Розділ «Частина третя Життя після щоденника»

Життя після щоденника

На п’ятдесятиріччя нашого подружнього життя з’їхалися не всі діти та онуки. Звичайно, ми не образилися, бо в кожного з них своя родина, діти, турботи. Хтось поздоровив телефоном, хтось приїздив раніше, а хто ще приїде. А взагалі було весело та гамірно. Цілий день не зачинялися двері, бо приходили сусіди, вчителі, з якими ми працювали, директор школи, були навіть колишні учні. Увечері роздивилися подарунки, й Андрійко увімкнув новий телевізор.

– Ось тепер матимете змогу дивитися вечорами якісне зображення, – сказав син.

– Натяк на те, що ми вже ні на що не здатні, окрім того, що переглядати мильні опери? – посміхнувшись куточком вуст, сказав Роман.

– Ні, – заперечив той. – Натяк на те, що вам потрібно більше відпочивати.

– Невже минуло півстоліття з того часу, як ми одружилися? – запитав мене Роман, коли ми залишилися наодинці.

– Хіба я думала в день одруження про наше золоте весілля? – мовила я. – Мені здавалося, що його справляють якісь старенькі бабці та дідусі, які вже від старості несповна розуму. Я й гадки не мала, що п’ятдесят років можуть пролетіти як п’ятдесят днів.

– І ми разом, – задумливо мовив Роман. Він помовчав, поринувши у свої думки, а потім сказав: – І це все дякуючи тобі. Пробач, якщо колись тебе образив.

– І ти мене вибач.

– За що? Ти – свята жінка, і я вдячний долі, що зустрів тебе, – сказав Роман, а я згадала той день, коли один раз у житті збрехала йому, змінивши раз і назавжди свою долю. Мені хотілося у всьому зізнатися Романові та назавжди покінчити з брехнею, яка мені заважала все життя. Я розуміла, що моє зізнання вже нічого не змінить ані в нашому житті, ані в долі подруги, але… Я не змогла зізнатися. Мені просто було соромно. І чому нас не поздоровила Валя?..

Валя зателефонувала наступного дня. Я дізналася, що вчора Васі зробили операцію на серці. Подруга не могла довго говорити, тому швиденько поздоровила нас, а я побажала швидшого одруження її чоловіку. І все-таки, коли зустрінемося з Валею, потрібно буде розповісти їй про мою підлість.

Останнім часом Роман скаржиться, що у нього пече у грудях.

– Не знаю, що зі мною сталося, – говорить він. – Не встиг відро води занести до хати, а воно вже пече так, що дихати не можна.

– Треба їхати до лікарні, – наполягаю я. – Тобі потрібно обстежитися та пройти курс лікування.

– Та якось незручно, – знизує він плечима. – Ще подумають: такий здоровенний дядько, а симулює. Досить вже того, що набрид їм з болями у суглобах.

– Робота лікарів полягає у тому, щоб ставити діагнози та допомагати людям, – намагаюся я його переконати. – Чим раніше виявлять хворобу, тим легше її лікувати.

– Можливо, само по собі пройде? – не здається він. – До цього часу сам купував ліки і допомагало.

І отак завжди! Як тільки починає йти мова про відвідування лікарні, так одразу стає впертим, як осел.

А тут ще підійшла сусідка Марина Йосипівна до нас, коли ми були на городі.