Розділ «Cьомий розділ»

у якому Богдан переконується, що попереджений — означає озброєний, і що дорослі не лише повчають, а й часом прислухаються до молодших

Богдан одразу повірив, що це не сон. Бо Вітько, хоч і добрячий зануда, але коли вже за щось візьметься, то свого доб'ється. Ну, не міг його однокласник після такої чудасії з віртуальним простором сидіти склавши руки перед екраном. Це вже він точно став на голову, але прорвався у цей світ, якому зараз загрожує велика біда. Тому замість повернутися на другий бік і дрімати далі, Богдан швиденько скотився по драбині з вишок і рвонув до хати. Тим більше, що у віконечку світилося, отже дорослі не спали.

Вони й справді не спали. Всі — і дядько Яків, і дід Ох, і баба Франя — сиділи за столом і тихенько про щось радилися. Од великої свічки по хаті розливалося світло — тепле і мерехтливе, як на Новий рік. Богданові хоч і не терпілося якомога швидше поділитися Вітьковим здогадом, але перебивати старших на півслові не наважився. І стримувала його аж ніяк не історія з нечемною жабою. Просто у цьому світі вже не раз казали, що він — вихований, отож і треба було тримати марку.

— Оце кілька днів тому пішов я в сусіднє село, — розповідав дядько Яків. — Тамтешні бортники попросили глянути, що з їхніми бджолами. Так ото ж, дорогу добре знаю, можу вночі навпомацки пройти, а тут раптом почалося!

— Невже заблукав? — посміхнулася баба Франя. — Старієш, Якове, старієш…

— Та ні, тут щось інше. Йду стежкою через поле. Добре знаю: має камінь лежати, вели-и-икий такий, мало не з мене заввишки. Глянь — немає його.

— Невже вкрали?

— Та годі вам, бабо Франю, глузувати. Я ж кажу, той камінь там мало не з сотворіння світу лежить. І такий величезний, що його не те що вкрасти — з місця не зрушиш.

— А можливо, ти не тою стежкою пішов?

— Стежка там одна. Вона за каменем роздвоюється. Ліворуч село, праворуч — озеро. А каменя немає! Я навколо походив, роздивився, що таке? Замість трави — суха осока, якесь болото під ногами. Далі замість озера — сухі дерева, а межи ними — калюжі. Півдня ходив, аж доки на ту стежку не втрапив. Повернувся додому, щоб від гріха подалі.

— То тебе Гук водив. Або хтось із його щезників. Звична справа.

— Гук не Гук, — подав голос дід Ох, — а мене більше оті перевертні з косичками турбують. Я вже думав-передумав — нічого схожого не пригадаю.

— І я не пригадую, — знизала плечима баба Франя.

— Ніяк не збагну, звідки та ворожба, — поскаржився дід Ох, — я вже всі старі книжки поперегортав — ніде нічого схожого. У землі Кривицькій чорні чаклуни дуже сильні. Тільки на зло ворожать, на добро — ніколи. Але то не вони. А більше в землях ближніх і дальніх начебто такого не здибати.

— Я отих вовкулаків аж у болото загнала, — це вже баба Франя, — думала, притоплю, бо вони багна бояться. Аж ні, вдарились об землю, обернулися на гадюк — і поміж очерети тільки зашаруділо. Наші перевертні так не вміють.

— Добре, що вони хоч осикового кілка бояться, — докинув свого дядько Яків, — а якби, скажімо, проти них тільки золоті списи діяли? Було би нам кепсько. Що не кажіть, осика — вона в усіх світах осика.

— Дай нам, Великий Боже, — похитав головою Ох, — хоч би якось ту розрив-траву здобути. Бо її навіть Той-що-під-землею-володарює страх як боїться. Але ж як її взяти? Де ту чисту руку знайти, що ні крові, ні зброї не знала?

— Є така рука, є! — нарешті наважився Богдан.

— О, а ти чого не спиш? — стурбувалася баба Франя. — Як страшно на вишках, то я тобі на лавці постелю. Налякали дитину іроди заморські, аби переляк викачувати не довелося!

— Зовсім я не злякався. Я про інше. Здається, я той, хто вам треба! Згадав, у мене така рука. Це я ніколи зброї не тримав.