Розділ «Дванадцятий розділ»

після якого одразу буде чотирнадцятий, бо число тринадцять нещасливе не тільки у нашому з вами світі, а й у тому, до якого втрапив Богдан

Що було вночі — хто знає. Люди спали, сни видали, а прокинулися — позабували, тому нам і не розказали. А побудило всіх телятко-змієнятко. Розлякало всіх курей. Наступило на хвоста котові Цигану, від чого кіт звереснув і просто-таки злетів на самісіньку верхівку груші. А потім загупало у двері всіма чотирма лапами. Аби не впасти, йому доводилося ще й допомагати собі крилами, тож шуму було — дай Боже!

— Бабуню, вставайте, я вам дядька привів!

— Знущаєшся, гаспиде крилатий? — баба Франя вийшла на поріг. — Нащо мені, старій, дядько, та ще й о цій порі?

— То це не просто дядько, а дядько з Причепівки. Він вам зараз усе розкаже.

На подвір'ї обтрушував свиту довготелесий худий чолов'яга.

— Сиджу собі, нікого не чіпаю, воза лагоджу… — бурчав чоловік, — а воно мене за комір — хап! — і в небо понесло. Ну, думаю, все, відтоптав рясту. Бо спочатку здалося, що то мене страшидло триголове вполювало. А тоді чуто: «Не смикайтеся, дядьку, бо впущу. А мені треба вас до баби Франі живого донести». Так це ви — баба Франя? Ну, тоді — здорові були. Кажіть, нащо я вам здався?

— Про порося розкажіть! — писнуло ззаду телятко з крильцями. — Бо вони думають, що то я поцупив.

— Ну, як ти отак хвацько дядьків крадеш, то що тобі те порося? — засміялася баба Франя. — Ви, шановний, вибачайте нашого малого. Він у нас занадто старанний. Але не турбуйтеся, назад — як привіз, так і відвезе. Покладе, де взяв.

Дядько як уявив собі, що знову летіти доведеться, аж руками замахав:

— Ні-ні, дякую, я й сам доберуся.

— Як скажете. Але справді, що там у вас сталося?

— Та що? Літо ж зараз. Свині у мене в загороді за хлівом. Отож, днями надвечір налетіло триголове опудало. Голодне, та ще й жадібне. Бо вхопило чималого підсвинка і цілого, не жуючи ковтнуло. Ото нас усіх і порятувало — бо зміюка вдавився. І одразу — до річки, у верболози. Цілу ніч кашляв і воду сьорбав. Уся Причепівка заснути не могла — хто зі страху, а хто від того кашлю.

— То кажете, жадібний?

— І жадібний, і дурний. І своїм трьом головам ладу не дасть. З'явився на пасовищі. Одна голова каже: «Чорну корову їстимемо». Друга каже: «Ні, білу». А третя кричить: «Рябу хапаймо!» Поки отак репетували, то всі корови розбіглися. Він за ними — налетів на сусідів хлівець. Розніс його на друзки спересердя. У хлівці кури сиділи, то порозліталися, а от півень, знаєте причепівських півнів, їх навіть собаки бояться, то одній голові він ледь очі не повидовбував.

— І що, ніякого порятунку від того Змія немає?

— Е, не кажіть, наші люди не в тім'я биті. Є у нас хлопець один — Іванко-ковалик. Розумний хлопець, хоч і молодий. Він одразу сказав: «Як на сердитих воду возять, то й ми повозимо». Прорізав у дверях кузні три дірки, важеля хитромудрого приробив і пішов туди, де Зміюка спав.

Той якраз у ставку греблю прорвав, воду спустив і всю рибу зжер. А ковалик його кропивою — хльось! — по носі одному, і по другому, і по третьому. Змій спросоння не розібрав, хто це до нього так непоштиво. Озвірів! А Іванко не чекав, поки і його з'їдять, ноги в руки — і до кузні. А там за двері заховався, клямку накинув і зсередини дражниться: «Ти, дурепа триголова, в кожній голові полова!» Змій у три голоси кричить: «Розірву! З'їм!» А Іванко: «Добре, їжте, тільки не всі одразу. Хто перший?» Всі три голови: «Я!» — і впхалися у ті дірки. Ковалик важеля опустив, змій туди-сюди смиконувся, а голови — в ярмі залізному, та ще й заговореному. Отже, три дні зміюка на Причепівку працював замість горна. Він як Іванка бачив, то таким вогнем дихав, що будь-яке залізо враз розпікав.

— Тільки три дні?

— Три. Бо на четвертий уночі в селі чужинці з'явилися мов з-під землі. Визволили Змія і разом з ним зникли. І дивно якось: доскакали до кургану, а там як у яму провалилися. Але ж знаю, що ніякого провалля там немає.