З такою точкою зору важко не погодитися. У більшості випадків здійснюється успішно саме так і є. Але досить часто ця теза не спрацьовує. Здавалося б, на фірмі панує демократія, бос - "свій в доску", ніхто нікого не примушує, кожний, як-то кажуть, має право на помилку, - а відповідальність на себе підлеглі чомусь брати не поспішають. Іноді буває й гірше: за "демократичним фасадом" приховується тіньовий бік внутрішнього середовища - боротьба груп, інтриги, політичні ігри.
Можна навести й інший приклад, коли у структурі, де за кожну помилку шеф може спустити підлеглого вниз по ієрархічній градації, люди на свій страх і ризик беруть на себе повноваження - і механізм делегування, всупереч усім правилам, виявляється значно ефективнішим. Спробуємо розібратися, у чому тут справа.
Для початку згадаємо хрестоматійні причини, які зводять нанівець всі спроби налагодити ефективне делегування повноважень. Тут виділяють два суб'єкти - боса й підлеглого.
Керівник не бажає делегувати повноваження, оскільки:
• 1) перебільшує власні можливості (мотиви можуть бути різними - від патологічного нарцисизму до не менш патологічної роботоголії);
• 2) у нього відсутні здібності до управлінської діяльності (інакше кажучи, "учився чому-небудь і як-небудь" або очолив структуру випадково і розглядає її винятково як високооплачувану синекуру);
• 3) бос не довіряє людям (ця позиція може бути як життєвим принципом, так і наслідком того, що підлеглі були нав'язані йому);
• 4) менеджер боїться ризикувати (що поробиш, він перестрахувальник по життю або надто наляканий можливим гнівом з корпоративного Олімпу у разі провалу);
• 5) у нього відсутня можливість вибіркового контролю за виконанням завдання (наприклад, він погано розбирається в технології, тому підлеглим досить вжити всього кілька заумних термінів, щоб у шефа відпало будь-яке бажання заглиблюватися в деталі).
За великим рахунком, причина лише одна, а всі інші - пояснення до неї (особливо з огляду на системоутворююче значення делегування для організаційної структури й культури).
До п'яти наведених причин додаються ще шість, через які підлеглі не хочуть брати на себе повноваження:
• 1) безініціативність як риса характеру;
• 2) страх перед критикою;
• 3) брак необхідних ресурсів та інформації;
• 4) перевантаженість робочими завданнями;
• 5) непевність у власних повноваженнях;
• 6) відсутність додаткових стимулів.
Всі начебто правильно, але, незважаючи на це, думаю, не в одного мене виникло відчуття невідповідності сьогоднішній практиці. Це відчуття посилиться, якщо Ви довідаєтеся, що цей "список Ньюмена" з перерахованих одинадцяти причин, який кочує з підручника в підручник, складено більше п'ятидесяти (!) років тому (Newman, 1956). Реєстр потребує серйозної ревізії хоча б тому, що в ньому не знайшлося місця для мотивації персоналу, замість цього фігурує реліктове "стимулювання".
Класична схема делегування - зверху донизу за наказом - давно не працює. Акцент у процесі делегування влади змістився з керівників на підлеглих, так що тепер говорити не стільки про делегування повноважень, скільки про їх прийняття. Цей не менш хрестоматійний аспект, розроблений ще в рамках адміністративної школи керування (початок ХХ ст.), чомусь часто упускається з виду.
Сьогодні головна функція керівника полягає не в розподілі завдань, повноважень і відповідальності, а в створенні корпоративної культури, в якій ініціатива делегування буде виходити від підлеглих.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Організація праці менеджера» автора Скібіцька Л.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Делегування як суб'єктивний фактор“ на сторінці 2. Приємного читання.
