Розділ «I»

Вже сонце зайшло, вже стало надворi поночi, а Кайдаш усе пив у шинку, доки не пропив половини грошей, i вже п'яний потягся додому.

Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хатi полягали спать, як батько застукав у дверi.

— Жiнко, одчиняй! — закричав Омелько й почав лупить з усiєї сили кулаком у дверi.

— А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха з хати. — Не одчиню! Ночуй надворi, коли пропив грошi. Про мене, лягай там пiд тином.

— Одчини, бо вiкна поб'ю! — репетував Кайдаш i лупив у дверi ногою так, що поганенькi дверi аж торохтiли.

— Як поб'єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславi ярмарок, — обiзвалась з хати жiнка.

Лаврiн устав i одчинив батьковi дверi. Батько переступив порiг, заточився, поминув хатнi дверi та й пiшов лапать стiни в темних сiнях. Замiсть дверей вiн налапав драбину й звалив її, потрапив на дiжку з водою, скинув кружок i шубовснув у воду обома руками.

Кайдашиха наносила повнiсiньку дiжку води. Вода через верх полилась додолу.

— Жiнко! Де ти у вражого сина дiла дверi? — кричав Кайдаш. — Чи це я влiз у ставок? Покарала мене свята п'ятiнка! Прийдеться пропасти.

Кайдашевi здавалось, що вiн iде через вузеньку греблю попiд вербами i що вiн шубовснув з греблi у ставок.

— Хiба ж ти не бачиш, що ти в сiнях, — сказала Кайдашиха.

— А може, це я згубив очi на греблi? Нiчогiсiнько не бачу! їй-богу, нiчогiсiнько! А може, кум повидирав менi баньки з лоба, — говорив Кайдаш сам до себе, — оце лиха моя годинонька! Як же оце я прийду додому без очей?

Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полицi. Горщик полетiв Кайдашевi на голову й гепнув об землю.

— Яка це iродова душа кидається горшками? Марусю! Та не кидайся-бо! При… присягаюсь, що вже бiльше не буду.

Кайдашиха схопилась з постелi, кинулась до печi й почала роздувати жар, притуливши до його суху трiску. Вогонь блиснув на всю хату i полився через одчиненi дверi в сiни.

— О! Кум вернув менi очi. Постривай же, лисий дiдьку! Я тобi завтра… я тобi оддячу!

I з тими словами Кайдаш влiз у хату. Лице його було жовте, як вiск. Рукава по лiктi були мокрi, i з їх текла патьоками вода. На землi з'явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста, розкиданi й поплутанi на всi лади.

— Побила мене лиха година та нещаслива! — загомонiла Кайдашиха. — З чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив грошi? Треба солi, треба горшкiв, треба смоли. Чим ти будеш мазати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить iк весiллю. Адже ж думаєш женить сина.

— Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки грошi, та тобi не дам, — сказав Кайдаш, вдаривши рукою замiсть кишенi по припiчку. — Дулю вiзьмеш, а не грошi.

— От тепер, тату, вже не будете в водi потопати та од наглої смертi помирать, — обiзвався з лави Карпо насмiшкуватим голосом.