Розділ «ТАЙНИКАМИ»

— Ходім! — повторив глухо Зажарський. Взяла його за руку.

— Позвольте вам зав'язати очі. Не дуже то ввічливо, але конечно.

— Такі руки не жаль, щоб і світ зав'язали, — відповів. Вбрала його в козацьку шапку, накинула на плечі якусь бурку і повела в пивницю.

— Як дивно, — говорив, тримаючися її, — ведете мене Бог вість куди, можете замкнути на голодову смерть, а я йду, як послушна дитина.

— Бо вірите мені.

— Вірю, що нічого нечесного не зробите ви зі мною, Мотре Василівна.

— Як тую віру затратять люди, тоді їм і ніякого рятунку не буде. А до того воно йде.

— Гадаєте?

— Бачу. От і москалі про нічого другого й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку.

— Не такий чорт страшний, як його малюють.

— Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задної гадки?

— Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов.

— Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого.

Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.

Ішли. Прошибало їх гниле зимно підземельних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схилятися, щоб головою не вдарити в склепіння.

— Вважайте, тут сходи, ще один, — так. А тепер повертайте вправо.

— Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар.

— Пройде. Я добре осмотрила рани. Знаю це діло.

— Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мастями. Мотря вдавала, що не чує.

— Говорю, щоб ви собі не кмітували ходу.