Розділ «Cьомий розділ»

— На, поклади поки що до кишені.

— А коли бабу Франю доженемо, — додав дядько Яків, — попросимо її, щоб зашила. Бо як загубиться…

— Не загубиться, я рукою притримаю, — запевнив Богдан. — А від чого той часник?

— Сказали ж тобі — від гадюк улітку.

— А взимку?

— А взимку гадюка в норі спить, і їй твій часник хіба що сниться.

Коли рушили далі, Богдан уже голову не задирав і на всі боки не озирався. Бо дивився під ноги.

За Богдановими підрахунками, пройшли вони вже чимало, проте й досі не здибали жодного перехожого. Навіть якийсь невеличкий хутірець, що привітно визирав з-поміж садочків, подорожні обійшли. Коли з-за чергового повороту несподівано виринула чиясь людська постать, Богдан зрадів. Бо всі ці кущі та трави тільки сон наганяли.

Коли підійшли ближче, Богдан роздивився, що назустріч прямує дівчина, власне, навіть дівчинка, старша від нього, можливо, на кілька років. Ще подивувався: напевне, здалеку йде, а ступає так легко, наче щойно за поріг вийшла. Босонога, русява, з вінком із польових квітів на голові.

Богдан уже затямив, що у цьому світі молодите покоління дорослих не лише поважало, а й трохи остерігалося. Тож яке було його здивування, коли дід Ох та дядько Яків, не змовляючись, зійшли зі стежки, поступаючись дорогою дівчині, ще й коня притримали. І вклонилися першими, мало не в пояс.

Дівчина у вінку, минаючи Богдана, зиркнула йому в очі, всміхнулась і мовчки пішла далі. А дядько з дідом так і стояли непорушно, доки дівоча постать не розчинилася серед трав.

— Слава тобі, Боже Великий, за той знак, що ти подав! — озвався першим дід Ох.

— І в мене наче камінь з серця впав, — підтримав дядько Яків.

— Хто це був? І що за знак?

— Вважай, що ти сьогодні вдруге на світ народився. Бо то не дівчина — то Доля твоя нам назустріч вийшла. І не просто вийшла, а ще й тобі всміхнулася.

— А як ви її впізнали?

— За ходою. Йшла, наче пливла, жодної травинки не зім'яла. А головне — он, сонце як світить, а тіні від неї, Долі, немає.

— А якби ми її не зустріли? Чи вона би, приміром, не всміхнулася?

— Тяжко було би і тобі, й нам. Ти помітив, вона не говорить, лише дивиться. А вже як зустрінеться людині, гляне і заплаче, от тоді, вважай, усе.