Розділ без назви (6)

БОЖЕ-ВІЛЛЯ:

між порядком і хаосом

Серединою 90-х нікому не відоме столичне видавництво «Кранг» випустило книжку нікому натоді не відомих у літературно-фантастичному світі київських авторів: Марина та Сергій Дяченки, «Привратник». Новинку помітили на європейському конвенті у Глазго, визнавши її за кращий континентальний дебют. За киян ухопилися найпотужніші російські видавництва, і кожна новинка відлунила популярною премією («Странник», «Сигма-Ф», «Інтерпрескон»). І все це — у середовищі, яке традиційно визнає лише змагання між москвичами та санкт-петербуржцями!

Одинадцять книжок (не рахуючи перевидань) за шість років, дев’ять резонансних конкурсних відзнак, входження до найпрестижнішого сектору російського книжкового ринку. Феєричність старту дозволяє використати означення «феномен».

«На нашу думку, фантастика може все те, що й реалізм, але до того плюс іще дещо. Вона як ідеальний газ — у природі його не існує, проте вчені примудряються маніпулювати ним та здійснювати великі відкриття», — це з теоретичних міркувань Дяченків.

Що ж то воно за «дещо»? Гадається, фантастика здатна природно-щиро говорити про те, обговорення чого у «пристойному товаристві» вважається «поганим тоном»: про Добро і Зло, про Любов і Ненависть, про Дружбу та Зраду, про Мораль і Злочин. Про так звані «вічні істини», що на їх осмислення людина має чимдалі менше часу.

«Висловлена думка є олжею», — як сказав філософодотепник. Але ж, з другого боку, невимовлена думка не існує взагалі. Її місце заступає оманливе позасвідоме «знання». І коли на те «знання» виникає потреба опертися в реальному людському спілкуванні, — рука провалюється у порожнечу. Не треновану розмовами про «вічне» душу відправляє у нокдаун аморальна прагматика повсякдення..

Віками людські душі гартувалися казками: ви помітили, що казка — це, по суті, розлогий діалог про вічне з приводу конкретної життєвої ситуації-іспиту? Література, велика казка новітніх часів, — що той кабінет психоаналітика: розмови, розмови, розмови. Потяг людини до читання — це пошук компенсації за обмеження глибинного спілкування в реальному часі.

Історія циклічна, і щоразу з накопиченням у суспільстві критичної маси «неосмислення вічного» до літератури входили великі казкарі. Аби говорити про те, що за умов викривленого етичного еталону виглядало би в класичній літературі як хибний пафос або фальш. З’являлися твори, що заганяли літературознавців у п’ятий кут. Що таке за жанром «Маленький принц» Сент-Екзюпері? Або «Казки» Германа Гессе? «Червоні вітрила» та «Дорога нікуди» Олександра Ґріна?

Зверніть увагу: сюжети згаданих творів (а вони тут з-поміж низки можливих прикладів саме тому, що насамперед спливають на думці по прочитанні дяченківських творів) розгортаються або поза історичним часом, або за часів непоспішних, коли телефон, телебачення та літаки ще не відібрали в людини можливости обговорити перебіг свого життя. Ідеальні декорації для пов’язання непоспішних посутніх розмов та калейдоскопічного бігу екзотичних подій (як засобу втримати читацьку увагу) — Середньовіччя. Це відкриття належить іще Вальтеру Скотту та Роберту Льюїсу Стівенсону, які «сповідали» своїх читачів, занурюючи їх у давноминулий світ розмов про великі пристрасті під брязкіт мечів, що притлумлювало потяг щоденно дбати про хліб насущний часто-густо усупереч «ідеалам». Сьогодні це називається «готичним романом», де маяками — Умберто Еко та Патрік Зюскінд. А пригляньтеся пильніше до кращих повістей нашого Валерія Шевчука — розмови його персонажів про «вічне» уможливлюють монастирі та нескінченні биті шляхи запізнілого вітчизняного Середньовіччя.

Мораль у зубожілому суспільстві — не найтвердіша валюта. Боротьба за виживання — не ідеальна штука. Часу на спілкування «по душах» вона не залишає — хіба що після релаксивної чарчини горілки, коли постає питання з класичного анекдоту: «А поговорити?!». Інший шлях погамування кореневого потягу до само- та взаємосповідання — спостереження за багатими, котрі плачуть уголос, бо мають на те час. Письменник-реаліст, який прагне сьогодні говорити зі своїм читачем в координатах «добро — зло», може написати лише енне продовження «Звіяних вітром». Нереаліст — напише тільки фентезі. Жанр, що його можна означити як форсований готичний роман. І який, по суті, — «мильна опера» навиворіт, де в ролі мерзенно-підступного дона Луїса — Дракон-Горинич, а «просто Марія» виявляється просто принцесою.

