Розділ «Частина перша. Кривава забава»

— Вайт, — сказала міс Дежарден.

— Вайт, — погодився Мортон.

Біллі де Луїс зареготав.

— Тиждень додаткових занять! — проревів Мортон. Під нігтем прибитого пальця набирався кров’яний пухир. Боліло до сказу. Розмірене монотонне рюмсання Керрі не стихало.

Міс Фіш принесла жовтий бланк на звільнення від уроків, і Мортон срібним кишеньковим олівцем нашкрябав на ньому свої ініціали, скривившись від тиску на забитий палець.

— Тебе підвезти, Кессі? — спитав він. — Ми викличемо таксі, якщо треба.

Вона похитала головою. Він з огидою помітив велику бульку зеленого слизу, що надималася на її ніздрі. Мортон подивився через її голову на міс Дежарден.

— Я впевнена, що вона зможе дістатися додому, — сказала та. — Керрі всього лиш треба дійти до Карлін-стріт. Свіже повітря їй допоможе.

Мортон віддав дівчині жовтий бланк.

— Тоді, Кессі, можеш іти, — великодушно сказав він.

— Я не Кессі! — раптом закричала вона.

Мортон відсахнувся, а міс Дежарден підстрибнула, наче її вдарили ззаду. Важка керамічна попільниця на столі Мортона («Мислитель» Родена, голова якого приймала в себе недопалки) раптом перехилилася й полетіла на килим, ніби під дією її крику. Недопалки й тютюновий попіл з Мортонової люльки всіяли світло-зелений нейлоновий килимок.

— Послухай мене, — сказав Мортон, намагаючись укласти в слова трохи суворості. — Я розумію, що ти засмучена, але це не значить, що я терпітиму…

— Будь ласка, не треба, — тихо сказала міс Дежарден.

Мортон блимнув на неї й коротко кивнув. Виконуючи в школі дисциплінарні функції, що було його основним посадовим обов’язком, заступник директора намагався підтримувати привабливий образ Джона Вейна з вестернів, але не мав у цьому значного успіху. Керівництво школи (зазвичай представлене на бенкетах джейсійців[1], батьківських зборах і церемоніях вручення нагород Американського легіону директором Генрі Ґрейлом) зазвичай називало його «милим Мортом». Серед учнів на його означення більше поширився термін «скажений сракомовець». Та оскільки учні на кшталт Біллі де Луїса й Генрі Треннанта рідко виступали на батьківських зборах чи міських урочистостях, думка шкільної адміністрації зазвичай брала гору.

Тепер же милий Морт, що потай няньчив прибитий палець, усміхнувся до Керрі й сказав:

— Тоді, міс Райт, можете йти, якщо хочете. Чи, можливо, вам треба трошки часу, щоб посидіти й зібратися?

— Я піду, — пробурмотіла вона й відкинула рукою волосся. Підвелась, а тоді глянула на міс Дежарден. Її широко розкриті очі потемнішали від розуміння. — Вони сміялися з мене. Кидалися різними предметами. Вони завжди з мене сміються.

Дежарден тільки й могла, що безпорадно подивитися на неї.

Керрі вийшла.