Розділ дев’ятий

Із записів Дорофія Ружі

Сказано в писанії: нехай проясниться путь твоя. Моя путь безмірно втомила мене, Божим захистом я залишився живий, прояснилася вона тим, що я вдома. Мені пощастило: їхав при гетьманському обозі, де була чимала варта. Нині на обози нападають не тільки лісові розбійники, а й чимало великомаєтних, але зубожілих панів тримають таємні розбійні ватаги й шарпають подорожніх; на нас було вчинено лише один замах, але сторожа наша пильнувала й прибишів було відігнано вогняною стрільбою, при якій двох забито. Весна вдалася дощова, броди глибокі, переправи тяжкі, та й вся путь була тяжка. Одного разу міст наплавний на човнах роз’їхався, і віз з кіньми, поклажею пішов на дно. Вози в нас були важенні, вантажені здебільшого ломом, в піску колеса грузли по маточини, часто ламалися, й доводилося лагодити їх у дорозі.

Одначе найбільший грім винагороджується великою тишею. Походжаю по батьківському обійстю, впізнаю й не впізнаю його. Серце моє вмивається слізьми, але то сльози жалю дитячого і розчулення також. Шкода своїх літ дитячих, вітця свого і ще чогось, а чого – не знаю. Серце моє зворушене, але нічого значного в тому розчуленні немає і мудрості також ніякої. Просто мені гарно. Дідизна наша – на краю села, власне, це хутір, на вулиці нашій, Калаталах, хати стоять рідко й тільки з одного боку, за нашою хатою вже поле, а далі ліс. Скільки пам’ятаю, одразу за хатами розливалися білим молоком гречки. Родила тут гречка, як ніде інде, умолотна й на зерно крупна, і всі роки були врожайні. Пасіку батько виставляли в саду, за кущами порічок, і бджоли летіли на гречки цілими роями. На меду та гречці тато й забагатіли. Мабуть, такого обійстя немає більше ніде: тополі велетенською сторожею обступили з чотирьох боків хату, клуні, стодоли; гінкі та високі, під вітер вони шумлять і гнуться, а при західному сонці палають, неначе свічі. Під тополями коноплі, неначе ліс. Ото вся огорожа, іншої й не треба. В коноплях дівчинка семи років кудкудакає по-курячи: дурить рябувату тітку, скупу й сварливу, – про таких кажуть, що вона води під потоп не дасть, – тітка думає, що то знеслася курка, бреде в коноплі, а дівчинка кудкудакає вже далі. Я сміюся. Та тітка – братова, дружина мого найстаршого брата Пархома. Другий мій брат, Овксентій, також одружений, але дітей у них чомусь немає. Він якийсь чи то нишковий, чи тихий, ходить неначе лин по дну, бесіду веде масну, а що думає – невідомо. Ще маю сестричку Липу, їй шістнадцять. Брати мої великі, дебелі, руді, чоботи на них пудові, кулаки – неначе гирі. Я не повірив би, що це мої брати, – сам я тонкий станом і хирлявий, але чимось ми трохи й схожі, і в усіх ті самі родимки на тілі. Видимі дві: на підборідді і на шиї.

