Розділ «Василь Андрійович Симоненко (1935—1963) »

але ринула вдаль тисячами доріг.

Легко ніжність мою голубину збагнути,

ти сама, як святиню, її бережеш:

я сьогодні до тебе уже не прикутий

ланцюгами холодних безжалісних меж!

Це вони мені руки в’язали і ноги,

це вони мою мрію тримали в ярмі.

Ніби грати, вони обступали дорогу —

коридор у вселюдській жорстокій тюрмі.

Я, пригнічений ними, не бачив неба,

я, задавлений ними, конав у імлі,

клаптик щедрості брав я у тебе —

у безмірно багатої мами-землі.

А вони ж і тобі перекраяли груди,

не давали прорватись твоїй доброті.

Це було, моя земле, цього вже не буде

у моєму й твоєму довічнім житті.

У кісниках барвистих із райдуг веселих,

з білим бантиком чистих, замріяних хмар —

ти стоїш, мов дівча, і підносиш нам келих,