Розділ дев’ятий

– Боярські дівчата сидять у теремах, нікуди їх не випускають, і нікого вони не бачать…

– Ніколи?

– Ніколи, поки не повиходять заміж. А прості дівчата живуть, як і ви, роблять роботу, сходяться на посиденьки…

– Пісень співають? – І враз: – Може б, ти не їхав? Побудь хоч трохи. Ти стільки бачив, стільки знаєш. – Голос її підноситься до тремтіння. – Важко мені тут. Брати, вони все в роботі. І хмурні завше, сердиті. А ти не такий. Ти – добрий. Мені ж так хочеться доброго брата, доброї людини. Немає тут у мене нікого. Одна бабуся… Так вони старі, стали недобачати. Та й брати наказують, щоб не ходила до них.

Моя рука сама тягнеться до русявої голівки. Боже мій, рідна душа! Відчуваю, що в цій милій дівчинці я знайшов би рідну душу. Рідну по крові й помислах. По Божому провістю. Може, й справді залишитись? Але ж тоді не сповню своїх замірів, веління, яке вклав мені в серце Господь. Буду каратися, нудитиму світом.

– Не можу, Липо, – кажу якомога сердечніше. – Така моя путь. Вона вказана зверху.

Липа мовчить, ковтає сльози. Я теж тамую сльози.

– Оті дві зірки, – показує на небо сестра, – наші тато і мама. Я щовечора на них дивлюся. Вони завше в парі. Одна більша – татова, друга менша – мамина. А ото зірка нехороша, вона наглядає за ними. Поглянь, яка холодна й важка.

– Полярна зірка. Татари кажуть, що то вбитий в небо залізний цвях, довкола якого крутиться небо.

– От бачиш… Не наша зірка, басурманська.

Я знаю, що зірки всі однакові і всі вони наші й не наші, але мовчу. Оці дві зірки від сьогодні стануть моїми. Я дивитимусь на них і згадуватиму Липу.

Помічаю жовтаву тремтячу зірку й здригаюсь. Чомусь згадав Сьорбу.

Вночі він мені приснився. Стояв у дверях комірчини й манив мене пальцем. Я ступив кілька кроків і зупинився. Погане провістя, та ще в дорогу.

Брати та сестра провели мене за село. Брати наклали мені припасів повні сакви, ще й дали грошей п’ять битих талярів. Багатій! Попрощалися біля сухої верби, на якій і зараз сиділи ворони, ми сполохали їх. Брати сопли й цілувалися невміло, й не могли приховати радості. Липа плакала. І мені млоїло на серці, і мені стали в горлі сльози, але я дивився на братів і тамував їх.

– Де не ходитимеш, знай, – мовила Липа мені, – в моїй хаті місце для тебе знайдеться завжди.

– В якій це твоїй хаті? – не стримався Пархім.

– У тій, в якій житиму, як вийду заміж.

– Ще як вийдеш…

– Вийду. Я гарна, – й тупнула ніжкою.

Й справді була неймовірно гарна: заплакана й розрум’яніла, ніжна та свавільна, ще й певна своєї краси та самої себе. Мабуть, вже зараз сохнуть по ній парубки та паруб’ята, й вона це знає.