Розділ «Частина третя Життя після щоденника»

– Сусіди, – говорить до нас. – Вам не потрібні консультації лікарів?

– Декому потрібно, – роблю я натяк та поглядаю в бік Романа.

– Наступного тижня приїжджають в село різні спеціалісти. Навіть привозять рентгенівську установку, УЗД та різне обладнання.

– Платно? – запитує Роман.

– Ні, дякувати Богові, хоча б щось та залишилося безкоштовним, – говорить Марина Йосипівна. – Потрібно лише записатися на прийом.

– Дякуємо за інформацію, – сказала я.

Вдома знову до Романа:

– Підеш на обстеження?

– Краще ти сходи, бо шлунок тебе зовсім замучив.

– Я то піду, а ось ти…

– Ну, добре, добре! – говорить він. – Піду, але лише заради тебе, бо не даси мені спокою.

А за два дні по тому Романові раптово стало зле. Він обм’як, зробився блідим, губи одразу ж посиніли. Він схопився за груди та втратив свідомість.

«Швидка» приїхала за десять хвилин, які здалися мені вічністю. Його швидко госпіталізували. Наступного ранку я дізналася, що він переніс мікроінфаркт. Дорікати у такий час не хотілося.

– Дітям не треба сповіщати, – попрохав мене Роман, коли мені дозволили його навідати.

– Добре, – пообіцяла я, щоб зайвий раз не хвилювати його.

Та чи могла я не зателефонувати Даринці? Та, у свою чергу, сповістила всім тієї ж миті.

Я попрохала у лікаря дозволу навідати хворого донькам. Лікар застеріг, що Романові не можна зараз хвилюватися, тому більше одного відвідувача щоб у палаті не було. Якби ж то лікар знав, яка у нас родина! Заходили по одному, але приїхали усі діти з чоловіками, дружинами та своїми дітьми.

– Скільки ж у вас відвідувачів? – поцікавився лікар, бо ми всі заповнили вузький коридор.

– Четверо дітей, троє їх половинок, вісім онуків та дружина, – говорить Роман. – Усього шістнадцять чоловік.

– Вам шкідливі такі навантаження, – зауважив лікар.