Розділ «Частина перша. Кривава забава»

Стаття в тижневику Enterprise (Вестовер, штат Мейн) за 19 серпня 1966 року:

ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ДОЩ ІЗ КАМІННЯ

Кілька гідних довіри осіб повідомили про дощ із каміння, який випав з ясного неба на Карлін-стріт у містечку Чемберлен 17 серпня. Каміння впало здебільшого на будинок місіс Марґарет Вайт, значно пошкодивши дах, зруйнувавши дві ринви й водостічну трубу та завдавши шкоди приблизно на 25 доларів. Місіс Вайт, удова, живе в цьому будинку з трирічною дочкою Керіеттою.

Узяти коментар у місіс Вайт не вдалося.

Коли це сталося, ніхто не здивувався — принаймні по-справжньому, на підсвідомому рівні, який і породжує дикі плоди. На поверхні всі дівчата в душовій були шоковані, вражені, засоромлені або просто раді з того, що цій корові Вайт знову дісталося по рогах. Якась із них, може, й говорила потім, що здивувалась, але то була неправда. З кількома з них Керрі ходила до школи ще з першого класу, і цей випадок, відповідно до законів, що керують людською природою, повільно й невпинно назрівав ще відтоді, розмірено наближався, як ланцюгова реакція до критичної маси.

Звісно, ніхто з них не знав, що Керрі Вайт здатна до телекінезу.

Напис, нашкрябаний на парті чемберленської початкової школи на Баркер-стріт:

Керрі Вайт жере лайно.

Роздягальня повнилася вигуками, луною й потойбічним звуком води з душу, що розбивається об кахлі. Дівчата на першому уроці грали у волейбол, і їхній ранковий піт виступив легко й природно.

Дівчата витягувались і крутились під гарячою водою, верещали, бризкалися, передавали одна одній білі брусочки мила, вистрілюючи ними зі стиснутої долоні. Керрі інертно стояла серед них, як жаба серед лебедів. То була опецькувата дівчина з прищами на шиї, спині й сідницях, а її мокре волосся абсолютно не мало кольору. Воно змокло й бездушно прилипло до обличчя, і вона просто собі стояла, трохи схиливши голову й дозволивши воді обмивати її тіло й котитися далі. Вона здавалася жертовною козою, незмінною мішенню, яка кожного разу вірить, що в неї розв’язався шнурок на взутті, довічною невдахою — і такою насправді була. Вона постійно й безнадійно мріяла про те, щоб у старшій школі Юена були індивідуальні, приватні душові кабінки, як у школах Вестовера чи Льюїстона. Вони дивилися. Вони завжди дивилися.

Крани один за одним закрились, і дівчата повиходили з душової, познімали пастельні шапочки для купання, витерлися й побризкалися дезодорантом, поглядаючи на годинник над дверима. Станики застібалися, трусики підтягувалися, в повітрі висіла пара; кімната могла б здатися єгипетською лазнею, якби не постійне бурчання водограю джакузі в кутку. Вигуки й підсвисти розліталися різко й лунко, як більярдні кулі після сильного удару.

— …і Томмі сказав, що воно на мені вигляда хтозна-як, а я…

— …піду з сестрою та її чоловіком. Він колупається в носі, але вона теж, так що вони дуже…

— …після школи в душ, а тоді…

— …такий жаднюга, що й цента пошкодує, тож ми з Сінді…

Міс Дежарден, їхня струнка й безгруда викладачка фізвиховання, увійшла до кімнати, коротко нахилила голову й різко плеснула раз у долоні.

— Чого чекаєш, Керрі? Судного дня? Дзвінок за п’ять хвилин.

Її шорти були сліпучо-білі, а ноги хоч і не дуже округлі, але вражали ненав’язливою м’язистістю. З її шиї звисав срібний свисток, виграний у коледжі на змаганнях у стрільбі з лука.

Дівчата захихотіли, а Керрі підвела вгору повільні й затуманені від жару та мірного шуму води очі.