Розділ «Пролог»

— Н-на т-тому с-світі!…через силу вичавив я усю лють, на яку був лиш здатний.

Очі Тіні злісно примружилися, зуби скреготнули.

— Прощавай! — і він кинув лопату землі просто мені на голову…

Я розплющив очі, втупившись у стелю камери, й повільно почав приходити до тями, заспокоюючи серце, що скажено калатало, відчуваючи, як уповільнюється подих. Руки тремтіли, і я з радістю стиснув слухняні тепер долоні.

— Чого ти там вовтузишся? — мляво поцікавився Кешка.

Я не відповів. Усе думав, чому це Тінь у вісні був таким схожим на свого батька-привида, адже сам він не був старим. Маячня. І це ще один доказ того, що це був лише сон, а Тінь таки зник. Через секунду в коридорі почулися кроки, а ще через мить замок відкрився, і заскреготали, відчиняючись, двері. Невже петлі так важко змазати, або, може, це традиційний елемент в’язниці, такий же невід’ємний від її образу, як і тверді нари? Може, їх навіть спеціально роблять скрипучими, задля більшого ефекту? Я скосив очі на мента й зрозумів, що той прийшов за мною.

— Вставай, Байдо, до тебе відвідувач. Мордою до стіни, руки за спину.

— Хто відвідувач? — поцікавився я, встаючи коло стіни.

— Олена Вишнякова. Баба твоя?

Питання я пропустив мимо вух. Цікаво, навіщо вона прийшла? Приємно звичайно, але все-таки…