Розділ «Десять»

— Хе-хе, так… — почав він і замовк, а потім до нього дійшло, що він не вловив жарту. — Стоп, що?

Я вдихнула й видихнула, щоб заспокоїти нерви. Я не боялася проблем, але мене жахало, що жінки й чоловіки, з якими ми разом стікали кров’ю в Афганістані, не зрозуміють мене або ще гірше — відмежуються від мене.

— Ну, річ ось у чому.

Я розказала йому про судовий позов і причини, з яких я співпрацюю зі Спілкою. Він не зронив ані слова. Просто мовчки слухав. Заговорив тільки тоді, коли я сама перестала заповнювати словами незручні паузи.

— Але я не розумію. Хіба ми колись заважали тобі щось робити? Ти ж була з нами там, у тому всьому лайні… Ближче до краю цієї прірви й не підійдеш.

— Ні! — мовила я, розуміючи, що він не збирався мене ображати, але виходило так, що ніби я сама його образила. — Річ не у вас. Річ не в тому, як ставилися до мене, і не в правилах підрозділу. Річ навіть не в повітряних боях. Ти знав, що жінкам фактично заборонено брати участь у наземному бою?

Він на мить замислився.

— Ну, ні… так… я не знав, — сказав він. — Гадаю, я ніколи раніше про це не думав.

Отож. І я теж. Та й навіщо? У нашому світі жінки й чоловіки вже працюють пліч-о-пліч, тому для більшості з нас це взагалі не проблема.

Я намагалася запевнити його, що від підрозділу відчувала тільки підтримку, що мені просто треба так учинити. Він завершив розмову в типовій для себе манері:

— Що ж, я жив колись із хлопцем, який переміг у «Дивовижних перегонах», тож, гадаю, ти будеш другою знаменитістю серед моїх знайомих.

Я усміхнулася, хоч мені аж клубок застряг у горлі від його щирого розуміння. Мені хотілося вірити, що й більшість думає так само. Я поклала слухавку і, сумуючи за воїнським духом товариства, продовжила готуватися до галасу в ЗМІ.

Через чотири місяці після нашої першої телефонної розмови, 27 листопада 2012 року, ми подали проти Міністерства оборони позов під назвою «Геґар та співавтори проти Панетти». Прес-конференція, яку ми того дня провели в Сан-Франциско, стала початком кількарічних дебатів і бурхливої уваги медіа до них.

Коли ми запалили цей сірник, одночасно спалахнула така кількість дискусій, що складно навіть пригадати всі. Одна за одну безглуздіші. Наприклад, про те, чи можуть цивільні, зокрема Спілка громадянських свобод, диктувати військовим такі речі. Мене це з багатьох причин дуже насмішило.

По-перше, «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій» самі по собі були написані для цивільних. Їх 1994 року запровадив тодішній міністр оборони Вільям Перрі у відповідь на галас, який здійнявся після того, як жінкам дозволили брати участь у бойових діях. Ще тоді пророкували, що для Повітряних сил скоро настане судна година, що надто емоційні жінки зруйнують усе своїми місячними, дітьми, грудним молоком.

Відтоді жінки показували себе якнайкраще в усіх військових сферах. Їх нагороджували медалями, вони діставали посади командирів. Жінки були стійкими та незламними в полоні, служили інструкторами й робили те саме, що й їхні колеги-чоловіки. Американський спосіб життя не зруйнувався, передбачення не справдилося.

Та й одна з основних засад, які відрізняють нас від військових диктатур, полягає в тому, що саме цивільні завжди вказували військовим, як діяти. Це один з базових принципів нашої історії та Конституції.

Звичайно, правила, що забороняли жінкам працювати в бойових умовах, були досить незручними для військової справи. Вони зв’язували руки командирам у реальних бойових ситуаціях. Жінки не просто не могли боротися за певні посади — їх навіть годі було «приписати» до підрозділу, який брав участь у наземних боях. Правила настільки не збігалися з реальними потребами, що всі старалися якось обійти їх. Жінок «прикріпляли» до цих підрозділів, а невдовзі заміняли, щоб їхній статус і далі залишався «тимчасовим».

Але є чимало причин, з яких на передовій мають бути жінки. І це найважливіше. Вони найкраще можуть виконувати конкретну роботу. Наприклад, бути головним снайпером підрозділу, проводити огляд відвідувачок на нарадах з воєначальниками тощо. Отже, жінки на передовій украй потрібні, і командирам постійно доводиться шукати способів, щоб їх туди привезти.

Найбільше згуртовують і готують до воєнних невигод спільні тренування. Роки, впродовж яких я літала зі своїм екіпажем, і спільні тренування лише зміцнили нас як команду. Ми відповідали тим самим стандартам, долали ті самі перешкоди. Так виник зв’язок, завдяки якому ми беззастережно довіряли одне одному життя. У наземних військах усе було інакше. «Прикріплені» жінки не тренувалися разом з побратимами, а отже, не мали можливості завоювати їхню довіру. Фактично вони відразу були приречені на провал.