Фентезі сьогодні — рукотворне море. Навіть у прямому розумінні — багато-багато води. Хоч би де зачерпни — всюди вона однакова на смак та запах. До літератури це зазвичай має таку саму дотичність, як канапка з «Докторською» — до французької кухні. Утім, поживність бутерброда годі піддавати сумніву.

Марина та Сергій Дяченки — глибинне джерельце. Скажімо; їхній «Скрут» — це і вся фентезі взагалі, і ні на що не схожа та ні з чим не порівнянна мутація. Раптова ручна робота серійного товару. Літературне вкраплення до літподібного пласту словотерапії. Те, що звемо «красним письменством». У безодню Злочину можна зазирнути скатованим розумом Достоєвського, а можна — чуттєвою інтуїцією Дяченків. І коли результатом і того, й того експериментів буде однаковий читацький жах перед фатальністю людського єства — це означатиме, що ми зіткнулися з літературою. Різною, але однаково справжньою. Бо — магічною.

«Червоні вітрила» стали культурологічним знаком. Хтозна, чи не станеться подібного і з символом «скрут» («Скрут — істота… на яку перетворюється, за переказом, смертельно ображена людина… Це вічне непрощення. Це така мука і така спрага помсти. Зворотній бік зрадженої любови… І вірної любови. Це скручені жили найдревніших сил землі. Це скручені в’язи надій. Це душа, обплутана скрутнем…»)?

Хтозна, чи не є МС. Дяченко реінкарнацією О. Гріна? Бо книжки цих авторів, крім усього, — ще й «дароване пекучим жалом забуття, той абсолютно щасливий стан, якого у звичайному житті не буває. Або майже не буває».

Видавництво «Кальварія» повертає тексти, які встигли стати взірцем сучасного російського фентезі, до ментальних дяченківських координатів — рідна мова вкорінюється у ті підсвідомі архетипічні глибини, які важко відчути на дотик у синтетичних рукавичках запозиченої мови. По з’яві романів «Ведьмин век» та «Пещера» стало зрозумілим, що Дяченки не так віртуозні казкарі, як сталкери, контактери магічної дохристиянської енергії, яка усе ще виходить на поверхню у межиріччі Десни, Дніпра і Прип’яті з тих трипільсько-антських горизонтів, звідки джерелить і ця мова — код езотеричного Знання.

Невеличкий «Оскол» — така сама візитівка Дяченків, як «Я помню чудное мгновенье…» — візитівка Пушкіна, «Муму» — Турґєнєва, «Каштанка» — Чехова. Ця маленька повість схожа на кубик Рубіка: кілька основних понять-інстинктів — «Я», «Свобода», «Любов» — несподівано-примхливо поєднуються у складніші категорії — «Щастя», «Втрата», «Смерть», «Вічність», «Боже-вілля».

«Погляньте, князівно, на бузок. Цвіте, мов божевільний»? — ця фраза, викресана з персонажа блискавкою психічного зламу, набуває енергетики древньої мантри. За нею — провалля у потойбіччя, де людина залишила свою спорідненість зі Всесвітом, коли і той бузок, і цей теплий камінь, і захід сонця були частиною тебе. Були — поки Цивілізація не обернула тебе на раба. Раба звички до безстресово-діабетичного комфорту, до нудної, копійчаної, але «гарантованої» роботи, до принизливих компромісів з іще більшим рабом-начальником, до горілчаної анестезії. Не ламай божевільний бузок — «краще відмовитися, щоб ніколи не забути».

Дяченки — видобувачі табу та мисливці за демонами порожнечі. Анатоми «здорового глузду» і традицій, породжених лінощами. Наглядачі терезів, що зважують рівновагу порядку і хаосу. Вони міряють життя лінійкою, градуйованою не тим, що зробив, а тим, що міг зробити. Колись на ці дослідження поклав життя Карл-Ґустав Юнг. І Достоєвський. І Булгаков. Намагалися відшукати і збагнути мету, дорожчу за життя. Збагнути боже-вілля бузку.

Часом з археологічних розкопок душі Дяченки видобувають живу воду, і тоді — «таке відчуття, що ось-ось зрозумієш головне». Це власне, про будь-який з їхніх творів. Реконструкції міфу про Галатею, оживлену Пігмаліоном. Сліпці Бройгеля не впадуть у прірву, і палець Мікеланджелового Адама ось-ось торкнеться руки Творця на стелі Сикстинської капелли. І здійсниться назва — «Народження життя».