В саду наливаються соком яблука, біля однієї яблуні прип’яте рябе теля, поки я стояв та ловив ґави, воно пожувало полу моєї свити. В латяній загорожі біля лісяного хліва велетенський бугай гребе на себе ратицею землю; я не люблю нічого дужого і нахрапистого, але бугай такий, що замилувався. І телятком також, хоч воно й пожувало мені полу свити. Молоді півники ганяються один за одним біля плоту, по півниках ми бачимо пори року, далі вони почнуть злітати на тин і випробовувати голоси, потім заспівають по-справжньому, по-півнячи, і битимуться також по-справжньому. Такий сумний закон життя, якого я не розумію і який хочу зрозуміти. Марний сей світ, але й гарний. Гарний, одначе й жорстокий. Скільки-то в нашім краї вдів, скільки калік, старців убогих! Вчора був у церкві. Паперть заповнена старцями, всі вони світять голодними очима, всі простягають руки. Серед них багато дітей. Одразу згадалися слова отця Єпіфанія: «От покинуте хлоп’я плаче, як його не пожаліти? Хто може бути гідніший милосердя, як не безрозумне єство, що не знає свого лиха? Ось діти, що лишилися без батьків, опікунів не мають, або сі не дбають про них, ось дорослі дівчата, без одежі, без науки, в голоді й нужді… А тут бідні селяни: в тих скотина вигинула, в того пан усе забрав, в іншого вояк все загарбав, а тут цар домагається данини, пан – чиншу, робити б йому, та нема чим». Яка, розмишляю, суть біди цієї? Хто в ній винуватий? Біду їм скоїли інші чи самі вони в ній також винуваті, темнотою своєю, непокорою Богові і владі? Признаюся, ці люди болять мені… яко низші істоти. Убога наша церквиця, убогі люди. Вони йдуть до церкви босоніж, чоботи несуть на палицях, і взуваються вже біля самої паперті. Вони мовчазні й покірні долі. Чи так тільки здається? Бо хто ж тоді впродовж двадцяти літ кружляє в кривавих вихрах братовбивчої війни, хто стоїть супроти турка і ляха? В мене було кілька двоюрідних братів, не лишилося жодного – по одному забирали гетьмани, склали вони голови під їхніми (чи то ж своїми?!) бунчуками. Рідні брати якось заціліли, хоч, чував, ходили один з Брюховецьким, другий з Многогрішним. Вони зараз тихі-тихі, мовчать, про те не люблять говорити. Пообпікалися на шаблях – взялися за чепіги. Дехто обпікся на безвік. Скажімо, мій дядько Харко. Увірував був у мудрість гетьмана Виговського і в силу його, надто після того, як побили Пушкаря, а далі, під Конотопом, під Сосновкою, князя Трубецького з Куракіним, а також князів Пожарського та Львова, загнали в болото тридцять тисяч війська й понищили. Там було вбито також і двох Бутурліних. Перед тим була рада в Корсуні, на якій старшина між собою укріпилася стояти за гетьмана і за права та привілеї колишні. А далі Виговський перекинувся до поляків, Харко одхитнувся од нього, утік на свій хутір Харки, одначе його знайшли й повезли на плаху. Про те я дізнав давно, через дядька Харка, і на мене аж там, у північній стороні, падала тінь недовіри. Я це почував. Розпитую про дядька і про ті події в братів, у односільчан, – не кажуть нічого. Знизують плечима, одводять очі. На мене поглядають з підозрою. Я їх розумію: за ці роки чимало їх обкрутилося в таких вереміях, у яких важко розібратися й завше можна повернути щось у лиху сторону. Той побував у Брюховецького, той у Сомка, а той ще в когось. Починалось рожево, а кінчалося чорно. Билися за одне – отримували у віддяку інше. Де ж та правда, за яку кресали шаблями? Чим кінчилася? Вони самі не знають, і не знає ніхто. Он і нині ворохобляться два гетьмани. Певно ж, обоє стоять за правду. Обоє обіцяють захист і добро краєві та людям, волю на тисячу літ. Обіцяють щиро чи обмильно? І сього не знаю. Гетьман Дорошенко сидить у неприступній Чигиринській фортеці, сього року боярин Ромодановський і гетьман Самойлович ходили на нього, але не вскурали. Тоді пішли під Черкаси, й ті здалися. І Канів також. Ще один гетьман – польської сторони, – Ханенко, вступив на Задніпря, було скликано в Переяславі раду, і в піст Великий він склав з себе гетьманство. Дорошенко в Переяслав не приїхав. А тим часом татари пішли під Лисянку і Ольховець, гетьман і князь Ромодановський знову виступили під Чигирин, а їм на пострах переправились через Дністер турки, взяли Косницю і Стіну. Перестрашена уманська старшина приїхала кланятись туркові, і її побрали в бран. По тому турки скурали Умань, а Самойлович і князь відступили від Чигирина. Щось лихе діється в моєму краї. Сліпі поводирі, які кажуть, що віють зерно, насправді перевіюють жар, ведуть за собою таких же сліпих воїнів, і коли з’являється серед них зрячий, вони осліплюють і його. А тим часом турецькі, татарські, ляські – чиї тільки коні не топчуть мою землю. В Біблії сказано: світ єдиний в Богові. Але чому тоді навіть народи, які моляться одному Богові, не можуть жити в мирі між собою? Чому декому хочеться захопити якомога більше світу, підігнути сусіда, а якщо він не скоряється, втопити у власній крові? Здебільшого прагнуть цього войовники, дужі, але тупі. Й хочеться запитати, для чого ти, нікчемний, зачучверілий, хочеш захопити інших? Щоб і вони були схожі на тебе, захланного? Для чого нав’язуєш свій смисл і свої звичаї, якщо вони гірші за звичаї тих, на кого ідеш з мечем? «Ми переможемо вас». Для чого? Щоб стали такі ж, як ви, голодні й дикі на віки вічні? Не розумію сього, не збагну.

