Розділ «ГЕТЬМАНОВІ СКАРБИ»

— Як дивлюся, брате, на отсей Батурин, то не знаю, чи я жию, чи мені тільки сниться.

— Кажу тобі, не думай. Горе думаючій людині.

— Гадаєш, цар і Меншиков не думають?

— Їм вільно, а нам ні. Вони за всіх думають і відповідають за всіх. Наше діло слухати й робити що нам велять. За роботою забуваєш про все.

— Гарна мені робота!

Їм коні перескакували через трупи. Лежали то одинцем, то на купах.

З перерізаними горлами, з поторощеними черепами, з проколеними наскрізь грудьми.

Коні жахалися і відскакували набік. Треба було поводи кріпко тримати в руках.

Іржали. Те іржання далекою луною гомоніло серед мертвецької тиші. Салдати не кричали, не кляли, як звичайно.

Здавалося, що й вони зжахнулися свого нічного діла. Гасили останки пожежі та стягали трупи, бо не можна було не то проїхати, але й пройти. Їх черевики і чоботи, камаші і штани були поляпані кров'ю, як у різників.

— Жорстокий наш народ, — почав молодий капітан.

— Кождий народ жорстокий, нема нічого страшнішого, як пустити людей на людей.

— А все ж таки чого ми так мордуємо тих хахлів?

— Щоб вони не мордували нас.

— Хахли?

— Гадаєш, що не вміють? А Синоп, Трапезунт, а Царгород?

— Але до нас вони не пхаються.

— Бо не потребують. Мало в них землі і всякого добра?

— Тому, гадаєш, поруйнувати треба.

— Треба чи ні, це знати цареві, не нам. Цар, кажуть, до моря іде, крізь Pontus Euxinus [8] до Персії та до Індії багатої, цілий світ підіб'є, як другий Олександр… А ми люди його.