Розділ «Десять»

Удома в Остіні я влаштувалася консультантом у медичний заклад. Я щойно вийшла заміж за Брендона, і ми купили прекрасний будинок з двадцятьма арами землі. Проте я ніяк не могла змиритися з закінченням кар’єри пілота. Я силкувалася покинути думки про неї в минулому, обернувши їх просто на спогади. Одначе, як виявилося, ненадовго. Погано приховуючи спробу налагодити зі мною зв’язок (це мене неймовірно втішило), до мене звернулася моя найстарша пасербиця, якій тоді було дванадцять років, сказавши, що в майбутньому хоче стати морпіхом. Я ледь не підстрибнула до небес від думки, що це та мета, яка втримає її від юнацьких проблем — так само, як моя мета втримала колись мене. Я пожартувала, що коли вона хоче бути морпіхом, то їй варто почати віджиматися від підлоги. І ми обидві, зайнявши відповідну позицію, заходилися з реготом віджиматися.

Через кілька тижнів вона прибігла до мене в сльозах.

— Чому ти запевнила мене, що я можу бути морпіхом? — спитала вона.

Дівчинка, очевидно, думала, що я з неї насміхалася.

Я не могла второпати, що вона має на увазі.

— Мама сказала мені, що я не можу бути морпіхом, бо це робота для хлопчиків.

То була остання крапля. З мене досить. Я все життя терпіла тих, хто ставився до мене так, щоб показати, ніби служити своїй країні — це робота для хлопчиків, хоч насправді вся проблема була в їхніх власних комплексах чи звичайнісінькому невігластві.

Я не могла повірити, що через двадцять п’ять років ця маленька дівчинка опиниться в тому ж світі, у якому і я. І відразу ж згадала про неймовірний вплив на мене тата. Він ніколи не поводився так, наче моя мрія про пілотську кар’єру не для дівчат. Мені було соромно, що пасербиця не мала такої ж підтримки, тож я вирішила це змінити.

Глибоко вдихнувши, я швидко обмізкувала варіанти відповіді. Було складно, але я не хотіла, щоб дитина бачила, що я не схвалюю поведінку її матері. Такий конфлікт нічого доброго б не дав. Крім того, я відчувала, що дівчата заслуговують на найліпші ролі в суспільстві, і хотіла, щоб моя маленька родичка почувалася так само, як і я колись завдяки Девідові, щоб вона сказала собі: «Я зможу досягти багато чого, якщо досить наполегливо працюватиму».

— Ну, твоя мама помиляється. Я знаю багато жінок-морпіхів.

Її обличчя запроменіло від радості.

— Круто! — вигукнула вона. — Піду пограю на «Ікс-боксі».

Якби вона тільки знала, скільки їй доведеться грати на «Ікс-боксі», коли стане морпіхом!

Побачивши її втішене обличчя, я зрозуміла, як маю діяти далі. Так, я виконувала власну роботу якнайкраще, але цього було недосить. І мій живий приклад того, на що здатна жінка, також дехто не вважав за аргумент. Я мала знайти сильніший спосіб впливу, щоб переконати скептиків. Я вже це робила. Я писала й говорила про все, але нічого не змінювалося. Нічого й не може змінитися, поки ми не почнемо боротися трохи завзятіше. А ось у боротьбі я вже й справді мала великий досвід.

Якби я побачила таке в кіно, то не повірила б, але це правда: та розмова відбулася слушної миті, і вже наступного дня, 24 липня 2012 року, я дістала шанс якось на це вплинути. Зі Спілки громадянських свобод США зателефонувала жінка на ім’я Арієла Міґдал — адвокат команди, яка опікувалася правами жінок у цій організації. Вони збиралися порушити судову справу, і Арієла запропонувала мені стати позивачем від імені жінок, що колись служили у війську. Хтось назвав їм моє ім’я як взірець того, на що жінка здатна в бою, і розповів, що мені відмовили в спробі стати офіцером спеціальної тактики лише через мою стать.

Я, не вагаючись, погодилася взяти участь у процесі. Я розуміла, що довкола справи здійметься галас у медіа і знайдуться, можливо, велемовні опоненти, зокрема й ті, з ким я служила. Більш ніж імовірно, що мою власну історію служби змішають із брудом, а мене саму спробують дискредитувати. Але я думала тільки про засмучене обличчя своєї пасербиці, про те, яка вона була збентежена, коли вперше зіткнулася з дискримінацією. Я згадала свого шкільного вчителя містера Дьюї і те, якою зрадженою почувалася, коли зрозуміла, що він оцінював тільки мою стать. Я мусила показати дитині, що не конче мовчки терпіти зневажливе ставлення до себе. Навіть якщо все піде не так, я не збираюся сидіти склавши руки.

У наступні кілька тижнів я зустрілася з іншими позивачками й повправлялась у спілкуванні з медіа. Я зателефонувала у свою каліфорнійську ескадрилью й розповіла про все заздалегідь, щоб вони не дивувалися, коли дізнаються про це з новин. Мета Венте призначили командиром, і я радо вхопилася за можливість поговорити з ним.

— Привіт, Ем-Джей! У тебе в Остіні все гаразд? — спитав він.

— Так. Їм собі смажене на рожні м’ясо, позиваюся до Міністерства оборони, слухаю музику… усе як завжди.