Розділ «У ДОБРИХ ЛЮДЕЙ»

Чечель прочитав гетьманський маніфест, зложив його назад і, віддаючи, спитався:

— Що ж ви на це?

— Питаєте? Гетьманові вірю. Він правду пише. Перейшов до шведа не ради користі, а лиш щоб визволити нас із царської неволі, з того ярма, котрого довше носити годі. Невже ж ми сліпі чи дурні, щоб не бачити, до чого воно йшло? До скасовання нашого козацтва й гетьманства та до перестроєння нашої землі на московський лад. Це всякому ясно, хоч не всякому страшко, бо багато є таких, що це їх ані болить, ні свербить. А хіба ж нам не все одно, хто над нами панує. Хлопові одна біда — говорять, бо дурні. Та ми, козацькі люди, знаємо світові лад.

— Так ви спочуваєте тому, що гетьман зробив? — спитав Чечель.

— Не тільки спочуваємо, але й постояти готові.

— То гарно. А багато вас?

— Того я вам, пане полковнику, ніяк сказати не можу. Але народ козацький, хазяйський, гадаю, одної думки зі мною. Тільки всілякий на землі неосілий, хибкий народ, цей, звичайно, туди й хилиться, куди вітер повіє. І за нього боюся. Дещо і за старшин, за тих, що з гетьманом не пішли.

Чечель задумався, бо і він того боявся. Старшини, звичайно, люди багаті, мають луги й ліси, лани та млини, усякі доходи й вигоди, жаль їм буде втратити ті маєтки. Та ще тепер, коли цар обнадежує усякою ласкою своєю, хто тільки покається і вернеться до нього. Не одного він на цей гачок легко зловити може. Зокрема тих, хто мають родини, жінки і дрібні діти. Що станеться з ними? Ані їх із собою брати, ані дома лишати — от і біда!

— А не знаєте, куди діваються жінки й діти тих старшин, що з гетьманом пішли? Хазяїн тер чоло.

— Підождіть, будь ласка, хай пригадаю. Щось мені і про них доповідали. Ага. Кажуть, немов то деякі до Прилуки втікли. Там нібито й Орликова жінка і гетьманського господаря Цурки.

— Прилука досить далеко від воєнного терену, може, їм там і безпечно буде.

— Не знаю, може. Тільки в Прилуці всього сотня вояків, і то народ не дуже надійний, такі, що з полків повтікали. Не знаю, чи можна їм довіряти, бо не без маєтків старшинські жінки до Прилуки прибули.

І оба вони зажурилися. Думали, як дуже дальший розвиток справи залежний буде від того, як себе там ті старшинські родини почуватимуть, бо чого для своїх жінок і дітей не зроблять їх мужі й батьки.

— Але ми балакаємо, — почав господар, — а ваша милість утомлені. Який же я нездара. Жінко! А приладь там постіль у світлиці і дай чистої води в цинову вмивальницю, та ще добудь із скрині білля щонайтоншого, спішись.

— Ніби я цього сама не знала, — відповіла йому жінка, — аж ти мені це потребував казати. Все наготовлене як слід. Проси їх милість, хай зволять перейти у другу половину хати.

Чечель щолиш тепер почув, що йому дійсно нічого так дуже не треба, як води, білля і постелі. Він ледве на ногах тримався, повіки спадали йому на очі, як крила птиці, котра вже дальше летіти не може, в голові ніби буря шуміла.

Подякував добрій хазяйці і з хазяїном перейшов через сіни до світлиці. Тут за печею були криті двері до малої кімнатки без вікон і без других дверей, якої ніхто не догадався б. В тій кімнатці приготовано для Чечеля, а в світлиці на лавці для його чури.

І щолиш тепер, як Чечель обмився і хотів перебрати сорочку, побачив, що вона поприсихала до тіла. Насилу повіддирали, хазяїн осмотрив рани, бо як колишній козак, розумів це діло, побажав гостеві спокійної ночі і вийшов. В світлиці моргнув на чуру. Цей зрозумів знак і вибіг за ним.

Сиділи втрійку, і чура розказував про Батурин, і як батуринці не хотіли впустити царського війська, і як Ніс зрадою впровадив туди москалів, який бій ішов, як Кенігзена ранили, як боронився полковник Чечель і як він, втративши всяку надію, з останками своїх людей вискочив з города і забіг аж тут.

— І тепер ми отеє у вас, а там, у Батурині, лиш згарища і трупи, лиш москалі, як чорти, снуються по тім пеклі, і гайвороння над трупами кряче.