Розділ без назви (6)

— Я не піду, — молодший із приїжджих нервово відсахнувся від залізних дверей. Товариш його насупився.

Слуга, наданий у супровід, зневажливо скривив губи:

— З першого разу нічого тобі не буде, дурню… Коли б відразу — так під брамою… збиралися б… ніякого здоров’я панові не стачило б — з цілим світом знатися…

Слуга демонстративно не помічав третього гостя, того, що з мішком на голові. Руки полоненого розв’язали і поводилися ввічливо — але волочити його доводилось силоміць. Ноги не бажав пересувати, наволоч. Або ж не міг.

… З вигляду років шістнадцяти — сімнадцяти. Це виявилося, коли стягнули мішковину з голови її; витончене сіре обличчя у смужках висохлих сліз. Волосся стягнене вузлом на потилиці, і таке враження, що не вона його зібрала — чужа рука спорядила цю недбалу зачіску з тим, щоб прийшовся до голови мішок… Вона сиділа у глибокому кріслі — там, де посадили. Сутула спина її тепер виструнчилася — чи то за звичкою, чи то від залишків гордовитости.

Метушливий писар, десь на куті столу, нервово цюкнув пером у денце чорнильниці. Пан скривився.

— Так. «Найсвітлішому князю — особисто, у світлі руки… Зі співчуттям до скорботи, любий вороже, поспішаємо втішити вас, бо не дикий звір розшматував дочку вашу Яну… під час кінної прогулянки, як ви, мабуть, уже у вашому горі упевнились… Не пасує юним дівчатам шляхетного походження гасати верхи без належної охорони, і тому, в турботі про мир і спокій у Міжгір’ї… задля запобігання кривавих чвар… і необхідної рівноваги, а також власної безпеки…»

Писар скрипів пером, не зводячи голови. Він був молодий, білявий і худий. Вочевидь, пригнічений чимось.

— «… Я насмілився запросити означену дівчину Яну до замку Оскол з візитом, де і маю намір насолоджуватися її товариством приблизно три тижні… Звісно, ані здоров’я, ані цнота вашої дочки не постраждають. Залишаюся вічно ваш шанобливий ворог, Яр Сіґґі Оскол. Писано від весняного рівнодення чотирнадцятого дня». Крапка…

Перо спіткнулося. Дряпнуло, прориваючи папір, квапливо пірнуло в чорнильницю і повернулося до справи знову — але вже за мить писар завмер, дивлячися на аспидну ляпку, що розпливалася з-під руки. Пауза виявилась такою довгою, що навіть дівчина, яка нерухомо сиділа у кріслі, наважилася підняти голову.

— Хутко перепиши… Сьогодні я добрий.

Писар працював, звіряючись із зіпсованим аркушем. Цвіркун зі щілини під вікном викликав на змагання скрип пера.

— Навіщо я вам?

Дівчина таки не втрималася, заговорила. Слова її падали, мов тала вода — холодно і гордовито, інша річ, що на брудному блідому обличчі з невтертими слізьми погрозливий вираз був скоріш жалюгідним, аніж зверхнім.

— Навіщо я знадобилася вам, пане вороже? Враховуючи цілість мого здоров’я… і цноти? Чого ви вимагатимете від мого нещасного батька?

— Вимагатиму? — з посмішкою спитав той, кого звали Яром Сіґґі Осколом. — Вимагати? Ні.

— Військо Сотки зрівняє ваш замок з землею!

— Навряд чи…

Писар раптом перервав свою роботу. Підвівся, прохально склав зачорнилені руки:

— Пане… Накажіть… Покарати… товариш мій, ніби як брат… Під брамою… другий день… помирає.