Розділ «Пролог»

Коли сидиш у камері, найнестерпніше — це нудьга. Усього лиш кілька днів, а я вже ледь не дряпаюсь по стінах. На цьому тлі незворушність й цілковито пофігістський стан Кешки — мого сусіда згори по камері — просто вражає. І, коли чесно, починає дратувати. Кешка в подібній обстановці не вперше, можна сказати, виріс на зоні, і ця камера попереднього утримання для нього, либонь, рідніша, ніж для мене редакція рідної газети. Але все-таки в моїй голові ніяк не вкладається, як можна годинами лежати на дерев’яних нарах, втупившись у стелю, витріщатися на неї без жодного сенсу. Може, він про щось міркує? Ні, не схоже. З такою пикою… А може, медитує? Ну, це для нього занадто тонке поняття. Напевно, він навіть не знає значення цього слова.

— Розслабся, Ігорьок, — який вже раз мовив Кешка. — Не квась мозок й лови кайф. На зоні так не відтягнешся, на зоні потрібно бути завжди насторожі, бо… — тут він захекав, що, як я встиг зрозуміти, мало означати сміх. Навіть не можу собі уявити, якого кольору в нього прокопчені тютюном та коноплею легені. А він молодший за мене — швидше за все Кешці нема ще й двадцяти. — Не довго й півничком стати. Хе-хе.

— Із власного досвіду знаєш? — не витримавши, роздратовано ляпнув я, хоча до цього усі п’ять днів, проведених у камері, намагався стримуватися і не зачіпати його. Не то, щоб я вельми його боявся, просто не люблю з’ясовувати стосунки за допомогою кулаків, всі ці бикування і інші «чоловічі розваги».

— Ах, ти ж, сука! — Кешка почав підводитись з нар, скорчивши при цьому гидку міну. — Ти ще зони не нюхав, а вже мене півнем…

— Спокійно, — я повернувся до нього обличчям, виставивши перед собою долоні. Впершись ліктями в металеві двері, гостро відчув замкнутість нашої камери. Роздратування змішалося із тривогою щодо майбутньої бійки, і шлунок легенько стиснувся. — Я нічого такого не мав на увазі, просто… — ех, як завжди в моменти небезпеки, мій мозок став пасувати, і не захотів вигадувати, що сказати або, точніше, збрехати, щоб викрутитися з цієї ситуації.

— Та за такий базар, я тебе…як сисунця…за яйця, й мамка рідна не впізнає, — Кешка повільно наближався, і вираз його обличчя промовисто свідчив, що він вельми образився. Товсті губи дрібно тремтіли. Мабуть, я ненароком потрапив у ціль, а Кешка, звичайно ж, не пишався даним фактом своєї біографії. — За базар відповідати потрібно, зона тебе навчить… Ти в мене соплі будеш жерти, падла!

Кешка наблизився на відстань свого вихлопу, і я отримав нагоду відчути всю приємність його гнилого подиху. Нерви напружилися, не витримали… і я реготнув. Спочатку неголосно й коротко, але, побачивши здивування й розгубленість на обличчі співкамерника, заіржав так, що почали резонувати стіни. Я реготав, зігнувшись ледь не до підлоги, і не міг зупинитися. Не знаю навіть, від чого саме. Швидше за все, моя нервова система останнім часом трохи зносилася і тепер не зуміла адекватно зреагувати на гостру ситуацію. А геть спантеличений Кешка відступив. Потім нерішуче посміхнувся й, нарешті, мій сміх заразив і його. Глянувши на його кашляючу пику, очманілі очі, я зареготав ще дужче. Даремно він почав сміятися, краще б дав мені у писок, утім, хтозна, чи це мене б зупинило. Через хвилину Кешка заспокоївся, а я все ще продовжував іржати. Його обличчя знову набуло стурбованого виразу; він відступив ще далі й сів на свої нари. Можливо, намагався тепер вирішити, наскільки погано в мене з головою, і які, в зв’язку з цим, будуть наслідки для нього.

Мент загаратав гумовою палицею по гратах, що закривали невелике віконце у дверях. Моя істерика стала помалу вгасати, і я зрозумів, що лежу на бетонній підлозі. Коли через якийсь час я заспокоївся й підвівся з підлоги, розмазуючи соплі по обличчі, мент — здоровий товстий дядько — співчутливо поцікавився:

— Може, тобі дати чого? Цукерочку посмоктати? М’ятної хочеш?

— Ні, дякую, — відмовився я. — Як-небудь сам упораюся.

— Як знаєш. Але припиняй цю херню. Негарно якось.

Я завалився на свої нари й заплющив очі. Мент похитав головою й пішов — за свою кар’єру він бачив і не таке. Невелика істерика в ув’язненого — це, якщо поміркувати, навіть непогано, адже означає, що людина ще не до кінця втрачена для суспільства. Якщо, звичайно, не божевільна…

Коли я вже лежав на твердих нарах, мене поступово став охоплювати розпач. У свої двадцять шість я встиг потрапити до КПЗ, і тепер не мав ні найменших ілюзій щодо подальшої своєї долі. Мене посадять. Посадять надовго до темної вогкої камери, або до темної і паркої, звісно без кондиціонера й інших зручностей. По спині пробігли мурашки, коли я все це собі уявив, до найменших деталей. У кращому випадку опинюсь на волі достроково років, нехай, через десять. На менше я й не розраховував: не відпустять же вони засудженого за подвійне вбивство раніше. Цікаво, чи вийду я на волю взагалі, або це лише мрія? Швидше за все, мені світить доля Кешки, і, швидше за все, я не забажаю з цим миритися, а з моїми, не такими вже й великими габаритами, це може привести до… могили. Знову по спині протопталися мурашки. Липка холодна й темна могила, а на дні, в калюжі дощової води, моє голе тіло. Я не можу поворухнутися. Лише очі скажено обертаються й кліпають від холодного дрібного дощу, що до них потрапляє. Шар глини повільно відокремився від стінки, і вона, впавши, засипала ноги. Я не відчув нічого й від цього лише злякався ще більше.

Спочатку я побачив тінь. Дуже слабку й розмиту на краю моєї могили. Потім голову. Ще до того, як упізнав, я вже точно знав, хто саме прийшов до мене в останню хвилину життя. Він підійшов ближче, і я зрозумів, що тепер у нього є ноги. Він витягнув одну, показуючи мені, наче вихвалявся обновою, і посміхнувся.

— Як тобі? По-моєму — непогано. — На його зморшкуватому старечому лиці з гачкуватим носом і білястими очима з’явилось щось подібне до співчуття. — Тобі не пощастило. Таким як ти ніколи не щастить. А я ж попереджав, пропонував вихід.

Я спробував щось сказати, хоча б принаймні послати його, але губи лише легенько затремтіли, а в горлі щось забулькало. Чоловік посміхнувся й підсунув до себе лопату.

— Щось ти нині небалакучий сьогодні. — Чоловік-тінь підвівся, спираючись на заступ. — Давай кінчати з нашою мокрою справою.

Серце в моїх грудях товклося, ніби переляканий горобець, що вперше потрапив до клітки. Витріщивши очі й напружившись, я спробував підвестися… але не зміг підняти навіть голови. Сльози безсилля потекли по брудних щоках, змішуючись з дощовою водою.

— Тепер ти зрозумів, що програв? — спокійно, але з якоюсь злістю, вимовив старий, набираючи в лопату землі. — Мене не можна перемогти, а ти лише звільнив мене.