Думав про це, міркував, перетираючи в мізках новини, про які дізнався в Батурині: туди прибули з обозом, і там прожив сім днів. Я не знаю, де те світло, на яке повинен іти наш люд, де ті сила і правда, які можуть утримати від вигублення наш край, не знаю також, кому він болить по-справжньому, а кому тільки кортить покористати ним, як тільки можна. Ще одна сутність, про яку мушу дізнатися. Ще мені хотілося б з допомогою мудрих людей розгадати, чим все це скінчиться, як наречуть наш вік і діла наші і чим увінчається кривава битва сія в моїй стороні. Окупиться наша кров чи ні?

Отак я думав, стоячи в нашій захланній церкві, де стеля потріскалася і позатікала, де піп, дяк, диякон співають кожен на свій глас, правлять довго, а люди стоять, ноги в них позатікали, їм потрібно до роботи, й вони сердяться. Я стою у лівому притворі, дивлюся на ікону, на якій намальовані врата царські, вони ледь відчинені, і вузьким лазом введеться душа праведна в Царство Небесне. Врата притримують янголи. Браму ж у царство людське кожен шарпає, як може, таранить її і пре по головах і кістках.

Зле скінчилася заутреня: піп з дияконом за віщось посварилися, миряни також втрутилися, обстали дяка, тоді піп проголосив прокляття й свічки погасив. Серед тих, кого він прокляв, виходить, був і раб Божий Дорофій. Я не боюся його прокляття, попик миршавий і лихий, однак сварка в церкві – поганий знак. Я вірю в провіщення, і мені не хочеться лихого знаку в дорогу. Тож виходжу з церкви сумний і згнічений духом.

