Розділ «P.S.:»

Я провів у селі все літо!

Як міг поїхати, якщо тут закрутилися такі справи?!

По-перше — робота. Саме наприкінці червня добудували конеферму. Як сказав дід Олег, мрія про розведення коней тут визрівала багато років. І конеферму будували давно, а добудували лише цього літа.

І ось тепер батько Федора, Василь Петрович, віддав туди двох своїх коней арабської породи. За цими кіньми треба було доглядати. І не лише доглядати, а й тренувати.

Займатися цим у селі не було кому — кожен мав свою справу. Спочатку доглядати за кіньми призначили діда Микиту. Але на заваді стала його коза Зоряна Петрівна. Вона не давала старому і кроку ступити до коней! Весь час крутилася під ногами, тягала їхнє сіно і мало не захворіла від горя, коли дід приділяв їм більше уваги.

І тоді сталося те, про що я й не мріяв: Василь Петрович запропонував цю роботу мені!

Але почалося все з доволі тривожної для мене історії. Одного вечора фермер завітав до нашої оселі з… клаптями моєї розірваної сорочки в руках. Тієї, яка залишилася під копитами Чорного, коли я з ним змагався.

— Твоя сорочка? — суворо запитав він.

Дід із бабусею схвильовано подивилися на мене.

— Арсенчику, що ти накоїв? — запитала бабуся. — Чому сорочка брудна і розірвана?

Довелося розповісти їм про мою нічну пригоду.

— І ти заліз за огорожу? — перепитав Василь Петрович. — Ти хоч знаєш, як це небезпечно — тривожити тварин уночі? Що ти там робив?

Я опустив голову.

— Хотів приборкати вашого Чорного. Як на кориді.

— Яка ще корида, бовдуре?! — здивувався Василь Петрович. — Це ж звичайнісінький племінний бичок…

— Він не «кельтський»? — розчаровано пробурмотів я.

— О, Господи! Це тебе, певно, мій Федько з пантелику збив! — засміявся фермер. — От я вам покажу кориду! її вже давно скасувати треба!

А потім він звернувся до діда:

— Що ж, Олегу Миколайовичу, ми з вами думали-гадали, кого поставити наглядачем за кіньми, а він тут у вас ховається! — і повернувся до мене. — Ну, як, герою, згоден попрацювати на конефермі?