Розділ без назви (6)

— Знаю, — сухо озвався Оскол. — Далі?

Писар трусився, але з упертістю, гідною кращого застосування, продовжував:

— Помилування… прошу. Для брата… Дурень він, дурень, так усі ж ми дурні… Усі ми діти ваші дурні, не губіть… пожаліти б… милости…

Писар затнувся. Під поглядом господаря схилився, знітився і знову взявся за роботу.

Знесилена дівчина нарешті зігнула свою горду спину. Сховала обличчя у сплетені пальці.

— Вам дадуть змогу помитися і відпочити, — стиха промовив Оскол — і приготуйтеся до того, що бачитися ми будемо часто. Дуже часто і тривало. Від ранку до вечора… Закінчив? — звернувся він до писаря. Той дерев’яно вклонився.

Оскол прийняв папір, квапливо передивився і залишився вдоволеним. Торкнувся маленького ґонґу, яким викликав слугу.

— Лист відправити з голубами — негайно… Цей, біля брами, ще не помер?

Той самий хлопець у шкірянці, химерно скособочений, переступив поріг. Вхопив ротом повітря, застогнав і впав на підлогу, аж вусібіч полетіли грудки засохлої глини. Оскол скривився, напівгидливо, напівспівчутливо, підійшов до вкляклого навколішках і міцно взяв за скуйовджене волосся. Сіре обличчя хлопця потроху розслаблялося і набувало теплого кольору. У мовчанні, що порушувалося лише скрипом цвіркуна, минула хвилина. Хлопець зітхнув, тепер його фізіономією розливалося невимовне блаженство.

— Ти… милостивий…

— Я раціональний, — Оскол забрав руку, витер долоню шовковою хустинкою. — Тепер мені знадобляться люди… Йди. Надалі будь розумнішим.

Дівчина дивилася з жахом.

Огрядний чоловік зі сивіючими скронями котив по столу воскові кульки. Свічки тріщали, опливаючи важкими краплинами, віск обпікав йому пучки — але він не помічав болю, жовті кульки множилися на столі, збиралися купою, мов черепи на старому бойовищі.

— Скільки часу потрібно Осколу… щоб прив’язати її… повністю?

— Вона молода… і поривчаста… Стане і двох тижнів.

Співбесідник огрядного сидів у темному куті, відблиск свічок грав на його випнутих вилицях.

— Прив’язати, — виговорив огрядний повільно і чітко. — При-в’я-зати…

Страшно було слухати його, та співбесідник був не з лякливих. Опливали свічки.

— Десять років тому… — слова пручалися, не бажали вимовлятись… — Ми з Осколом стояли проти спільного ворога, спина до спини. Наших хлопців лягло з півсотні, а ті, що вижили… частина залишилася з Осколом, частина — зі мною. Він сказав тоді: «Ви пожалкуєте…» Ми не слухали. Він прийшов здалеку… ми ще не знали, ЩО він таке.

Нова кулька на жовту купу; чоловік з сивими скронями закусив губу: