідченого), де розповідь велася в такому позбавленому будь-яких стилістичних прикрас аскетичному ключі, що це нагадувало часом уривчасті записи деяких середньовічних хронік.

Дос Пассос не виграв змагання з історією і з істориками. Короткочасний спалах цікавості до його романів минув, здається, назавжди. І ось зухвала спроба повторити його досвід, може, навіть скопіювати всю стилістику розповіді? Чи ж скопіювати? Сам Доктороу писав: «Я хочу розширити вузький світ особистого досвіду й уникнути всеохоплюючої схожості з героями роману... історія досить цікава, щоб залишити її тільки історикам».

Отже, не повторювати істориків, а змагатися з ними і змагатися засобами, притаманними лише літературі. З-поміж таких засобів Е. Доктороу вибирає іронію, якою щедро пронизує описувані факти американської історії перших двох десятиліть двадцятого віку, саме тих десятиліть, коли витворювався славнозвісний (а може, сумнозвісний) «американський міф», — і тут несподівано письменник досягає успіху, здавалося б, без видимих зусиль і напруження.

Треба сказати, що в американській прозі 70-х років, де панували модерністські тенденції, байдужість, зневіра в людині, асоціальність (це можна простежити хоча б на творчості Сола Белоу, якому присуджено навіть Нобелівську премію, як найяскравішому виразнику цих тенденцій американської літератури), стали один за одним з'являтися твори, в яких розвивалися кращі реалістичні традиції, твори, автори яких намагалися дошукатися «коріння», витоків, джерел із так званого американізму з усіма його кричущими протиріччями. Гор Відал у романі «Берр», присвяченому віддаленій сторінці американської історії, мовби пробує вже в тих часах побачити початки ганьби Уотергейта і фарсу імпічмента (дочасного відкликання з посади), якому було піддано президента Ніксона. Алекс Хейлі, що прославився створенням біографії лідера боротьби американських негрів Малькольма Ікса, пише роман «Коріння», величезну сагу негритянських родин, предки яких привезені були в Америку в трюмах рабських кораблів, а нащадки так і залишилися рабами, людьми неповноцінними, упослідженими. «Регтайм» Е. Доктороу належить саме до цього крила американської літератури. Як і книжки Гора Відала та Алекса Хейлі, «Регтайм» у рік своєї публікації (1975) був бестселером №1 Америки, тобто книжкою, яка найкраще продавалася, а критика визнала його найкращою книжкою року.. Більшість американських критиків назвала книгу Е. Доктороу «розумною», «елегантною», на адресу роману лунало безліч щедрих, часом і незаслужених компліментів (взяти хоча б захвалювальну рецензію Джорджа Стада на сторінках «Нью-Йорк таймс бук рев'ю), деякі рецензенти, намагаючись відвернути увагу від гострих соціальних проблем, зачеплених у книзі, називали її просто «веселеньким чтивом», ще інші, заклопотані передовсім прагненням будь-що виказати свою претензійність і снобізм, зосереджували увагу тільки на проблемах структури й стилю книги, а дехто, як скажімо, Расел Девіс з «Таймс літерарі сапплемент», не відмовляючи роману Е. Доктороу в цікавості, вдалися до пророкувань на тему, що роман «не матиме майбутнього».

Загалом кажучи, точне визначення майбуття тої чи іншої книжки — річ невдячна та чи й потрібна? Нас має цікавити те, як відповідає книжка нашим запитам, з якою повнотою відбиває вона багатоманіття життя і його провідні тенденції Це однаковою мірою стосується як книжок суто сучасних, так і творів, присвячених темі історичній.

