Розділ «НА СУД!»

— Ви, господа офіцери, будь ласка, добре бережіться. Як довго останнього батуринця не витягнемо з нори й не повісимо, так довго не можемо себе почувати безпечними. Нині треба нам це діло зробити.

Нараз завважив майора Івана Івановича, що все ще тримався за черево і з болю то жовк, то зеленів.

— Чого ж ти тут торчиш? Не дивись на Петра Павловича. Його недуга іншої сорти, ніж твоя. Десь тут є хірург. Кажи, хай осмотрить тебе. Може, дійсно в тебе бебехи відбиті. Та й копирсався ж цей сердюк, правда? Хоробрий молодець, не те, що ти, майор. Майор! — і Меншиков згірдливо надув свої вузькі, мов до цілунку сотворені губи.

— Йому б, ваша світлосте, — озвався хтось несміливо, — горілки з перцем, це кращий лік від блюментростової масті.

Князь став і глянув на смільчака.

— Може, ти й правду кажеш, брате. Горілка нікому не зашкодить. Кажи принести боклажок і дві-три чарки. Вип'ємо та закусимо. Продрогли й зголодніли ми. Піди!

Світлійший сів.

— Сідайте, господа офіцери. Навіть Петро Павлович вип'є.

— Спасибі! — відповів Скорін.

— Озва, гордиш нашим товариством, полковнику?… Потомствений дворянин і філософ.

— Мені і без горшки голова болить.

— Як схочеш, а ми таки вип'ємо за здоровля його величества і на погибель врагам і супостатам його.

Всі встали. Мусив піднятися і Скорін.

— Дайте й мені, — попросив. Налили й піднесли йому. Випив і попросив ще. Налили другу. — Ще!

— Ні, Петре Павловичу, — спинив його світлійший, — боюся за твоє здоровля.

— Хочу впитися, князю, — відповів. — Я ще п'яний не був ніколи.

— Як не був, так і нині не треба. Але третю все-таки можна тобі дати, не вп'єшся. А тепер, панове, вертаємо до діла.

Він розгорнув перед собою папери, замачав перо в чорнило, спробував писати — відкинув, узяв друге, полизав, щоб краще чорнило чіпалося пера, і нотував собі якісь пункти своїми, для власного вжитку придуманими карлючками.

— Нам треба переслухати ще одну персону, — почав, відсуваючи папір, — і то жіночого роду, не з простих жінок, а Мотрю Василівну, доньку покійного Василя Леонтійовича, котрого несправедлива смерть хай упаде на чорне сумління хитрого зрадника Мазепи. Як вам відомо, панове, отся Мотря Василівна не була чужою гетьманові Іванові Степановичеві, і якщо вона справді женщина такого ума, як про неї говорять, то треба нам сподіватися, що від неї одної довідаємось більше, ніж від усієї тієї чорної товпи.

І світлійший казав покликати Мотрю Василівну.