Розділ «ПОЛІТАВ СНІГ»

(Мотря хусткою голову обтулює щільно).

Сніг паде…

(Думка шовковою ниткою снується)… Там, у тому дворі прощалася з «ним»… Як поїду за Десну, не верну аж на весну… Гадала, на крилах прилетить — не до неї, а до столиці… Не поспів… А тепер — запізно… Тепер усьому кінець… лиш не її… (Затулює уши руками)… Той крик вверчується в мозок. Перед ним не втечеш — хіба сховаєшся у себе… (Замість думок являються питання). Чому не поїхала з «ним»?… Просив, благав, не послухала… Вартівником у Батурині лишилась… Мала ключ від другого світа… (На цей спомин здригається ціла)… Огонь-лід, лід- огонь, лід… Сніг паде.

…(І знову питання)… Чому з Чечелем не пішла?… Тягнули її, пробивалася, дійшла аж тут, а дальше сил не стало. Ледви дотягнулася до лавки…

І добре. Добре так. Сказала собі, що Батурина не кине… І не кине… Тільки хвилину посидить, сил набере (щоб тільки в очах не було так чорно!) — і в город!.. (Питання). Пощо?… (Відповідь). Як то пощо?… Захищати його… (Питання). Попелища і трупів?… (Відповідь). Хоч би й того, вона і Батурин одно…

Там він руку на себе наложив.

Старий лірник нав'язував струни на обсмаленій бандурі, ніби він важнішого діла не мав. Так його й застали грабівники. Гадаючи, що це гетьманський бандурист, стали придиратися до нього. Обиджений бандуру на голові обидника розбив. За те й лежить тепер під старими липами біля двора, і зимний сніг накриває його і його розбиту бандуру… Присипає.

Гойдаються на гілляках повішельники, гілляки скриплять, товчеться гайвороння над ними, варти стережуть гетьманського двора, Батурин стогне, ридає, реве.

Вартові зустрічаються з собою.

— Ріжуть наші.

— Таже не гладять.

— Здалеку страшно, а зблизька привикаєш.

— Всякого норову люди бувають. Наше діло робити що велять.

— А совість?

— Бачив ти її?

— А ти?

— Відколи мене в камаші встромили, забув про неї. Для нас, брат, нема тепер ні совісті, ні Бога, а є одно — начальство.

— На-чальство… — І розходяться у різні боки, бо з вартівні вийшов офіцер.

Але й він, почувши нестямний зойк і гул, затуляє уха рукою і подається назад.

Скриплять гілляки, гайвороння товчеться, сиплеться зимний сніг, великими, густими платками, крізь котрі, ніби крізь сітку, мерехтить червона заграва.