Роман «Регтайм» належить до останніх. Е. Доктороу вже попередніми книжками засвідчив свою схильність до змалювання тих чи інших періодів американської історії, не минаючи й сторінок національної ганьби. Так, у 1971 р. він опублікував «Книгу Даніеля», в основу якої покладено розповідь про сфальсифіковане ФБР звинувачення Етель і Юліуса Розенбергів у «атомному шпигунстві». Ця книжка, щоправда, видається нам поверховою, письменника цікавлять не так соціальні проблеми тих років (наприклад, проблема холодної війни), як суто американські амбіції, що часто зводяться до проблем побутових, попросту споживацьких. У «Регтаймі» Е. Доктороу пішов далі. Ця книжка гостріша й іронічніша — вона багатше документована. Взято в ній добу, що майже не висвітлена в американській літературі: то була доба «регтайму» — заспокійливих, заколисуючих ритмів джазу, доба народження «американського міфа», американських зірок у різних галузях мистецтва, науки, виробництва, доба віри в шалений успіх, великих сподівань і... не вельми великих звершень. У романі поряд, з видатними героями — членами заможної американської родини Батьком, Матір'ю, Молодшим Материним Братом, Сином, Дідусем — діють історичні особи: бізнесмени Генрі Форд і Пірпонт Морган, президент Тафт, полярний дослідник Пірі, анархістка Емма Голдман, письменник Теодор Драйзер, великий ілюзіоніст Гаррі Гудіні, просвітитель негритянського населення США Букер Вашінгтон та інші. Зображуючи їх, автор не завжди дотримується потрібних вимірів, часто порушує історичну перспективу, зупиняючись занадто детально на якихось незначних подіях, як, наприклад, на зустрічі Гудіні з вельможним в'язнем або на взаєминах Евелін Несбіт з Еммою Голдман.

Е. Доктороу, як і значна частина американських авторів останнього часу, займає якусь дивну позицію, він мовби «розполовинюється», з одного боку, з дошкульною іронією зображуючи початки «процвітання» американського суспільства, всю свою симпатію віддаючи знедоленим і упослідженим маленьким людям, а з другого боку — несподівано сам піддається чарам «американського міфа» й змальовує нам так званого «типового» героя успіху. Бачимо це досить виразно на образі художника-фотографа Тате. В перших розділах це бідний зневірений іммігрант, скинутий на саме дно американського «раю», де він має пройти всі дев'ять кіл пекла. Тате і його донька, здається, єдині герої, яких автор змальовує без іронії, зі співчуттям, з тою повнотою зображення, яке дає право говорити про послідовну реалістичність.

Тате малював «пікети страйкарів, закляклі постаті по коліна в снігу, малював сім'ї, що купчилися в трущобах, писав гасла «Всі за одного, один за всіх», він терпів лихо й нестачі разом з усім трудящим людом, пробував поєднати свої зусилля з загальними зусиллями борців за соціальну справедливість. Несподівано (і невиправдано — додамо) письменник примушує свого героя зненавидіти робітників і машини, тепер уже Тате стає на шлях тих, хто підлаштовує своє життя під закони ділової Америки, він заробляє перші двадцять п'ять доларів за рухливі малюночки, а далі, мов за помахом чарівної палички, стає багатієм, купує собі титул барона Ашкеназі, одружується з багатою жінкою. Перед нами — типова історія зльоту магната кіно, типовий лубок про американського «героя».

Це знецінює роман Е. Доктороу, але саме це, очевидно, й зробило книжку бестселером, бо ж вона, лоскочучи своєю іронічністю і досить виразним критицизмом рядового американського читача, який звик хвалитися незалежністю своїх міркувань і зневагою до будь-яких авторитетів, водночас не розходилася в головних своїх положеннях з усталеними, офіціально визнаними тенденціями прославляння всіма можливими засобами суспільства вільної конкуренції, рівних можливостей, в якому, мовляв, кожен громадянин — потенціальний мільйонер.

Чим же може зацікавити «Регтайм» нашого читача? Передовсім критичним ставленням до того суспільства, яким автор, зрештою, вимушений захоплюватися. Е. Доктороу показав, і це для нас важливо, що в добу «регтайму», яку так обожнюють американці, існували ті самі проблеми, протиріччя, надії й розчарування, що й у нинішній Америці, і найгостріші питання не могли дістати тоді відповіді так само, як не дістають її вони й нині. Автор пише, що в одного з героїв «банкрутство сучасності не викликало сумніву», тим самим мовби вказуючи (ясна річ, не прямо, а опосередковано), що проблеми безробіття, негрів, іммігрантів, соціальної нерівності, які існували кілька поколінь тому в ідеальну «добу джазу», лишилися болючими виразками «суспільства споживання», як полюбляють називати Америку буржуазні ідеологи сьогодні.

«Регтайм», таким чином, попри волю і бажання самого автора, стає мовби яскравим дзеркалом, у якому відбиваються всі лиха так званого американського раю.

Окрім того, «Регтайм» цікавий також як роман-пошук, він не може не привабити своїми стилістичними знахідками, незвичною манерою вести розповідь, лаконізмом вислову, який не всім може бути до вподоби, але в часи стероризованості людини зливами інформації набуває значення, що межує, часом, з духовним комфортом.

Марина Зарудна

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!