Розділ «ПРОЩАННЯ»

Тускле поранкове світло зазирало в світлиці. Від нього блідло світло свічок. Горіли, як при катафалку.

Невиспані лиця сердюків і прислуги зеленаво-бліді. Але в руках не пізнати втоми, радше помітний поспіх. Останні килими й перські коври скачують і ховають до скринь.

У сінях тих скринь ціла гора. Навантажують вози. Готові від'їжджають, аж скриплять, ніби стогнуть під надмірним тягарем.

На їх місце під браму під'їжджають нові. Така робота триває цілу ніч, відколи розійшлися старшини. Чуйкевич усе щось нового виносить. Чимало добра в гетьманському дворі на Гончарівці! Всього й забрати годі. Але в світлицях помітні вже пустки, і кроки людей лунають чимраз то голосніше, але й глухіше.

Скрині з золотою та срібною посудою, з хрусталями й дорогоцінним склом поїдуть насамкінець під окремою сильною сторожею людей з першого сердюцького полку. Готово! Зі спальні виходить гетьман, вбраний, як до дороги. На обличчю сліди втоми й терпіння, але йде сам.

В одній з бокових кімнат наготовлено снідання. За столом Мотря. На ній та сама плахта й горсетка, що мала колись у Ковалівці, лиш жовтих троянд не видно у волоссю.

— Ви ще не зібралися, Мотре Василівна?

— Я остаюсь тут. Гетьман зморщив чоло.

— Це неможливо. Батурин може бути в великій опресії.

— Якраз тому не хочу його покидати.

— Ви не знаєте, що таке облога. Мотре, прошу вас, їдьте з нами — зі своїм мужем, — поправився гетьман.

— Ні, пане гетьмане, — відповіла рішучо, — позвольте мені залишитися тут. Я в Батурині зросла, знаю тут мало не кожду дитину, позвольте поділити з ними долю й недолю.

— Ніхто вас не силує, але ви жертвуєте собою. Що на це скаже муж?

— Він дав мені дозвіл.

— М'ягкого ви маєте мужа. Я вас не лишив би.

— Тут мати моя, — завважила Мотря.

— Мати?

— Любов Федорівна прибита важким горем. Хто ж потішить її?

Гетьман здивовано глянув на Мотрю.

— Це ваше невідкличне рішення?