Розділ «I»

Карпо прикинув таке слiвце, що батько перестав стругати i почав прислухатись. Вiн глянув на синiв через хворостяну стiну. Сини стояли без дiла й балакали, поспиравшись на заступи. Кайдаш скочив з ослона й вибiг з стругом у руцi з повiтки. Старий Омелько був дуже богомiльний, ходив до церкви щонедiлi не тiльки на службу, а навiть на вечерню, говiв два рази на рiк, горнувся до духовенства, любив молитись i постити; вiн понедiлкував i постив дванадцять п'ятниць на рiк, перед декотрими празниками. Того дня припадала п'ятниця перед паликопою, котрого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; вiн вiрив, що хто буде постить у ту п'ятницю, той не буде в водi потопати.

— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете бог зна що? — загомонiв Кайдаш до синiв. — Чи то можна в таку п'ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогоднi спостить цiлий день, той нiколи не потопатиме в водi i не вмре наглою смертю.

— В Семигорах нема де i втопиться, бо в ставках старiй жабi по колiна, — сказав Карпо.

— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як бог дасть, то i в калюжi втопишся, — сказав батько.

— Хiба з корчми йдучи… — сердито сказав Карпо i тим натякнув батьковi, що батько любить часто ходить до корчми.

— Ти, Карпе, нiколи не вдержиш язика! Все допiкаєш менi гiркими словами…

Кайдаш плюнув i знов пiшов у повiтку стругать вiсь. Хлопцi трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далi все голоснiше, а потiм зовсiм голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврiн, дуже охочий до гарних дiвчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головкiвну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний мiсяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як бiла рiпа, коса, як праник, сама дiвка здорова, як тур: як iде, то пiд нею аж земля стугонить.

— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обiддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходакiвну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькi, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха неначе вода в криницi.

Старий Кайдаш аж набiк сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як трiска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як iде, то аж кiстки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчакiвну, — сказав Лавр i засмiявся.

— Чи ти здурiв? Хотина як вигляне в вiкно, то на вiкно три днi собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сiм кiп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадiвб, що бублика з'їси, поки кругом обiйдеш, а як iде…

Карпо прикинув таке слiвце, що богомольний Кайдаш плюнув i знов вибiг з повiтки.

Хлопцi стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.