Розділ «Cьомий розділ»

— І Змія теж. Бо той вилупок триголовий полюбляє в горобину ніч худобу красти. Вдень баби Франі боїться, от і чекає глупої ночі.

За якийсь час Богдан зловив себе на тому, що він озирається не лише на всі боки, а й час від часу задирає голову. Одного разу навіть перечепився і ледь не впав. Але дорослі чи то не помітили, чи то зробили вигляд, що так і треба. Тому Богдан наважився запитати про те, що завважив ще першого дня свого перебування в чарівному світі:

— Не розумію: поле рівне, ніяких тобі боліт чи гір, а стежка йде не по прямій, а крутиться, наче її п'яний протоптав — то ліворуч, то праворуч, то мало не по колу йде. Чого б це?

— Не п'яний топтав, а розумний, — заперечив дід Ох. — Придивися уважно: стежка не просто так іде, навмання, а обминає недобрі місця.

— А це що таке?

— Дерево ліворуч бачиш?

— Оте покручене?

— Саме покручене. На недоброму місці тільки такі дерева ростуть — покручені. Або взагалі засихають.

— А ті дерева, що праворуч? Чому їх стежка обминає? Хіба через тінь не краще було би йти?

— Той гайок не простий, а зачарований. У ньому ні птаство не живе, ані звірина не забігає. Обминають. От і люди крізь нього не ходять. І щоб ти знав, синку, як трапиться тобі просто неба заночувати чи навіть перепочити часинку, ніколи не вмощуйся на недобрих місцях.

— А як я знатиму, що то недобре місце?

— Загинай пальці: покручені дерева, сухі дерева, ті, в які блискавка вдарила, місця, де пташки не співають… а найголовніше — де колись хати стояли. Поруйновану хату чи навіть місце, де колись люди жили, — десятою дорогою обходь.

— А чому?

— Бо ти ж не знаєш, чому там уже не живуть. Можливо, ту хату Орда порушила, а тих, хто в ній жив, у полон забрала? Люди пішли, а біль і страх їхній залишилися. Або злий чаклун якусь хворобу на них навів чи просто гадюк послав, то вони назавжди там залишаться.

І тут дядько Яків раптом зупинився, ляснув себе по лобі й вигукнув:

— Богдане! У тебе в одязі зубчик часнику зашитий?

Богдан хотів за звичкою запитати: «А навіщо?», але лише головою заперечливо покрутив.

— Так я й думав. Дивлюся — штани новісінькі, певно, вперше одягнув, без оберегів. Що, перед дівчатами хотів похизуватися? Ну-ну, не червоній! Бо ми теж хороші — у дальню путь зібралися, а про обереги для тебе не подумали.

— Ти, Якове, хлопця не вичитуй. У них там у Києві не тільки зміїв, а й усіх гадюк, напевне, повиводили. Сказано — місто! А у нас у глушині — тільки під ноги дивись, особливо на болотах та навколо недоброго місця.

Дід Ох пошпортав у своїй торбі, витяг загорнений у ганчірочку часник і відділив зубчик: