Розділ «Пролог — минуле»

— Що це з вами, люди? Чого ви тут? Чи хтось захворів?

Уляна чула, як у неї за спиною важко, зі свистом, дихає Гафійка. Юрба, вбрана у грубе, поденне — а свята ж неділя! — обурено забулькотіла, нагадуючи киплячий казан, але ніхто не озвався. Усе село тут, гнівно подумала Уляна, від малих до немічних, тільки діда Павла немає і хворого Юхима, Левкових сина. А ці… вони або думають, що в підлому менше гріха наберуться, або ще хочуть перебратися до заутрені. Утім, байдуже. Їй вже однаково.

— А де ж твоє «дай боже», сусідонько красна? — нарешті виступила-виплеснулась наперед вертлява Горпина Дмитренко. Ця худа банькувата молодичка, з тих, що їм сам чорт не брат, безупинно звивалася — і коли йшла, і коли на місці стояла. Уляна думала — хоч і тримала ту гадку при собі, — що знає, звідки в того смикання ноги ростуть. Мало любить Петро свою Груню, тим-то вона й зла, як муха у Спасівку. — Де твоє «доброго здоров'ячка у пресвяту неділю»?

— А там, де й твоя вишиванка нарядна, Горпиночко люба! У скрині, певно, замкнула. Говоріть, що вам треба, та йдіть собі, бо дитину збудите!

— А спить ще Гафія твоя? От що значить батька нема, а мати панькає! Гляди, Уляно, розбалуєш дівку, заголубиш, що свекруха скаже?

— Ти Орисю свою пантруй, бо не ти, а бурлаки її по бур'янах балують. Так чого ви прийшли, чесна громадо, — вогню мені позичати?

— Ти, кумонько-голубонько, знаєш, чого ми прийшли, — мовив Петро, підсуваючись до жінки. Він почувався незатишно й уперто дивився собі під ноги, а ось булькаті очі його пари хіба носа не торкалися. — Довгий був у нас терпець, та й він увірвався.

— Ой, куме, милий, — Уляна вперла руки в круті стегна, що напинали тонку сорочину, мов два колеса, згадавши, як давно — чи щойно? — вони з Петром хрестили дочку панської економки, — за терпець не скажу, та жалілася Горпина, що корінець твій вона від весілля мусить з каганцем шукати.

Петро відірвав злобний погляд від землі й метнув його на Груню. Та ледь слиною не вдавилася, зачувши Уляну, але швидко оговталася і закричала:

— Ах ти ж безстидниця, що ти верзеш?! Бодай тобі піна з рота пішла! Та все село знає, що до тебе писар ходить, і дяк тутешній, та й піп із Красного міг би — поселився! Ти таке про мого мужа плетеш, а сама хоч би спідницю одягнула! Гляньте на неї, люди добрі, лиш у сорочці та хустці стоїть! Ні совісті, ні страму!

— Я так борзо бігла зустрічати вас, гості жадані, — вбратися не встигла!

— Годі! — розлігся над громадою густий, сердитий бас корчмаря. Що-що, а гаркнути так, що не тільки люди, а й пси злякано замовкли, Левко Нагнибіда вмів, і то добре. Та й сам був під стать своєму голосу, міцний, кремезний, з руками, як коріння сторічного дуба, та грудьми, випнутими, мов діжка. — Чого воду в ступі товкти? Ти, Уляно, вибачай вже, а тільки смерть твоя прийшла.

— За яким це правом?

— Око за око — чула таке право? — Левкова Василина крикнула це так люто, ніби Гнат був їй, щонайменше, полюбовником. Корчмар розвернувся і відточеним, майже непомітним рухом ударив жінку по щоці.

— А ти мовчи, — порадив він. — Твоя мова на печі та біля каші.

— Гнат помер від серця, — терпляче пояснила Уляна, хоч і знала наперед, що це нічого не змінить. — Я казала йому «не пий» — але йому ж це як «не дихай». А я намагалася допомогти…

— Твоя поміч — на цвинтар дорога! — Невгамовна Василина про всяк випадок трохи відсунулась від мужа.

— Брешеш ти, Васю, й гріха не боїшся. Хіба забула, як я твого старшого на ноги поставила?

— То його Всевишній підняв! — підтиснула губи шинкарка.

— Авжеж, для цього й з неба зліз! Може, й спідницю тобі за корчмою не Гнат, а Всевишній піднімав?