Розділ «ЧЕРЕЗ ДЕСНУ»

З Орлівки до козацького табору під Оболонем мчав невеличкий відділ їздців. Їх повели до гетьмана.

— Команданти передньої сторожі армії його високості короля шведів Карла, — промовив італієць, — посилають мене з привітанням вашої милості і висловлюють свою радість з приводу переходу славного козацького війська вашої милості за Десну.

— Дякую панам командантам передньої шведської сторожі, а вас прошу розроститися у мене та не погордувати козацьким хлібом-сіллю.

Італієць пильно вдивлявся в гетьманове обличчя, в його дивні очі і в тую усмішку, якою, здавалося, ні одно друге обличчя не всміхалося.

Так, так, це був гетьман Мазепа. Гетьман догадався, пощо приїхали шведи, і спитав:

— Що ж, пізнали? Мазепа чи ні?

— Так, ваша милосте, і під присягою міг би сказати, що отеє маю щастя розмовляти з його милістю гетьманом України Іваном Степановичем Мазепою.

— Так тоді нема нам чого гаятися. Поїду з вами до панів Гельма та Гілленштієрна, перед котрими засвідчите, що це я, не якийсь облудник-самозванець, що підшивається під моє ім'я і під мою особу. Розгостіться, панове, а я ще побалакаю з моїми старшинами.

Гетьман попровадив гостя до похідного шатра, котре між тим розбито, а сам скликав старшин на раду.

— Як же гадаєте, панове-товариство, — спитав. — Що мені тепер робити? Йти до шведських командантів чи підіжджати на зустріч із самим королем? А може, в вас

є яка інша рада. Кажіть!

Старшини не надумувалися довго.

— Що тут багато радити, — казали, тривожно розглядаючись по широких полях і лугах над Десною. Козацькі бистрі очі летіли мало що не до самого Сейму, бо лівий берег Десни був рівний, злегка тільки схвильований гайками й очеретами, між котрими окривалися селища людські. Не одному здавалося, що ось-ось — і висунуться московські патрулі, ось-ось — і появиться погоня. Москалі, як помітять зраду, в першу чергу схочуть не допустити козацького війська до сполуки з армією шведською. Схочуть клином вбитися поміж них. Це перший і найпростіший спосіб.

— Сказав аз, так кажи і буки, — говорили старшини. — Чим скорше сполучимося зі славним військом шведським, тим для нас краще й безпечніше. Їдь, гетьмане, негайно до передньої шведської варти, іншої ради ми й не знаємо.

— І я так собі гадаю, — відповів гетьман, почуваючи, що ступає отеє на шлях, з котрого вже ніякого повороту нема й бути не може.

— Їдьмо!

Вибрав почот, котрий мав супроводжати його, дав прикази, куди і як двигнути військо, і сів на коня.

Втомлений недугою, турботами й подорожними невигодами, сам собі дивувався, звідки в нього береться стільки енергії.

Поки їх, поти й життя.

Свідомість важного моменту і почуття великої відповідальності за свій історичний вчинок не пригноблювали гетьмана, а скорше підбадьорювали його.