Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині, червень 1645 року
Вони прийшли.
Ще не розвидніло — літня ніч ледь-ледь забарвилася світлом, а над садом клубочився туман, густий, білувато-сірий — наче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей — нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам'ятала, — свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись — чи, радше, обманюючи себе, — що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.
Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.
— Мамо, що? — Гафійка важко підвелася й сіла на лаві.
Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, — Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, — але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. — Засвітити каганець?
— Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся. Гафія застогнала.
— Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?
Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога — зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.
— Обіцяю, це востаннє, — заприсяглася Уляна. — Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!
— Ви завжди так говорите!
У голосі доньки дивним чином змішалися капризне нетерпіння і належна повага до неньки. Уляна рвучко відвернулася — бозна навіщо. Навряд чи Гафійка в суцільній темряві угледить блиск материних очей і здогадається, що то — сльози.
— Ви плачете?
Ось тобі й маєш! Розслабилася, забула, що у доньки теж дар. Не слабший, ніж у неї, а може, й сильніший, тільки не сформований як слід.
— Роби, що велено, і не базікай!
Дівчинка замовкла, чути було лиш її ображене сопіння та ще тихе шарудіння, з яким дитяча долонька совалась по лаві, шукаючи спідницю. Уляні трохи полегшало. Нехай краще так, нехай мала ображається на неї — аби не помічала її сліз. Зважаючи на те, що за всі дванадцять років свого життя Гафійка жодного разу не бачила, як плаче мати, сьогоднішня ніч — не найкращий час демонструвати, що в цьому Уляна нічим не відрізняється від інших жінок. Дитина може перепудитись і наробити дурниць. Крім того, сьогодні Уляна нарешті сказала правду. Це дійсно востаннє. На жаль.
Ті, за стінами, заговорили. Вірніше, вони почали перешіптуватися, з усіх сил намагаючись поводитися тихо, щоб завчасно не виказати себе, але кожне їхнє слово відлунювало в голові Уляни так, ніби його викрикували прямо у вухо.
Вони могли б взагалі мовчати — бо вона чула їхні думки. Всі до одної.
… Відьма… сатані запродалася… наших дітей зводить… чоловіків морочить… пора… Із цим… покінчити… з нею…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Оксамитовий перевертень» автора Шевченко О. Т. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пролог — минуле“ на сторінці 1. Приємного читання.