До обіду блукав по полях і попід лісом, слухав, як б’є перепел у траві, як кує зозуля. Брів через покоси, і пахло скошеним сіном, в пучках розминав і нюхав квіточки деревію. На сухій вербі посеред лугу обсілися ворони, всі дзьобами в один бік, мовчазні й якісь віщі. Вдома запахи лепехи, трави, чорнобильника, травою вистелено чисто вимазану долівку в сінях, поверх застелено рядна, на яких і сіли обідати. Вся родина: дев’ять душ. У сінях двоє дверей, і двері, котрі в садок, прочинені, звідти повіває прохолода, і мальви цвітуть під плотом, і слива схилила важкі, вкриті ще зеленими сливками віти. Трохи далі – шовковиця цукрова, і скрапують, скрапують у траву білі ягоди. Щось кавкнуло в мене під горлом: згадалося, як обідали ми на цьому самому місці з вітцем і ненькою, і як падали в траву сизі стиглі сливи, і як ненька подавала мальовані ложки, і як вітець благословляв обід. Немає вже ні вітця, ні неньки: вона переселилася в Божі сади півроку тому. Жила ще колись із нами бабуся, мамина мама. Але, як сказали мені сусіди, не вжилася з моїми братами, пішла до іншої дочки, в бідну хату на дрібні діти. Іноді вона приходить на своє старе обійстя і приводить дітей, доччиних і просто з вулиці, пускає їх на шовковицю, трусить яблука і роздає. Каже: «Це я садила». Брати супляться й мовчать, бо справді, старий садок всихає, а жоден з них не ввіткнув деревця. «Цибулі он не вистачає». Одколи приїхав, вони тільки й знають, що говорять про упадок, скаржаться, буцім пішло колись велике й багате господарство на хух, пшениці виїла саранча, гречка не родить, пропали бджоли, скотину порозривали вовки… Хазяйство справді занепало, але не вельми. Й дивляться брати на мене зизом, і ох як невдоволені моїм поверненням. Сподівалися, що завіють мене в дальній стороні сніги й покористують вони моєю часткою, а тут я сам як сніг на їхні голови. І чом же мене не побили в дорозі прибиші, чом не занютували в столиці в заліза або хоч не постригли в монахи. Не знати чому крутиться в моїй голові дума про трьох братів, які втікають з-під Азова. До нас вона мовби ніякого стосунку не має, а от же не покидає мене. Мої брати малися на війні достойно, зараз вони шановані хазяїни, землероби. Це я перекотиполе, яке ще не принесло нікому ніякої радості, тільки плутається в перехожих під ногами. Незабаром воно покотиться далі. Ще й з тієї причини: якби я залишився, довелося б судитися з братами, а одсудивши свою частку, зайшов би з ними в вічний розмир. А я не хочу ні з ким заходити в розмир, я хочу жити вільно та незалежно ні від кого й ні від чого.

Все так, а в грудях стоїть давкий дим (колись, малим, я пробував курити й пам’ятаю, що це таке), досада, і я пригадав десь чуте, що доблесть військова і доблесть поза військом дуже не схожі одна на одну. Там людина йде мовби по кладці над прірвою і знає, що потрібно йти впевнено, рішуче, а тут вона по крихті збирає статок або по щаблику береться вгору, до влади, і одна крихта або один щаблик стираються в її пам’яті – це така малість, і спосіб, яким вони здобуті, теж малість, завжди можна знайти собі виправдання.

Брати мовчать, хмуряться, сопуть. Тільки сестричка в’ється біля мене ластівкою, радується, і все розпитує про далекі краї, про моє життя в московській столиці.

Вточив старший брат медовухи, налив усім у полив’яні келишки. П’ють буцім з радості за моє повернення, а насправді з горя. Гірка їм ця медовуха, як і моя з’ява. Мені гидкі й неприємні їхні муки, хочу їх погамувати одразу.

Відставляю свій келишок:

– Не п’ю. Обітницю дав.

– Кому обітницю?

– Самому собі. Надивився – й страшно мені стало. То сліпота душевна топить на дні келиха розум. А ви випийте. Випийте за мою путь, щоб була вона легкою і світлою.

– За яку путь? – запитав Пархім і насторожився.

– За далеку. Йду я в світи, отож тут не житиму і своєї частки не домагатимусь. Хазяйнуйте на всьому вдвох та не скривдіть Липу.

На великих, круглих, неначе днища в барильцях, обличчях братів подивування і недовіра. Блимають рудуватими віями, зглядаються.

– Чого ж хочеш відступитися від своєї частки? – знову Пархім. Братам здається, я хочу їх ошукати, та ще й якось так, що буде їм зовсім кепсько.